Сторінки

пʼятниця, 30 грудня 2016 р.

Емоції, усвідомлення, можливості

Емоції, усвідомлення, можливості 

Ще один рік добігає кінця і  ми  проводжаємо його з надіями на нові зустрічі та  спілкування. Ми дуже зацікавлені у нашому сумісному шляху  в опануванні нових літературних «маршрутів», знайомств і знань, для того щоб ви могли найбільш повно осягнути себе і світ навколишній. Для того, щоб кожна хвилина вашого життя була щаслива емоціями, усвідомленнями,можливостями. Щаслива, завдяки Її Величності Книзі, людям, які відкривають для вас світ її знань і тим сучасним бібліотечним сервісам, що пропонує ДОУНБ.  
З наступаючим Новим Роком і Різдвом, шановні  друзі та прихильники  «Бібліотечної універсалки»!
Найкращі побажання для вас і ваших родин.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

четвер, 29 грудня 2016 р.

Що читають бібліотекарі

    Уэллс, Герберт. Страна слепых: рассказ / Г. Уэллс // Человек-невидимка. Война миров. Рассказы. – Ленинград: Лениздат,1979.– С. 401- 427.

Оповідання Герберта Уеллса «Страна слепых» потрапило до мене в руки невипадково. Знайома, палка читачка, подивилася спектакль, поставлений за мотивами цього твору. Вона була розчарована… Залишався єдиний вихід – прочитати оповідання, щоб зрозуміти, чому, на її погляд, не вдалася театральна постановка… 
І ось томик творів Герберта Уеллса, невеличке оповідання прочитане на одному подиху…
Звісно, це оповідання-притча, у якому дуже тонко показано, що у світі все неоднозначно.
«… отрезанная от мира человеческого, лежит таинственная горная долина – Страна Слепых», тут склалася особлива цивілізація людей, яким невідомий зір. Люди по-іншому сприймають світ, красу, у них свої цінності. «В Стране Слепых и кривой – король». І от у це суспільство потрапляє зряча людина, його ім'я  –  Нуньєс… Звичайно, як я й очікувала, він думав про свої переваги перед сліпими, смакував владу над цими людьми. Але не все так просто!..  Не може одна людина переконати ціле суспільство в тому, про що воно навіть не має поняття. Люди Країни Сліпих не оперують поняттями «зрячої людини».
«Многое в их образных представлениях отмерло вместе с глазами, и они составили себе новые представления, подсказанные всё истончавшимся слухом и осязанием»… 
Знесилившись від спроб довести перевагу зору, випробувавши всі засоби для демонстрації своєї переваги, Нуньєс терпить фіаско, сліпі глузують із нього. «Они усмотрели в его мятеже лишь новое доказательство того, что он слабоумный и стоит на низшей ступени развития»…   
Нуньєс підкоряється законам Країни Сліпих і закохується в одну з дівчат. Ніжні, романтичні почуття молодих людей будуються на спробах зрозуміти один одного. Але для одруження потрібно відмовитися від зору, зробити операцію по видаленню очей,  «… которая должна была поднять его из рабства и унижения до уровня слепого гражданина...». Чи готова людина добровільно відмовитися від щастя бачити заради любові до жінки? Що ж потрібно для щастя? Як великому  фантасту Герберту Уеллсу вдається відповісти на ці питання? 
Мені здається, що в Країні Сліпих люди відчули відсутність любові до себе з боку Нуньєса. Він, як людина цивілізована, міг добитися розуміння й визнання здатності бачити тільки через любов. Усі інші аргументи без любові безсилі, вони не працюють у будь-якому суспільстві… 
Варто прочитати це невеличке оповідання ще й для того, щоб насолодитися прекрасним перекладом на російську мову, зробленим Надією Вольпін –  перекладачем, поетесою, цивільною дружиною Сергія Єсеніна. Оповідання  надовго западає в душу, дає привід для міркувань.

Т.О.  Абраїмова, заступник  директора КЗК «ДОУНБ»



Ми в соціальних мережахVkontakte    Facebook  Twitter


середа, 28 грудня 2016 р.

На долоні історії

Річард де Бері. Відданий Книзі

Сьгодні згадуємо про  великого бібліофіла Середньовіччя, приятеля Франческа Петрарки -  Річарда Рженвіля (1287-1345 роки), або Річарда де Бері. Випускник Оксфорду та зберігач його університетської бібліотеки, англійський єпископ і видатний державний діяч, вихователь майбутнього англійського короля Едуарда III,  власник однієї з кращих приватних бібліотек Англії - ось далеко не повний перелік сходинок його діяльності та захоплень. Як бачимо,  невичерпна та жвава енергія Річарда майже завжди була націлена на її Величність Книгу. 
Цікавили його й  старовинні рукописи та фоліанти. Де Бері  відшукував їх  в англійських монастирях та забирав (з дозволу короля), або віддавав переписувати. Географія його дипломатичних доручень охопювала багато країн світу і коли він відвідував Італію, Німеччину або Францію,  у переліку його обов'язкових  маршрутів завжди були книгосховища, де він придбавав книги для своєї бібліотеки. 
Найголовніший інтелектуальний спадок Річарда де Бері – завершена за два місяця до власної смерті, знаменита книга «Philobiblon» ( «Любокніжіе»),  що  є найстарішим пам'ятником бібліофілії і першим керівництвом для бібліофілів та власників бібліотек Середньовіччя. Книгу написано на латині і складається  вона з прологу і двадцяти глав, що мають дуже краносмовні назви. Ну,наприклад: "Яка повинна бути розумна любов до книг", "Як треба визначати ціну при покупці книг", "Кому належить переважно бути шанувальником книг". Присутні у виданні і настанови студентам, щодо зберігання примірників у належному вигляді. Вони й сьогодні бачаться без огляду на час і викликають добру посмішку. Автор прохає не підкреслювати нігтем текст на сторінках, не писати на полях та не робити закладки з соломи. Як бачимо, студенти у всі віки поводилися майже однаково  :)
Вперше «Philobiblon» було надруковано у 1473 році у Кельні.  У XIX столітті книгу почали перекладати іншими мовами: в 1832 році - на англійську, в 1912 році - на німецьку, а  в 1921 році - на польську мову (видання вийшло у Львові). Зараз «Philobiblon» разом із власною бібліотечною  колекцією  Річарда де Бері (в 1500 томів) знаходиться у бібліотеці Оксфордського університету.
Щира вдячність Вам, Річарде, за самовіддане служіння високій та почесній бібліотечній місії, яка  продовжує надихати Ваших послідовників. 



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook Twitter


вівторок, 27 грудня 2016 р.

Світ знань нових видань

Зиновіїв, Климентій.  Золоте чересло: книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця XVII- початку XVIII ст. / К. Зиновіїв; упоряд., пер. з давньоукр. О.Шугая.  – К.: Мистецтво, 2016. - 336 с.: іл. 
Героїня сьогодняшньої рубрики - одна з найцікавіших книжок зразка XVII- XVIII сторічч , «яка подається у повному обсязі без найменших урізувань та пропусків».  Автором її є чернець-священник та поет  Климентій, син Зіновія,  якій став відомий та знайомий нам сьогодні  лише завдяки оцієї літературній праці. 
Книга не загубилася в хвилях часу, завдяки українському поету та етнографу  Олександру Шишацькому-Іллічу, який  знайшов рукописну збірку у XIX столітті і передав її Пантелеймону Кулішу.  «Складалася вона  з 321 четвертинки паперу і не було у неї ні начала ні кінця». 
Климентій був сиротою, "виховувалися по школах біля церков" ,  а батько його можливо відносився до козацького роду. Відрізняла автора, незважаючи на злидні, поневіряння та страждання, жага до життя такої сили, що він записував і досліджувал все що впадало йому в око через українські традиції, вірування, звичаї та побут.   Відомо також, що він полюбляв читати і був знайомий з універсальною картиною світу Себастьяна Бранта, викладеною у  «Кораблі дурнів». 
«Власний календаріум» Кліментія  містить багато цікавих сторінок.  На особливу увагу заслуговує розділ “Приповісті, або ж прислів’я народні, заради найшвидшого пошуку якогось слова, новозібрані і складені, і сюди зведені для усіляких потреб, яких заживають православні в слушних справах”. Ці зразки народного мудрослів’я пережили час. Ну, наприклад : «всі вони єдним миром мазані”, “голова не тямить, що язик лопоче”, “дметься, як пузир на воді”, “даває, да з рук не пускає”, коня кують, а жаба ногу підставляє”, “коли богат, то всім брат”, “меле, як пустий млин”, “не місце чоловіка святить, але чоловік місце”. 
Отже, авторські та народні твори з минулих віків промовляють до нас голосом вічних людських істин і відтепер ми знаємо їх авторство. У моралі  того часу вважалося за норму свідчити про себе як найменше і  у минулих віках авторове ім'я  на книжках писалося наприкінці найдрібнішими літерами , а часто і зовсім не писалося. Але  Кліментій виявився безсмертним вже тим, що цю книгу створив. 
Упорядником видання є український письменник та вчений Володими Шевчук. Він не тільки відомий автор романів, повістей, оповідань, монографій (перша книжка фундаментального дослідження “Козацька держава” належить саме йому), а й упорядник десятків збірок, антологій, що стосуються фольклору, української літератури від давнини до сьогодення.
Отже пропонуємо до вашої уваги, це воістину безцінне у своїй простоті та глибині видання, автор якого впевнений, що   “нелукаво й чесно жити повинні прагнуть всі у світі” .
У фонди ДОУНБ книга надійшла в рамках державної програми «Щодо здійснення придбання україномовних книг для поповнення фондів публічних бібліотек» і невдовзі її примірники отримують  бібліотеки області. 



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook Twitter

понеділок, 26 грудня 2016 р.

Неймовірно, але правда

"Відродження після пожежі 1839-го..."
1839 рік приніс тяжкі втрати: в будинку Дворянських зборів сталася пожежа, фонд бібліотеки згорів. «Екатеринославские губернские ведомости» у 1843 р. повідомляли, що 8 травня в залі міського голови Артамонова відбулося відновлення публічної бібліотеки. На її відкриття були запрошені дворяни, чиновники, купці. В замітці говорилося: «1. Бібліотека відкрита два дні на тиждень, у понеділок і четвер, пообіді від 3 до 8 годин; 2. Читання книг і журналів у самій бібліотеці допускається без будь якої плати; 3. За читання ж і отримування книг додому належить в рік 4 руб., за півроку – 2 руб., за місяць – 50 коп. сріблом; 4. Поточні журнали і газети читаються лише в бібліотеці і тільки після одного місяця відпускаються для читання вдома. Підписка на читання книг приймається в самій бібліотеці, що нині розташовується в будинку купця Пчолкіна».
Швидько, Ганна. Катеринослав у середині XIX століття // Катеринославський Піквікський клуб (1858-1860) / Г. Швидько. –Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003. – 147с. – С.11



 Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter


пʼятниця, 23 грудня 2016 р.

Ганс Крістіан Андерсен. Вибір таланту і долі

Ви полюбляете читати казки?  Сподіваюсь, риторичне питання для багатьох. А якими є справжні казкарі, якими шляхами долі вони прямують до своїх творінь? Сьогодні намагаємося відповісти на ці запитання завдяки  Гансу Крістіану Андерсену, який наприкінці життя засвідчив,  що письменником   його зробили «пісні батька  та промови божевільних». Щодо промов, то  він чув їх  у лікарні для душевнохворих, де працювала його бабця. А від діда, йому дістався талант створювати дитячі іграшки.  
Мати бачила його удачливим кравцем, а  маленького Ганса захоплював театр, особливо копенгагенська трупа, після перегляду вистав якої він написав свою першу п'єсу, створив   ляльок-акторів та  пошив їм костюми. Отримавши у подарунок шекспірівського «Макбета», не оминув власною театралізацією і цю історію. Вже у 14 років він дебютував на сцені і на першу зарплатню  придбав собі перші чоботи,  в яких і подався покоряти Копенгаген.  З підкоренням швидко не сталося. Він жив по кутах і надголодь, але навчався дуже наполегливо і  завдяки покровителям зміг відвідувати балетну школу, отримував безкоштовні уроки латині, німецької та датської мов, серйозно вивчав світову драматургію та поезію.  І   творив, творив…
Театральна кар'єра не склалася, але  були намагання складати професійні п'єси,  траплялися перші публікації, відбулося навчання у Копенгагенському університеті, де серед  студентських поетів  Андерсена визнали першим. Отримав він і звання кандидата філософії, а  його  дебютна романтична проза «Подорож пішки від Хольмен-каналу до східного мису острова Амагер»  була  настільки стилістично вишуканою, що  отримала літературознавче визначення -  «музична фантазія». Додам,  з яскравою акторською образністю, тому що  це була пародія на самого себе.     
Він багато подорожував: Рим,  Флоренція, Неаполь, Венеція. А його товаришами ставали Генрих Гейне, знаний скульптором Торвальдсен, Віктор Гюго, Чарльз Диккенс , Оноре де Бальзак, Олесандр  Дюма.  До речі, саме Андерсен є автором цікавих есе про Мікеланджело і Рафаєля,  а на його вірші  писали романси Шуман та Мендельсон. Звичайно  всі ці знайомства та спілкування  відбивалися  на його творчих пошуках та світогляді.  Окрім поетичних творів, путівних нотаток, філософських есе його літературний смак починають цікавити романи. Вже перший  - «Імпровізатор»  приносить європейське визнання.    Парадоксальна статусна  річ,  бо  Андерсен початкової школи так і не закінчив,  а читати й писати почав лише після 11 років. 
Але  Андерсен став справжнім  Андерсеном, коли у 1835, 1837 роках  вийшли три перших випуска його казок. Саме так, всі дізналися про   Русалоньку,  принцесу на горошині, а пізніше про Снігову Королеву, стійкого олов'яного солдатика, гидке каченя, нове королівське вбрання та калошу щастя.
Критика лаяла автора   за помилки у правописі і новаторство у стилі, за те що його казки легковажні для дорослих  і недостатньо повчальні для дітей.  Але  талант і  і доля зробили свою справу. Відомий фізик Ерстед відразу після виходу першого випуску казкових історій пророче зауважив: «Ось побачите,«Імпровізатор» прославить Вас, а казки зроблять Ваше ім'я безсмертним».  
За два місяці до смерті  письменник дізнався з англійської газети, що його казки належать до числа найбільш популярних у всьому світові.  Але все життя він прожив  нужденно,  у великій постійній праці, творчих сумнівах та пошуках. 
 У Швеції його називають  просто Андерсен без ініціалів.  Август Стріндберг поточнює: «Бо знаємо лише одного Андерсена. Він належить нам і нашим батькам, він наше дитинство і наша зрілість…» 
"Автор  без ініціалів" залишив нам понад 400 казок і головну працю всього життя  - мемуарні нариси «Казка мого життя» ("Mit livs eventyr"). Взаємного кохання у нього так и  не сталося,  але   він зміг почути  свою "казкову долю" і  з любов'ю подарувати всім нам надію та віру у справжні дива. 
Отже , напередодні новорічних свят, перегорніть для себе, або  зі своїми дітьми в родинному колі, сторінки чудових  найсучасніших історій  зразка 19 сторіччя. 



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook Twitter


четвер, 22 грудня 2016 р.

Що читають бібліотекарі

Сеттерфилд, Диана. Тринадцатая сказка [Текст] : роман / Д. Сеттерфилд. - СПб. : Азбука-классика, 2007. - 464 с. 

"Человеческие жизни — это не отдельные нитки, которые можно выпутать от клубка и аккуратненько разложить на ровной поверхности. Семья — это узорчатая паутина. Невозможно тронуть одну ее нить, не вызвав при этом вибрации всех остальных. Невозможно понять частицу без понимания целого…" 
Книга оповідає про долю двох жінок, що зберігають в собі страшні таємниці. Привиди минулого і сьогодення не дають їм спокійно жити, поки доля не зводить їх для бесіди, яка змінить для них життя.... Це сумна історія про сім’ї, близнюків, трагічні помилки минулого, та любов до книг. 
Маргарет Лі працює в букіністичній крамниці свого батька, і дуже полюбляє читати. Вона віддає перевагу творам Діккенса і сестер Бронте, і зовсім не читає сучасних авторів. Тим більше здивування дівчини, коли вона отримує від однієї з самих знаменитих письменниць наших днів – Віди Вінтер, пропозицію стати її біографом. Адже нітрохи не менше, ніж своїми книгами, міс Вінтер знаменита тим, що ще не сказала жодному інтерв'юеру ні слова правди. Щоразу вона розповідала нову історію про себе, своє дитинство і юність. Перед тим як погодитись, дівчина береться за книжки Віди, і щиро захоплюється її історіями. До того ж виявляється, що її батько володіє рідким виданням першої книги міс Вінтер, де містяться дванадцять казкових історій. Але ж книга має назву «Тринадцять казок», а тринадцятої в ній немає!
Ще сильнішим виявляється здивування Маргарет, коли вона розуміє, що у них із загадковою Відою Вінтер набагато більше спільного, ніж вона могла собі уявити ...
Погодившись, дівчина вирушає в подорож до маєтку Анджелфілд. І ось перед Маргарет, яка опинилася в стінах похмурого, населеного примарами минулого, маєтку, розгортається історія сестер-близнюків, яка дивним чином перегукується з її особистою історією і поступово підводить до розгадки таємниці, що зводила з розуму багато поколінь читачів, - таємниці "Тринадцятої казки" ... 
У 2013 році за мотивами роману кінокомпанією Heyday Films, було знято однойменний фільм.
Рекомендую до прочитання всім любителям готично-детективних історій.

Оксана Ясько, зав. сектором науково-дослідної роботи


Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 21 грудня 2016 р.

На долоні історії

«Талант  людяності, вроджений і вистражданий»
Що потрібно  для того, щоб вдячні нащадки  залишили твоє ім'я в історії? Образність світосприйняття, емоційність, щирість та доброта. Безумовно не обійтися   без постійної праці над собою,  співпричетності та уваги до людей. Випробування долі, теж є гарною школою самовдосконалення, вони  найбільше шліфують грані-складові таланту, над якими не владен час.  
Григорій Тютюнник має багато цікавих сторінок біографії, викладених у пронизливих щоденниках. Все почалося з ім'я, яке  на радощах було дане дідом не як планувалося - Ігор, а  саме Григорій -  таке ж  саме як і зведеному братові. Не встиг він закічити другий курс Харківського університету, розпочалася Друга Світова. І якщо про свої перші поетичні спроби він писав так би мовити іронічно: «на уроці фізики в тиші, вперше я почав писати вірші», то поезія воєнних років має такий ступень щирого болю і таку нейомовірну щемливу образність, що візьму на себе сміливість сказати наступне. Можна не читати всю відому літературу з воєної тематики,  а прочитати  лише його рими та записникові спогади, де йдеться про «горіхові сльози», що котилися з котелка молодого хлопчини, тільки но вбитого фашистами – і це розповість про війну набагато більше многотомних видань. Розповість  і дасть вічну прорізь на серці.  
«Носив осколок біля серця, де стільки радості й тепла», - пізніше скаже про нього поет Микола Петренко.
Опоетизований образ рідної землі, з'явившись раз у віршах Григорія Тютюнника більш не залишить його, однак, він не збіднює  гами художніх образів  в своїх поезіях,  всі вони переростуть у величальну пісню в романі, названому строго та коротко як постріл «Вир». Цей роман, як велика, могутня ріка бере початок із невеликих джерелець образного  поетичного мовлення Григорія Михайловича, який в усьому є народний. 
 Незважаючи на те, що  майстер творив  в часи жорсткої радянської цензури, він  завжди залишався чесним перед собою та своїми читачами. «Від краси народжується добро, все від краси» – говорив Григорій Тютюнник і наслідував цьому душевному покликанню.
І ще одне спостереження, герої його творів, до речі і творів його брата Григора,  діють весняними та літніми ранками  або ночами, коли  інші кольори, інші промені сонця, інші почуття.  Промовиста примітка.
Дивіться, які рими:
«Снігів засріблені нитки,
На небі місяць козаком.
Гуртами ходять парубки
і рвуть гармошку гопаком».
Звертайтеся до творів цієї  надзвичайної особистості і   ви побачите навколишній світ крізь призму таланту. Таланту людяності, вродженому і вистражданому.




Ми в соціальних мережах:   Vkontakte  Facebook Twitter



вівторок, 20 грудня 2016 р.

Світ знань нових видань


Ульяновський, В.І. Диво й дива київського Володимирського собору / В.І.Ульяновський. - К.: Либідь, 2016. - 432.: іл.

По-перше впадає в око,  захоплююче  викладання, де кожна подробиця на вагу…ні не золота, на вагу  душі та важливого усвідомлення  своєї причетності до таїнства. 
З чого ж починається диво? Безперечно з «першоджерела» соборної ідеї -  митрополіта Філарета (Амфітеатрова), з його наполегливості у суперечках із царською владою, з ретельного обирання місця під забудову, із   зібрання коштів усім миром. 
Документальні архівні посилання роблять видання  максимально цілістним та візуалізованим, нібито ти спостерігаешь за усіма подіями, як за захоплюючим сюжетом фільму. А спогади безпосередніх учасників, насичують відтінками особистих емоцій. Ось наприклад,  враження  учасника відкриття собору  та  першої всенощної  Михайла Нестерова:  «Дивный хор Калишевского, сотни огней, впервые зажженные перед образами, над которыми когда-то мечтал, в которых осталась частица себя…Все это волновало до слез. Вспомнились в эти минуты все лучшее в жизни – люди, событие, свое счастье. Все, все поднималось на поверхность сознания, будило сердце, призывало его восторженно вторить событию. Совершилось довно жданное».
Ми гортаємо сторінки і   постають  перед нами видатні церковні діячі, архітектори, художники, звичайні особи, які долученням своїх вчинків  до будівництва Володимирського собору ,творили його історію. Дізнаємося ми, наприклад,   про київського купця Кіндрата Ховалкіна, якого  до того  малювали, як людину злісної економії на будівництві, але наведені старовинні архівні записи засвідчили інше.   Відкриємо багатомовного архітектора  собору Олександра Беретті - майстра пояснювальних та доповідних записок, але разом з тим талановитого зодчего. По іншому  поглянемо на  дивовижні розписи Віктора Васнецова, які французький мистецтвознавець барон де Бай назвав «гениальним прозрением». Дізнаємося про забутих героїв соборної епопеї – вчених Киівської Духовной Академії. Надихнемося дивом першого відчуття, коли  потрапляешь до собору  та  впевнимося в інших малих та великих дивах, якими принизано всю 120-літню історії цєї архітектурної та духовної святині. Безперечно  вразить іконографічний матеріал. Отже, перелічувати переваги  та цікавості можно нескінченно.
У підсумку, зазначимо, що кожен з нас має свій шлях до  Храму.  Ця історія дає можливість  зробити його більш уважним, глибоким та змістовним.  І головне, отримати  шанс замислитися про свій власний храм і, по-перше,  збудувати його у своїй душі.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook Twitter

понеділок, 19 грудня 2016 р.

Неймовірно, але правда

Цікавим, з точки зору читацького інтересу та можливостей фонду ДОУНБ на початку історії, є каталог книг 1834 року та журналів 1830-1833 років. Про що ж йдеться. Ну по-перше, історія і політичні настанови, як вітчизняні, так і закордонні від Петра І, королів Пруського Фрідріха II та  Шведського Оскара II і Наполеона І Бонопарта. 
Є видання про подорожі, зокрема до Греції, зібрання віршів, виданих Василем Жуковським, «Марміон» Вальтера Скотта. Але художніх творів у порівнянні з галузевою літературою, набагато менше. 
Присутні у фондах керівництва по бджільництву та  розведенню шовка, торгівлі і комерції. Нагадаємо, що Катеринославська губернія у ті часи швидко розвивається і стає справжнім торгівельно-промисловим центром, орієнтованим на гірничодобувну промисловість
Стрімкий розвиток було обумовлено початком розробки і видобутку багатих покладів Криворізького залізорудного та Донецького вугільного басейнів. До слова сказати, Катеринославщину називали другою батьківщиною бельгійців. Саме представникам цієї країни, яка займала 4 місце в світі з видобутку та розробки родовищ металів і вугілля, належала велика частка цих родовищ, основний сектор яких знаходився саме в нашому регіоні. Журналіст і побутописець Володимир Гіляровський відзначав: «Бельгійці вже головні господарі на півдні країни, всі кращі рудники у них в руках».
Отже, як бачимо, фонди були невеликими, але змістовно та повно відображали картину історії, соціально-промислову ситуацію краю того часу та яскраво ілюстрували запити громади на всі животрепетні питання часу. 



Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook  Twitter




пʼятниця, 16 грудня 2016 р.

Ігор Золотусський: «Нудних епох не буває»

Сміливо можна сказати, що в студентські роки більшість з нас дізнавалися про роль літератури, інтелігенції і особистості в історії саме, завдяки його монографіям. Не кажучи вже про творчість Миколи Васильовича Гоголя, яка для нього завжди була «улюбленим жанром писання». Талановиту музу Ігоря Золотусського, ще на початку  літературознавчого досвіду, високо оцінив Корней Чуковський і з тих пір  його есе про письменників-сучасників публікувалися у самих сміливих газетах та журналах.
Він впевнений, що книга не може змінити долю, але може змінити людину і пристрасно досліджує доленосні  творчі шляхи Олександра Грибоєдова, Володимира Набокова, Федора Абрамова, Олександра Солженіцина, Мігеля Сервантеса, вважаючи, що Дон-Кіхот - це втілена любові до людей.  
Золотусський наполягає, що літературному критику зовсім не потрібно товаришувати з тими, про кого він пише.  І у випадку з Гоголем – це  й дійсно важко, але Ігорю Петровичу вдалося більш важливе – наблизитися до осягання цієї постаті настільки близько, щоб написати історію душі. Історію про особистість «сильної волі у… якої до кінця життя лишалося щось дитяче». Можливо це вдалося йому ще й тому, що він сам присутній на цьому шляху духовних пошуків. Присутній самовіддано та неупереджено.
«Нудних епох не буває. Нудьга приходить зсередини, а не ззовні. А ні світ, не життя, не обставини носії її, а ми самі. Як тільки в нас завмирає мотор внутрішнього руху - святе невдоволення собою (зауважте: собою ..), - ми тут же підпадаємо під ярмо нудьги». Погодьтеся, завжди своєчасне нагадування. 
Ми обіцяємо, Ігорю Петровичу,  що мотор внутрішнього руху,  вмотивований роботою думки, не замре в нас ніколи. Завдячуючи Вашим творінням, у тому числі.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter






четвер, 15 грудня 2016 р.

Що читають бібліотекарі

Бодсворт, Фред. Чужак с острова Барра [Текст] : роман / Ф. Бодсворт ; пер. А. Големба. - М. : Молодая гвардия, 1974. - 384 с. : ил.

Ця книга з тих, на які випадково наштовхнутися складно. Тому я дуже вдячна своїй знайомій, яка порадила мені її прочитати. 
«Это история умной и тонкой девушки-индианки (Кэнайны),  которая родилась в лоне одной культуры, воспитывалась в другой, а затем, чуждая и той и другой, была отвергнута ими. Кроме того, это история молодого и очень честолюбивого биолога (Рори), занимающегося изучением гусей. Еще это история гуся (Белощека), заброшенного бурей за Атлантический океан, - его удивительный и героический пример помог сломить ложные расовые перегородки, разделявшие юношу и девушку.» (Бодсворд Ф.) 
Про що ця книга? Про природу, про людське суспільство, про любов. Про те, що вчасно простягнута рука допомоги, навіть просто вчасно сказане слово підтримки, можуть змінити все майбутнє людини. Про те, що набагато частіше люди вважають за краще не протягнути руку, а ще й підштовхнути людину ближче до прірви, виправдовуючи себе тим, що, мовляв, у нього шкіра трохи темніше, і тому він за своєю природою поганий, і ніколи не зміниться, і краще йому відразу померти - не мучитися ... Тому що ненависть легше любові, допомагати і підтримувати - куди складніше, ніж насміхатися та цькувати.
А що ж дикий гусак, самець білощокої казарки, з опису пригод якого почалася ця повість? А гусак грає в книзі роль совісті. Він земляк Рорі, такий же «чужак з острова Барра», а відносини в зграї гусей багато в чому нагадують людське суспільство - адже гуси також стадні тварини. Але, як не дивно, стосунки ці в чомусь чистіші та справедливіші, ніж у людей. Люди виганяють і знищують «чужаків», а гусям і в голову не приходить прогнати самотнього прибульця, незважаючи навіть на те, що оперення його іншого кольору, ніж у них. Люди вважають, що представникам двох різних народів нічого робити разом, їх необхідно якнайшвидше розлучити, а гусак і гуска різних порід спокійно в'ють гніздо, не переймаючись надуманими проблемами. Люди зраджують одне одному - а гуси зберігають вірність обранцям все життя і навіть після їх смерті. Людина готова відмовитися від улюбленої заради кар'єри, а дикий гусак летить до подруги через океан, йде до неї по льоду з останніх сил, збиваючи в кров лапки ...

Марина Лесканова, завідуюча відділом збереження основного фонду



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 14 грудня 2016 р.

На долоні історії

Бібліотекар Казанова

Які найперші асоціації виникають у вас, коли ви чуєте ім'я Джакомо Казанова? Знаменитий венниціанець 18 століття, а простіше кажучи авантюрист-епікуреєць та улюбленець дам. Окрім цього, у різні часи, він побував скрипалем, солдатом, алхіміком, цілителем, а спочатку взагалі готувався стати священиком. Кілька разів набував  та  втрачав фінансові статки, написав 42 книги, складав п'єси, лібрето до опер, вірші. Джакомо є автором енциклопедії сирів, філософських і математичних трактатів, праць щодо календарних числень, юридичних та роботи з геометрії. Саме він перевів «Іліаду» Гомера на сучасну італійську мову і  сприяв появі у французькій музиці жанру ораторії. Гурманство та каббала теж входять до списку його захоплень, як і зацікавлення фантастикою. Здивовані? Але це ще не весь перелік його талантів та вподобань. 
Останні 13 років свого життя він був  бібліотекарем у графа Вальдштейна, в замку  чеської Богемії  і саме тут написав відомой автобіографічний твір «Історія мого життя». 
Мемуари ці мали велику славу і окрім яскравих пригод, представляли правдиву картину побуту та нравів европейського суспільства тих часів. А завдячувати своїй появі  ця многотомна праця може саме тиші бібліотечних залів Духцовського палацу. Саме тут життєлюбний ексцентрик Джакомо займався, окрім складанням каталогу графської бібліотеки,  поринанням  у спогади свого пристрастного життя. 
А згадувати й дійсно  було що. Значну частину  свого буття він провів у подорожах по Європі, намагаючись зробити кар'єру в Парижі, Лондоні, Санкт-Петербурзі, Амстердамі, Стамбулі, Празі, Дрездені та Вені. Як бачимо список вражаючий. Саме жінки відкривали йому всі двері до вищого світу і сфер суспільства, але герой наш  й сам мав неабиякий інтелект і намагання пізнавати науки.  
Які ще цікавості мають ці мемуари? Казанова  - розумний, тонкий спостерігач, він з разючою точністю  малює портрети великих і знаменитих людей, з якими йому вдалося спілкуватися.  У галлереї особистостей представлені: Вольтер, Руссо, Гете, Моцарт, Катерина II.
Отже, завдячуючі цим мемуарам Джакомо наприкінці життя назвав себе філософом, а світ отримав  спогади, якими й досі цікавляться  нащадки. 
А вибір  стати Казановою, або бібліотекарем і в якій почерговості,  кожен  для себе зробить вже сам  :)



Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook  Twitter

вівторок, 13 грудня 2016 р.

Світ знань нових видань

Бакуменко О.Д. Доброзвучна муза –К.:видавництво «Украина», 2016. - 560с. 

Уроки доброзичливості від Олександра Бакуменка

Це видання сповнене великої любові до її Величності Книги і до авторів, які сторінками життя пишуть літописи часу. Це видання для тих, хто й досі прагне вчитися читати, в тому розумінні слова, щоб розвиваючи власні літературні смаки та аналізуючи твори, починати ( або продовжувати) робити власні спостереження, корегуючи особисті вчинки. 
До вашої уваги 34 портрети відомих українських поетів та письменників авторства Олександра Бакуменка. Як що до стилю викладання, добре і вірно сказав про нього Микола Сингаївський: «Автор вміє говорити своєрідним, задушевно-схвильованим голосом, який легко вирізняється, у різноголоссі сучасних письменників своїм доброзичливим тембром…» 
Ми відкриємо  для себе душу Андрія Малишко, його непідробну щирість, іронічність, дотепність та внутрішнє благородство, ще раз переконавшись у ніжній  співучості його мови. Рядки біографії з живими, подробицями його товаришування з  Олександром Твардовським, літератознівчі акценти, все це доповнює портрет в інтер'єрі часу. 
 Наступний нарис - «Окопна правда Віктора Некрасова». Його називали Віка і любили за душу, розум і талант. Зв'язки та паралелі з іншими особистостями і літературними прикметами епохи, цікава розповідь про родину Некрасова, сумні подробиці  заборон, «безпосердність миттєвих, благородних людських реакцій». І, як головний штрих,  нагадування про кредо письменника:  «Чесну людину, можна переслідувати, але неможливо збезчестити».
Прикрасила сторінки видання і чудова ніжна розповідь про дивовижного  автора фантастичних та пригодницьких оповідань Веніаміна Юхимовича Росіна - нескінченного витівника, гумориста та дотепника, щирого патріота своєї Батьківщини. Сторінки фронтових років у саперному батальоні  і сорок років відданих дитячій літературі – славетний та гідний шлях.
Розкриває для нас Олесандр Данилович і формулу вічної поезії  Бориса Олійника, який «перед людьми і честю звітував за кожне слово з власного пера..». Осягає думками  творчість наздзвичайно талановитої Ліни Костенко яка вважала, що «у майбутнього слух абсолютний…» і що «вона лише інструмент, в якому плачуть сни ( її ) народу». 
Завершальним «аккордом» видання є слово самого автора, в якому чесно і відкрито він пояснює чому саме звернувся до «філософії власних літературних вподобань». А прикінцеве розміщення цього слова, до того ж характеризує його культуру,  скромність та велику вдячність всім тим, вчителям життя та улюбленим книгам, до яких доторкнулися його серце та розум.  
Отже, насолоджуйтесь цікавими, «живими» сторінками  фрагментів життя, споріднених з творчістю і  окреслених рисами того покоління до  якого належав відомий український письменник та літературознавець Олександр Данилович Бакуменко. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook  Twitter



понеділок, 12 грудня 2016 р.

Неймовірно, але правда

 «Саме місце розташування губернської публічної бібліотеки вже свідчило про обмеженість кола її читачів, яке складалося здебільшого з чиновників. Людям простого звання доступ до бібліотеки був закритий. Та й хто б з простих катеринославських міщан ризикнув з’явитися до будинку Дворянських зборів за книгою». (Пупченко, Володимир. До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр): матеріали досліджень / В. Пупченко.- Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2007. – 48 с. – С.5-6). Бібліотека перебувала в будинку Дворянськх зборів протягом 1834-1851 років.


Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook Twitte

пʼятниця, 9 грудня 2016 р.

Вікторія Токарєва. На короткому подиху буття

Розсипи життєвих мудростей, іноді повчальних і безапеляційних, але необхідних, наприклад: «все бывает, как бывает, а не так как хочется», «когда что-то складывается - складывается сразу. Или никогда».
Почуття гумору  +. Літературний смак  +.
Вікторія Токарєва. Вона не заглиблюється в життя, «не взрыхляет» його своєю розумової енергією і не ділиться з нами паростками «мильйона терзаний» як, наприклад, це робить Людмила Улицька.
Вона вихоплює пильним письменницьким поглядом з життєвого плину героїв, у кожного з яких своя правда, і сюжети-маршрути, за якими радить йти, або ігнорувати.
Її персонажі подорожують не тільки в лабіринтах вчинків, вони подорожують буквально, пізнаючи і з цікавістю вбираючи в себе менталітет інших смаків, поводжень, оцінок. І Токарєва представляє нам, як доповнюється і збагачується картина власного світу, завдяки сюжетам інших доль і наскільки шлях цього збагачення складний для тих, хто здатен мислити  та відчувати.
Запрошуємо до читання та «перечитання» літературної спадщини Вікторії Самойлівни, щоб ступати по життю легше, з відчуттям короткого подиху  і щемливої неповторності кожної миті буття.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter



четвер, 8 грудня 2016 р.

Що читають бібліотекарі

Нестайко, Всеволод Зіновійович. Тореадори з Васюківки: трилогія про пригоди двох друзів.Нова авторська редакція з новими епізодами / В. Нестайко. - К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 437 с.

Що ви знаєте про українську пригодницьку повість? Хто з українських письменників написав твір такого жанру у 60-70 рр.? Презентую свою улюблену пригодницьку повість «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Цей твір написано надзвичайно цікаво, я б сказала – ритмічно. Читається на одному подиху, а головне – підіймає настрій і викликає посмішку на устах. 
Що в цій повісті наштовхує на позитивні емоції: головні герої, події, мова написання? Відверто кажучи, гармонійне поєднання вищевказаних якостей і дає цілісність неперевершеності твору. 
Повість має три частини: «Пригоди Робінзона Кукурузо», «Незнайомець із тринадцятої квартири» та «Таємниця трьох невідомих», хоча видавалися вони як окремі твори. Кожен з епізодів має власний сюжет, пов'язаний з попереднім виключно за допомогою основних персонажів, ними є прості школярі з села Васюківка — Павлуша Завгородній (у ранніх редакціях — Криворотько) і Ява Рень. Впродовж всієї трилогії вони намагаються стати тореадорами, зловити іноземних шпигунів зі свого села, підкорити Київ та багато іншого. Та попри всі пригоди, головним посланням книги є справжня дружба, самопожертва, готовність прийти на допомогу нужденній людині.
Пригодницьку повість «Тореадори з Васюківки» рекомендую як дорослим так і дітям. 

Катерина Сохромова, завідуюча сектором соціокультурних проектів і зовнішніх зв'язків



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 7 грудня 2016 р.

На долоні історії

Володимир Лапін. Швидкий час

«Когда я вырасту и стану великаном,
Я всем разбитые коленки залечу.
И всех ребят из нашего подъезда,
Я через крыши прыгать научу».
Вперше цей вірш ми почули у 1978 році, коли на екрани вийшов фільм режисера Інни Туманян «Когда я вырасту и стану великаном». Звучав він від імені головного героя Петра Копєйкіна, якого грав юний Михайло Єфремов. Ім'я автора цих  та інших рядків, що звучали у стрічці,  для більшості було невідомо і рими уособлювались з персонажем буквально. Більш того, саме вони зробили цей фільм справжнім духовним гімном покоління і у кінці "застойных" 70-х прозвучали відлунням «оттепели». 
Автором був Володимир Петрович Лапін  і перша збірка його віршів вийшла, коли йому було 16, а увійшли до неї поетичні рядки, написані чотирма роками раніше. Він вважав, що «у музыки нет малозначимых нот» і якщо справжню поезію споріднювати із музикою…
Вже тоді йому було про що розповісти світу, налаштувавшись на свій вірний тон. І цей «тон» схвалювали і цитували Самуїл Маршак і Корній Чуковський.
"Я хочу, чтобы время бежало,
Словно быстрые-быстрые лыжи!
Проживу я тогда очень мало, 
Но зато очень много увижу...
Меня везут, как горные спирали,
Дороги жизни, направляясь ввысь.
Я не хочу, чтоб люди повторяли:
"Потише лезь, смотри, не оступись..."
На жаль, реальної присутності Володимира Лапіна в словесності, так і не сталося.  Але він знав і відчував, як писала про нього поет і прозаїк Ольга Седакова, що у нього є свій читач, і ті, кому його вірші принесуть те, що може приносити людині тільки  поезія:
«...и вещее “ау”,
И вера в то, что в мире не одни мы,
И сопряжение с еще незримыми родными...»

Звертайтеся до його рим - це справжня поезія.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

вівторок, 6 грудня 2016 р.

Світ знань нових видань

Махатма Ганді. Педагогіка ненасильства / Переклад з англійської, вступний нарис та упорядкування В.А.Василенка. – Кіровоград: «Імекс-ЛТД», 2016.- Вид.2-ге, доп.-400с.;іл

Махатма Ганді. Доторкнутися до Дива

Східна цивілізація вище західної, вважав спадкоємець святих традицій Мохандасу Карамчанду Ганді. І в перекладі  його імені закладено розгадку цієї височини – Велика Душа Ганді. Напевно саме ця ономастика і  дозволила йому обіймати одне з перших місць у ряді мислітелів та реформаторів, які зробили найбільший внесок у розвиток людства 20 сторіччя. 
Ініціатор та прискорювач трьох революцій проти колоніалізму, расизму та насильства, лідер національно-визвольного руху в Індії Махатма Ганді  мав, у тому числі, і неабиякий педагогічний талант. Він  професійно займався докорінним реформуванням державної системи освіти у країні, «где властвует сердце».  

Педагогічна спадщина Ганді налічує понад 400 джерел,  деякі з них містяться саме у цьому виданні. Замітки про тогочасну  систему освіти, про притулки для сиріт та створення особливої атмосфери любові у цих місцях, виступи на конференціях перед вчителями та студентами, листи до сина, фрагменти автобіографії. І все це пронизано повагою до рідної мови та розумінням, що освіта існує у будь якій країні для збереження незалежності. 

Головною методою «по Ганді» і давньоіндійській традиції  є  усна розповідь учителя, або викладання – з уст- в уста: ми повинні «докласти всі зусилля, щоб отримати все краще, що є в дітях, звертаючись до їхніх сердець і розуму».  А найкращим вчетелем  «по Ганді» є кішка, бо вона  «вчить спокійно та без суєти, на своєму прикладі показуючи те, чому б хотіла навчити».
Його генію дивився сам Альберт Енштейн, який мало вірив у чудеса: «Можливо прийдешні покоління навряд чи повірять, що така людина зі звичайної плоті й крові ходила по цій землі». 

Завдяки презентованному виданню, ми маємо можливість доторкнутися власними думками до Дива на ім'я Махатма Ганді.



Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook   Twitter


понеділок, 5 грудня 2016 р.

Неймовірно, але правда

Після  зміни Катерининської епохи просвітництва  на «Олександро-Миколаївську» епоху цензурного терору, бачимо прагнення збудувати та наладити більш жорсткий апарат управління державою. Василь Ключевський у своїх історичних дослідженнях зазначае, що «йде епоха господства  або посиленного розвитку бюрократії» і  всі  без вийнятку заклади стають законосвободними у лапках. 
Звісно і всі видання ретельно досліджуються та перевіряються, торкається це  і закордонних авторів, газет та журналів тощо. Спеціальний, майже поліцейський надзор встановлює обер-прокурор Святейшего Синоду, публіцист історик та перекладач Костянтин Побєдоносцев, діяльність якого охоплює кінець XIX початок XX сторіччя. Розширюється  участь різних відомств в цензуруванні і спробі зміцнити цензурний апарат. Оскільки  бібліотеки, як гуманітарно-просвітницькі заклади, безперечно мають вплив на громадську думку та формують її,  звісно і вони,  не оминаються увагою.


У дослідженнях Володимира Пупченка (До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр): матеріали досліджень / В. Пупченко.- Дніпропетровськ: ДОУНБ,2007. – 48 с. – С.5) читаємо: «Діяльність бібліотек знаходилась під суворим адміністративним та цензурним наглядом, щоб запобігти використанню їх проти самодержавства. В кожному губернському місті призначався спеціальний комітет із місцевих високопоставлених чиновників на чолі з губернатором, на який покладалась відповідальність за комплектування книжкового фонду бібліотеки та її роботу». Звіти бібліотеки починають друкувати не за позначкою цензора, а
з дозволу і з приміткою «друковано за розпорядженням Ради Катеринославської Міської Громадської бібліотеки». 
Тобто, ми бачимо наполегливе та беззаперечне намагання влади  вписати необмежний бібліотечний контекст у шори  ідеології та адмінистрування. Але, як довела історія, свобода особистості завжди  спирається  на тисячоліття людської думки і ці скарби  зберігаються, у тому числі, і  у фондах ДОУНБ. Тому, процес  пізнання себе і світу ніким та ніколи не може бути звужений та нормований.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook   Twitter

пʼятниця, 2 грудня 2016 р.

На долоні історії

«Бути людиною в усьому»

В його житті було багато любові: до козацької Полтавщини, де він народився, до єдиної жінки, з якою він прожив все життя, до рідної України, оспіваної у долях героїв його творів. 
Він і на філфак Дніпропетровського університету вступив тому, що вважав його факультетом любові до науки.
Павло Архипович Загребельний. Українській письменник, у свій час голова Спілки письменників України  і головний редактор «Літературної газети». 
На його долю випало багато випробувань. Дитиною він пережив страшні роки Голодомору. В 1941-му, ледве йому виповнилося 17 років, пішов добровольцем на фронт. Пізніше, був тяжко поранений, попав у полон, де вивчив німецьку мову і завжди одержував перемоги в інтелектуальних диспутах, що організовували офіцери Рейху. Потім, втеча з полону та час, коли він був бійцем французького партизанського загону. Після повернення на Батьківщину, опинився у беріївському концтаборі. 
Отже сюжет його долі був доволі насиченим.
Літературна спадщина Загребельного є найбільшою серед його сучасників, так як і тиражі його видань в радянській та пострадянській Україні і в багатьох країнах світу.
Коли він був маленьким хлопчиком, через дах Солошинської сільської дерев'яної церкви, де сушилися вишні, Павлуша довго вдивлявся в лики старовинних ікон. Все своє життя він зацікавлено та з любов'ю вдивлявся у світ та в людей. 
Його друзі вважали, що неможна знати напам'ять так багато віршів, неможна так досконало знатися на всесвітній історії культур та взагалі на історії. 
Але Загребельний був саме такою людиною.
Він не просто знав, він блискуче і глибоко аналізував історичні процеси та робив ґрунтовні висновки. Безцінний інтелектуальний заповіт нащадкам в його останньому публіцистичному творі «Думки нарозхрист». 
Це ессе  зізнання у любові Вам, Павло Архиповичу. Зізнання у любові від вдячних нащадків, для яких Ви назавжди лишаєтесь людиною в усьому.



Ми в соціальних мережах: Vkontakte    Facebook  Twitter

четвер, 1 грудня 2016 р.

Що читають бібліотекарі

Улицкая, Людмила Евгеньевна. Священный мусор [Текст] : [рассказы, эссе] / Л. Е. Улицкая. - М. : Астрель, 2013. - 476 с.
До себе справжнього...
Вчора закінчила читати автобіографічну прозу і есеїстику Людмили Улицької, яка була зібрана і написана за два десятиріччя і об'єдналася у видання «Священный мусор». Хоча, «закінчила читати», у випадку з прозою Людмили Євгенівни, словосполучення невірне.
Читання її книг це така потужна «зарядка» для душі і розуму, такий необхідний і, одночасно, болісний шлях до себе справжнього, що із завершенням читання процес цього пізнання не припиняється. І ти йдеш цим шляхом з інтересом, часом на дотик, боячись помилитися в своїй невідповідності.
Володимир Набоков, Осип Мандельштам, Олександр Мень, Марія Алігер, Сергій Бархін, Ніна Бруні-Бальмонт, Ірина Еренбург, Михайло Ходорковський, Андрій Красулін, Єлизавета Полянська, Крістіна де Грансі. Відомі і не дуже письменники, художники, поети, політики, священики, фотографи і звичайні люди поза статусом - найближче оточення і особистий світ Людмили Улицької, куди вона довірливо впускає своїх читачів. І ти стаєш частиною цього простору, пронизаного талановитими серцевими діяннями, пошуком істини і свободи, гідності і любові до ближнього.
Вона пише про своїх героїв, знаходячи найвірніші, точні, єдині слова, які, подібно до спалаху комети, залишають свій яскравий слід у пам'яті і свідомості.
Улицька пише про державу і природу влади, про народ і народності, про політику і політиків, про дисидентів, журналістів, дітей-сиріт, справжню і уявну благодійність, релігію і віру. Вона пише про невиліковні хвороби, які фокусують і збагачують картину життя. Вона смілива і незалежна в своїх оцінках і судженнях, по праву такої глибини усвідомлення людей в контексті всесвітньої історії, культури, філософії, релігії, життя, що часом здається, людський розум не здатний це вмістити. І саме це усвідомлення для Улицької категорія вища і необхідна, більш ніж покаяння, тому що усвідомлення первинне.
Що ж у підсумку «робить» наше життя, світ духовний або матеріальний? Наскільки ми залежимо від цього «священного сміття» думок, вчорашніх дружб, «любовей», зв'язків і речей кожна з яких зберігає не тільки емоційну, але часом і родову пам'ять?
Це справжній «мир тонких граней» і на питання первинності кожен відповість по-своєму. Головне, підсумовуючи свій проміжний досвід або навпаки, відрікаючись від нього, не втратити відчуття радості життя, тому що передбачити нічого неможливо.
Дотримуйтесь простої і мудрої поради моєї улюбленої «жизнеписательницы» Людмили Улицької: «Радуйтесь сегодня! Сию минуту! Пока мы еще прощаемся на время и можем встретиться на будущей неделе, и можем радовать друг друга какой-то малой малостью. И любовью».
Для тих, хто знайомий з прозою Людмили Євгенівни, раджу не зупинятися на прочитанному. А для тих, кому ця література невідома, рекомендую сьогодні ж почати цю захоплюючу подорож до себе справжнього.

Олена Ємельянова, провідний бібліотекар сектору соціокультурних проектів і зовнішніх зв'язків 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter