Сторінки

понеділок, 31 липня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Серед осіб, які пожертвували книги бібліотеці, слід відзначити Феклу Григорівну Петрушенко – вона подарувала 23 томи (з 82) на суму приблизно 30 крб. сріблом. Також неможливо обійти мовчанням невелике (3 крб), але дорогоцінне в моральному відношенні, грошове пожертвування колишнього члену Ради Бібліотеки М.М. Владимірова. Взагалі, особи, які зробили грошові пожертвування, побажали залишитися невідомими. Серед імен дарувальників книг ми бачимо наступні: В.В. Бладонадежний, Г.А. Залюбовський, Л. Іоніна, М.М. Рабіновіч, В. Сидоров, І.Л. Чудновський та Н.А. Шемаєва (з рос. джерела). Всім громадянам, подарувавшим книги Рада виказала свою вдячність.

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1891 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Типолитогр. Губерн. Правления, 1893. - 30 с. - Текст. дан. – Режим доступу : http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=13 (дата звернення: 03.07.2017). – Загл. с экрана



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

пʼятниця, 28 липня 2017 р.

На долоні історії

Іван Багряний. Письменник і громадянин (продовження) 

Фронт просувався на захід. Утікаючи, вороги не тільки грабували Україну, а й вивозили її працьовитих людей на каторжні роботи до Німеччини. За однією з версій Іван Багряний потрапив до Німеччини як остарбайтер, за іншою – письменник емігрував спочатку у Словаччину, Угорщину, потім в Австрію, а вже звідти у Боварію, де знаходилися табори для переміщених осіб. 
У Європі митець був ініціатором створення восени 1945 року Мистецького Українського Руху.  Він пише статі на літературні та культурні теми, є співавтором збірника сатири «Буря в Мурі» 1947 року. Після другої світової війни чекісти переконували біженців повернутися назад у СРСР, але випробувавши «гуманність» радянської системи на  собі, Багряний добре розумів, що чекає на нього після повернення. 
Щоб застерегти біженців від помилки повернутися в радянську країну, митець в Аугсбургському таборі для переміщених осіб за одну ніч написав памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», який врятував життя тисячам знедолених українців, а світові пояснив чому емігранти не скоївши жодного злочину не можуть жити на своїй землі.Перекладений багатьма  європейськими мовами, цей публіцистичний виступ став міжнародно-визнаним документом, який обговорювався в ООН. Автор вперше сказав у голос про сталінський геноцид проти України, про  справжній зміст колективізацій, про голодомор 1933 року, про знищення української інтелігенції, розстріляне відродження та криваву каральну машину ДПУ НКВС. 
У 1946 році виходить збірка поезій «Золотий бумеранг», куди увійшли твори  1926-1946 років, які раніше не друкувалися. Назву книзі дала поема «Золотий бумеранг» написана автором у 1932 році в камері одиночці Харківської тюрми. У збірці вперше було надруковано поему «Гуляй-поле!»  У якій жахлива картина буття на землі, спотворена  війнами, водночас у поемі наголошено, що люди схаменуться і переможуть зло. 
Протягом усього життя Іван Багряний вів активну громадську і політичну діяльність. Письменник добре розумів становище сотень тисяч вимушених емігрантів, які перебували в тимчасових таборах для беженців переважно в Німеччині,  без засобів для існування, без упевненості в завтрашньому дні. Потрібно було створювати організації, які об’єднували людей, допомагали їм вистояти. Тому в 1948 році разом з Григорієм Костюком та іншими, він організовує  Українську-революційно-демократичну партію, керівництво якою здійснює до останніх днів свого життя.  У цей період Іваном Багряним написано багато статей, звернень, памфлетів, за різними даними більше двохсот, що друкувалися переважно в Українських вістях – газеті, яку він започаткував і довгий час редагував у Новому Ульмі в Німеччині та в журналі «Наші позиції». Ці періодичні видання ставили собі за мету досягнення незалежності й демократизму в Україні за допомогою сил еміграції, а також спираючись на активних національно свідомих громадян. 
У період 1952-1963 років Іван Багряний був головою УНР та віце-президентом УНР в діаспорі.  Це було свідчення великої поваги та високої честі, які заслужив  член української спільноти у вільному світі.
Поряд з активною політичною діяльністю Багряний опановує непогамовну літературну працю. У 1947-1948 роках видає авангардистську драматичну повість «Морітури», пише повість  «Розгром», з присвятою  «Світлій памяті Миколи Пронченка – поета і товарища, розстріляного в 1943 році в Кривому Розі, гестапівськими посіпаками. Епіграф, рядки Хвильового: ««Я бачу перед собою нових невідомих людей — сильних,як леопард, прозірливих як ЧеКа,і вільних, як Воля»…
Далеко від рідної землі з'являються з під його пера «Сад Гетсиманський» (1948-1950 років),    «Огненне коло» (1953 року), віршована повість-сатира «Антон Біда – герой труда» 1956 року, «Марія Богуславка» (1957 року), а також п’єси, тексти патріотичних пісень, дитячі твори та  публіцистика.
(Далі буде)



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
 Замовити книги можна тут

четвер, 27 липня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Слабошпицький, Михайло. Марія Башкирцева (Життя за гороскопом) / М. Слабошпицький ; передм.: П. Загребельний. – К.: Ярославів Вал, 2008. – 272 с.: іл.

Мене не так часто беруть за душу і довго не відпускають книги письменників, написаних про людські особистості, романи-есе. Можливо в силу моєї професії.  Я більше люблю детективи та так звані «дамські» романи. Та довелося мені прочитати книгу Михайла Слабошпицького «Марія Башкирцева (Життя за гороскопом)», мабуть тому, що Марії було присвячене засідання клубу «Літературна вітальня». Зацiкавило і те, що її доля пов’язана з Україною.
Мене ця книга повела в інше життя. Я не зупинилась, доки не прочитала останню сторінку. Трагічна доля молодої художниці стала мені близькою. Головна героїня прожила коротке життя – всього 26 років. Та встигла дуже багато. Талановита художниця та письменниця – її полотна зберігаються  в найвідоміших музеях Франції, України, Росії, а знаменитий щоденник, написаний французькою, свідчить про неабиякі літературні здібності. Він став справжньою сенсацією в літературному і художньому світі Франції і Росії XIX століття.
Я хотіла б жити з нею у Франції у той час, познайомитися з багатьма видатними особистостями, які жили в той час, разом гуляти по чарівному місту, купувати розкішний одяг, зустрічати весну. Героїня розуміє, що їй залишилося зовсім мало часу і цінує кожну мить.
Вона зустріла своє кохання. Цією людиною був її вчитель Жюліан Бастьєн Лепаж.
Незвичайно починається і закінчується ця книга. Та не закінчується бажання глибше пізнати цю чудову дівчину. Я обов’язково  знайду і прочитаю все про неї. Недарма я бібліотекар.
Незвичайна мова написання книги. Вона пливе гладенько, мов човник, авторський текст перемежається з розповідями Марії Башкирцевої. 
Кажуть, останніми словами, які вона вимовила, було: «Мені так хочеться гавронських вишень і яблук…» (с. Гавронці, нині диканського району Полтавської області України).

Валентина Філіппович, провідний бібліотекар відділу документів з питань мистецтв



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 26 липня 2017 р.

Ракурс

Геній місця. Історія міських парків

"Місто-сад" - таким задумували Катеринослав провідні архітектори кінця ХVIII століття. В наші дні Дніпропетровськ - один з найбільш "зелених" міст України. У квітні міська рада затвердила статус зелених зон, скверів і парків міста. Як створювалися парки Дніпропетровська? Що цікавого вони можуть розповісти про місто і його жителів? Про це - серія статей "Місто-Сад" - продовження циклу "Геній місця".  
Парк Шевченка може розповісти нам про всі етапи міської історії. Від стоянки стародавньої людини до саду запорізького козака Лазаря Глоби. Чудовий парк "в смаку аглінскіе", створений майстром з Британії Вільямом Гулдом. "Культурний центр" катеринославської еліти. До революції вхід сюди коштував 15 копійок. Колись тут стояв пам'ятник Сталіну. Зараз тут лежить бронзовий лев і веселяться біля нього діти. Сьогодні красотами кращого парку Катеринослава - Дніпропетровська можна насолоджуватися абсолютно безкоштовно.

СТОЯНКА СТАРОДАВНЬОЇ ЛЮДИНИ І ДОПИТЛИВІ КАТЕРИНОСЛАВЦІ
Скелястим виступом в закруті Дніпра. Іншого такого немає на всьому протязі Дніпра. Як вважав відомий вчений початку ХХ століття, Антон Синявський, "нагорний піднесений берег Дніпра, з багатою рослинністю, близькість води, достаток каменю і глини, все це робило ці місця зручними для поселення первісної людини". Це підтвердили археологічні знахідки. У 1901 р "був знайдений" біля виходу архієрейського яру кам'яний молот, а потім - залишки древніх судин ". Зараз на дні колишнього Архієрейського яру - стадіон між палацом Потьомкіна і готелем" Світанок ". У той же самий час в Потьомкінському саду знайшли залишки амфори, а в лівій частині саду (нижче нинішнього лекторію) - черепки з орнаментом, характерним для неоліту - нового кам'яного віку. Навесні 1902 року на цій ділянці учень реального училища, син любителя старожитностей, Чайкін, знайшов цілу посудину кам'яного віку. Під керівництвом Антона Синявського тут раскопали цілу стоянку кам'яного віку: "була знайдена маса черепків, так званих, кухонних залишків, з колотими кістками різних тварин, а також риб і кам'яних стрілок, ножиків і кам'яний молоток, хоча, правда, розбитий".
За словами Синявського, з'явилася замітка про цю подію в місцевій пресі, яка дала цікавий результат. Спочатку "на цю місцевість звернули увагу місцеві шукачі скарбів, що волають знайти тут що-небудь більш цінне для них, ніж залишки тієї далекої давнини, яка ще не знала ні золота ні срібла". Ці самовільні розкопки адміністрація саду поспішила припинити. Але вони, пише Синявський, "принесли свою безперечну користь". Чому? Шукачі скарбів розкрили культурний пласт. Він виявився дуже глибоким, і показав масу "залишків самих різних періодів життя людства: кам'яного і бронзового століть, а також сліди скіфського періоду і античної культури ,і навіть залишки запорізького побуту, у вигляді кахель від" грубий "- печей та ін". А що ж далі? Ще одна цитата 1904 р .: "Залишків древньої культури було ще недавно так багато, що звичайною парасолькою можна було накопати протягом півгодини 20 - 30 черепків". Через деякий час цього "культурного багатства" вже не було - катеринославці, які здійснювали тут щоденні прогулянки, розтягнули більшу частину старожитностей по домівках.

САД ЛАЗАРЯ ГЛОБИ
Що було на місці парку в середні століття - достеменно невідомо. У 1743 р. козак Лазар Глоба, який походив з Ведмедівка близько Чигирина, прийшов в "межі вольностей Запорізьких", оселився біля Монастирського острова і заснував тут господарство: "кам'яних чотири млини на користь суспільству". Взагалі, напівлегендарна особистість Лазаря Глоби викликає суперечки і зараз. Навіть товариш Глоби Микита Корж описує його біографію по-іншому: нібито Глоба не був одружений і прибув на береги Дніпра з Нового Кодака, де у нього було господарство і челядь до 15 осіб кравців. Згодом навколо його "маєтку" влаштувалися ще кілька козаків - Ігнатій Сидорович Каплун і Микита Леонтійович Корж - з сім'ями і господарством. Близько 1750 року на березі Дніпра і розвивається слобода Половиця.
Відставний осавул Війська Запорозького Лазар Остапович Глоба присвятив себе садівництву. Перший сад він заснував навколо свого житла - зараз це північно-східна частина парку Шевченка. Сам Глоба пише так (орфографія XVIII ст.): "... невсипущими моїми працями і коштом розвів на тому острові, тож при житлі своєму і особливо при слободі Половиці не повинні тлумачитися як доволно лисі, а й плодовія дерева ...". А другий сад - в нижній придніпровській частині - теж став парком і носить його ім'я (колишній ім. Чкалова). Лазар Глоба був одним з місцевих "неформальних лідерів". Жителі слободи Мостини неодноразово зверталися до нього з проханнями виконувати почесні і відповідальні громадські доручення. Наприклад, в 1779 і 1780 р. Половінчани зверталися до новоросійського губернатора за дозволом на будівництво церкви - перші прохання підписав саме Лазар Глоба.
Що являв собою сад Лазаря Глоби на місці сучасного парку - точно невідомо. Швидше за все, це був звичайний фруктовий сад - тільки дуже великий.

 (Далі буде)
Фото: Беріг Дніпра у Потемкинскього саду

Максим Кавун
Джерело:  http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=181


 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

вівторок, 25 липня 2017 р.

Світ знань нових видань

Якоб, Людвиг Генріх, фон. Спогади про моє життя / Л.Г. фон Якоб ; упоряд., коментар. С.О. Синюрка ; наук. ред. С.І. Посохов ; пер. з нім. О.М. Бєлозьорова. – Харків : ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2016. - 300 с. – (Україна в записках мандрівників і мемуарах ; вип. 2).

Людвиг Генріх фон Якоб (1759 -1827) у свій час був досить відомою людиною, зокрема, як професор філософії та проректор Галльського університету, автор багатьох наукових та навчальних праць. На початку XIX ст.  він приїхав до Харкова і став одним із перших професорів заснованого тут університету. Його спогади містять не лише інформацію про життєвий та творчий шлях автора, від народження до початку 20-х років XIX століття, а й дозволяють його очима побачити тогочасну дійсність декількох країн, порівняти німецьке, українське та російське суспільство початку XIX століття, з’ясувати подробиці університетського життя в Галле та Харкові. 
«Спогади …» Людвига Якоба є цінним джерелом вже зважаючи на докладний  опис доленосних подій у Європі. Зокрема, автор був свідком змін, викликаних Французською революцією та наполеонівськими війнами.
Родзинкою видання є виклад автором власної біографії, де всупереч усім обставинам читається його бажання зробити кар'єру, досягти успіху та залишити відбиток в історії. 
На особливу увагу заслоговує розділ «Коментарі».
Отже, якщо в вас є бажання подорожувати  історичними стежками разом із цікавою особистістю  то це видання саме для вас. 




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
 Замовити книги можна тут

понеділок, 24 липня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Фонд бібліотеки поповнювався, головним чином, за рахунок спеціальних коштів Бібліотеки за розпорядженням Ради та пожертвувань громадян, як книгами так і грошима. По мірі надходження, всі книги записувалися в «хронологічний каталог», та розміщувались відповідно змісту в 15 розділах систематичного каталогу. На жаль, через брак коштів, цей каталог в 1891 році не було надруковано, отже для домашнього вжитку недоступний, що становило для передплатників багато незручностей, і Рада відшукувала можливості для його друку.
У загальних цифрах протягом року до бібліотеки надійшло 319 назв (622 прим.) друкованих видань. Серед них придбано 237 назв (491 прим.) на суму 693 крб.73 коп., а пожертвувано 82 назви (131 прим.) на суму 157 крб.95 коп.
На 1.01.1892 р. всього фонд складав 4125 примірників (1859 назв).

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1891 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Типолитогр. Губерн. Правления, 1893. - 30 с. - Текст. дан. – Режим доступу : http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=13 (дата звернення: 03.07.2017). – Загл. с экрана



Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

пʼятниця, 21 липня 2017 р.

На долоні історії

Іван Багряний. Письменник і громадянин 
(продовження)

Ранні вірші Івана Багряного сповнені ліризму і пісенності. Почуття ніжності та любові тут тісно переплітаються з бойовим оптимізмом. 
«Перепілка в житті – ніжність.
В пшеницях волошки – дума.
Мак червоний – кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов». 
У 1927 році в журналі «Всесвіт» Багряний публікує оповідання «В сутінках» та «З оповідань старого рибалки», які вирізнялися гостротою сюжету, яскравими образами-персонажами. 
Пробував себе Багряний і в історичному жанрі. Його перу належить роман у віршах «Скелька» 1930 року. 
У романі поет викриває антиукраїнську позицію російської церкви в Україні, прагне прищепити любов до своєї рідної землі та ненависть до її поневолювачів. Твір сповнений віри в щасливу долю українського народу. 
Критика була різна, від схвальної до негативної. У періодичних виданнях з'являлося чимало різких негативних оцінок 25-річного поета. Так у 1931 році у журналі «Критика» з'явилася стаття «Куркульським шляхом», авторства Правдюка, в якій зазначалося: «Як бачимо ранні твори Багряного доводять, що по суті він є ідеологом заможно-куркульських груп, які вороже ставляться до політики партії і радянської влади на селі…». 
Наслідок  подібних пересудів не забарився – Івана Багряного заарештували 16 квітня 1932 року в Харкові, і звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації…за допомогою власних  літературних творів.  Митця тримали більше ніж півроку у камері смертників Харківської в’язниці.  
До його долі поставилися милосердніше, ніж очікував митець, його не розстріляли, як зазвичай робили, а вислали на вільне поселення на Далекий Схід, позбавивши права проживати в Україні три роки. Гнаний непереможною тугою за Батьківщиною 1934 року, Іван Багряний декілька разів тікає, але його схоплюють та присуджують нові строки. Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року, з висунутими проти нього обвинуваченнями, Іван Багряний не підписав. 
У вірші «З камери смертників» 1939 року, створеному за гратами Харківської тюрми на Холодній горі, адресованому «каїнам, хамам, і провокаторам, мертвим і живим, і ще ненародженим в Україні і поза  Україною сущим», ожили Шевченківські сатиричні мотиви, звучить нескореність, упевненість у досягненні мети. А символом цього став птах, який б'ється крилами о грати. 
«Чого ж той птах бунтує так за мурами?
Чого ж той птах так крилами о грати?!
Товаришу, товаришу, похмурий мій,
Ну, а як ми не хочемо вмирати??!!
І ми не вмрем!
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.-
Ми ще каратимемо хамів мечем республіки
На місці лобнім, там, біля Софії». 
У 1940 році з підірваним здоров'ям, але з незламним духом, митець вийшов з радянської в’язниці – оскільки інших даних про антирадянську діяльність Багряного слідством не добуто». Його звільняють під нагляд з обмеженим  місцем перебування. Письменник не має права виїхати з Охтирки. 
Під час Другої Світової Війни Іван Багряний працював деякий час декоратором в Охтирському театрі, в дозволеній окупантами газеті «Голос Охтирщини», де друкував свої твори. Про те вроджений інтелект та письменницька спостережливість не дозволили плекати солодкі ілюзії щодо фашистів. Письменник виявляв протест будь–чиєї окупації України. Законфліктувавши з місцевою окупаційною владою, Іван Багряний на деякий час перебирається до Харкова, працює в художньому драматичному театрі, друкується в газеті «Нова Україна», пише комедію-сатиру «Генерал».
У 1943 році, коли радянська влада пішла в наступ, Іван Багряний тікає на Західну Україну. Деякий час перебуває у лавах українських повстанців,  пише пісні, коломийки, готує листівки, бере участь у підготовці й організації Української головної визвольної ради – політичного центру українського підпілля. У надзвичайно складних і небезпечних умовах, митець знаходить можливість писати. Саме в цей період створює поему «Гуляй-поле» і роман «Тигролови», який на літературному конкурсі у Львові 1944 року був нагороджений першою премією, котру розділив з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».
У тому ж році твір був надрукований у львівському журналі «Вечірня година» у скороченому вигляді, під назвою «Звіролови». Згодом роман видавався англійською мовою в Канаді, США, Англії, німецькою та голландською мовами. Відгуки та рецензії були схвальні.
Тоді ж Іван Багряний створює «Оду до Сталіна», у якій викриває злочинну антигуманну суть СРСР, розвінчує одного з найбільших деспотів та тиранів системи. 
«О Йосипе... Усі епітети юрбою
Зійшлись і товпляться, та гідного нема.
Геть бліднуть всі слова перед тобою.
Ти все перевершив,
і всіх ти перегнав,
І все переступив,
і всіх переплював,
О дум володарю! Як той чиряк на тілі.
О Цезарю — Отреп'єв — Джугашвілі!
Прогримиш на всі віки й держави,
О Йосипе КРИВАВИЙ — плюс — КРИВАВИЙ».
(Далі буде)



Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter


четвер, 20 липня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Толкин, Джон Рональд Руэл. Властелин колец [Текст]. Дружество Кольца. Две твердыни. Возвращение государя / Дж. Р.Р. Толкин. - М.: АСТ ; СПб.: Terra Fantastica, 2005. - 955 с. 

Джон Толкін - один з найбільш значущих і великих письменників в історії літератури. Його твори наповнені тільки найкращими якостями. Такими як: любов до природи, до рідних країв, дружба, вірність, хоробрість і, звичайно ж кохання, заради якого герої долають всі труднощі на своєму шляху.
Не став винятком і його роман «Володар перстня». Відкриваючи цю книгу, я «поринула» в новий світ казкових, легендарних персонажів. Ельфи, гноми, люди, маги об'єднуються в ім'я великої місії - зберегти мир і благополуччя в Середзем'ї. Спостерігаючи за пригодами Фродо Беггінса і його друзів, я разом з ними починала переживати за долю їх спільної справи, за те, що буде з Перстнем, чи зможе Фродо виконати те, що визначено йому долею і якщо так, то що станеться з Середзем'ям після. 
Автор показав як цілком різні народи, навіть ті, хто ворогував між собою, можуть об'єднатися в ім'я благої мети і не втратити себе в страшній битві за Перстень. Не кожен письменник може так майстерно поєднати не поєднуване. Він показав як ельф Леголас і гном Гімлі, які на початку твору ворогували, здружилися і полюбили один одного як брати; як можна поєднати всі племена людей, якщо королем стає  величний і справедливий спадкоємиць великих королів минулого; як лише два маленьких хоббіта можуть сколихнути ледь не всю державу аби допомогти друзям в біді та багато іншого, що стає на шляху до перемоги.
Зрештою, Фродо переміг у Великій битві. Братство кільця на протязі всього життя підтримували дружні, або навіть сімейні, відносини. Як і годиться наприкінці пригод всі народи земель Средизем’я  знаходять довгоочікуваний мир.

Єлизавета Сибирьова, бібліотекар патентно-технічного відділу



Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

середа, 19 липня 2017 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Галина  Кучугурна : «Робота, яка стала покликанням»


Є люди, які проявляються не візуально, а у своїх діях,  вчинках, відношенню до справи. Головний бібліотекар  відділу наукової обробки документів  ДОУНБ Галина  Кучугурна – саме з таких. 

Народилася Галина у селищі Кіровське (Обухівка), у родині, де  окрім неї є ще два старших брата, тому з  дитинства отримувала не абияку опіку та увагу до себе. Батько працював газорізальником на заводі Петровського, потім електрозварювальником в совхозі, мав довгий трудовий шлях,  мати була диспетчером на автопідприємстві - звичайна робоча родина. Галя пам'ятає, що батько завжди полюбляв читати, захоплювався історією України, саме його любов до книги передалась доньці.  
В місцевій бібліотеці перечитала майже всю світову класику. Книжковий світ приніс дівчині справжнє задоволення і яскраві враження.  Тобто її цікавила картина світу, у всіх його тонких подробицях. Ця ретельність та увага до дрібниць є її  показовими рисами, що й сформували  характер.  
У 1999 році Галина вступила до Дніпропетровського училища культури на відділення «Бібліотечна справа». 
Трудова діяльність у відділі опрацювання та обробки документів ДОУНБ на посаді  бібліотекаря розпочалася у 2001 році і триває дотепер. Галина згадує: «Під час навчання в мене склалося враження, що робота в відділі опрацювання документів виявиться для мене дуже складною, але через примху долі, після закінчення навчання,  я потрапила саме в цей відділ і зрозуміла, що це моє покликання. Вже протягом 16 років я жодного разу не пожалкувала, що так склалося».
На досягнутому героїня нашої розповіді не зупинилася, і у 2001 році вступила до  заочного відділення Харківського інституту культури (Харківська державна академія культури, відділення «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа»). Здобуваючи вищу освіту, вона стала справжнім фахівцем бібліотечної справи.
Професійні якості Галини були достойно оцінені керівництвом бібліотеки. Близько 10-ти років вона виконує функції заступника завідуючого відділом.
Кожен день Галини насичений різноманітною, різноплановою, а головне, цікавою роботою. А саме: систематизація літератури нових надходжень, редагування систематичного каталогу, складання бібліографічних описів на книги та введення інформації на них в базу даних електронного каталогу, реалізація  регіонального проекту «Електронний каталог»,  надання  методичної допомоги 7 районним бібліотекам щодо створення електронних каталогів. Крім того, вже не один рік ділиться своїм професійним досвідом на курсах підвищення кваліфікації бібліотекарів області.
У вільний час Галина полюбляє дивитися художні та документальні фільми, слухає музику. Серед улюблених груп Muse, Manic Street Preachers, Depeche Mode и Queen. Своєю спеціальністю наша колега задоволена тому, що професія  бібліотекаря надала  їй можливість потрапити у сучасний інформаційний потік , який щодня спонукає долучатися до всього нового. 



  Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

вівторок, 18 липня 2017 р.

Світ знань нових видань

«Видавництво Старого Лева» дарує всім справжню поезію! Це поезія, яка сповнена мудрості, чесності та прагнення до справедливості.  Поезію сильних, незламних  і цілеспрямованих людей!
Ми продовжуємо знайомити всіх з поетичними подарунками від «Видавництва Старого Лева».

Чубай, Грицько. П’ятикнижжя [Текст] / Г. Чубай. - Львів : Видавництво Старого Лева, 2013. – 256 с. : фот.
Грицько Чубай  повне ім'я  Чубай Григорій Петрович -  видатний український поет, перекладач. Один із лідерів львівського літературно-мистецького андеґраунду 1970-их рр., видавець самвидавного літературно-мистецького часопису Скриня (1971). Батько лідера гурту «Плач Єремії» Тараса Чубая.
Грицько Чубай  автор виданих поетичних книг «Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1999) та «П'ятикнижжя» (2013). Нажаль, ці книги було видано після життя поета.
14 вересня 2013 р. на львівському Форумі видавців «Видавництво Старого Лева» презентувало збірку віршів Чубая «П'ятикнижжя», створену на основі «П'ятикнижжя», написаного самим Григорієм, доповненого фотографіями з родинного архіву Чубаїв та листами Григорія Чубая до Олега Лишеги.
Книга «П'ятикнижжя» це - оприсутнення одного з найтаємничіших українських поетів, зірка якого яскраво спалахнула в похмурі 70-ті. Це книга-діалог Поета з Сучасником поза межами звичного часу, і книга-розмова Грицька Чубая з його близькими друзями – і вірші, і друзі пережили поета на багато років. Ця книга – як лист у пляшці, вкрай важливе послання з минулого в майбутнє тим, хто може його відчитати, тим, хто зуміє проростити у серці живі слова.

Стус, Василь. Небо. Кручі. Провалля. Вода [Текст] / В. Стус. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 408 с.
Василь Семенович Стус - український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1990). Вже після життя Василю Стусу було  присвоєно звання Герой України. 
За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
"Небо. Кручі. Провалля. Вода." – це  книга віршів, перекладів, статей і листів, які є найважливішими для художньо-естетичного світогляду Василя Стуса, одного з найтрагічніших і найглибших українських поетів ХХ століття.
Небо. Кручі. Провалля. Вода. Символічні стихії, в яких і з якими поет жив, боровся, розчинявся, змагався, творив – проорюючи власною долею, віршами, світоглядним вибором глибоченну межу між обивательським і пристосуванським існуванням і гранично чесним життям із собою, в собі, над собою.

Херсонський, Борис. Родинний архів та інші вірші [Текст] / Б. Херсонський. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 304 с.
Борис  Григо́рович Херсонський – один із найвідоміших російськомовних поетів України,  есеїст і перекладач, лауреат багатьох міжнародних премій,  зокрема премії ім. Йосипа Бродського,  австрійської премії «Literaris». 
Професор Борис  Григорович Херсонський - український клінічний психолог та психіатр, поет, есеїст, перекладач. Кандидат медичних наук, з 1999 р. завідуючий кафедри клінічної психології Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. У радянські часи був одним з членів одеського психоаналітичного гуртка, який згодом був офіційно зареєстрований в Україні, як Південно-Українське психоаналітичне товариство, головою якого Херсонський з того часу став. 
Б. Херсонський – один із найвідоміших російськомовних поетів України, лауреат багатьох міжнародних премій, зокрема премії ім. Йосипа Бродського,  австрійської премії «Literaris».
До першої україномовної книжки автора увійшли тексти двох книжок «Родинний архів» (2003) і «Мармуровий листок» (2009), а також кілька циклів віршів, у яких, крім перекладів Маріанни Кіяновської, є і автопереклади українською, і вірші, які Борис Херсонський написав відразу українською в 2013–2015 рр. Усіх їх об'єднує тема родини, пам'яті, пошуку певного шляху до себе, до свого коріння, до Бога.
Щиро бажаємо всім гарного читання і наповнення душі дивовижною поезією!



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 17 липня 2017 р.

Неймовірно, але правда

У 1891 році користування книгами та журналами в Бібліотеці було безкоштовним, а видача документів додому по абонементу за місячну плату в 3 крб., при цьому по особливій постанові Ради, службовці Міського Правління, народні вчителі та особи, за яких ручалися члени Ради, від застави звільнялися. Крім того, останні – кожен раз – за особливою постановою Ради. Кожен передплатник мав право взяти дві книги, в  числі яких могли бути один новий журнал або два номери газети. Останні два номери щомісячного журналу видавалися лише на чотири дні, інші номери поточного року,  як і книги - на 10 днів. За затримку в поверненні  накладався штраф – 5 коп. за кожну книгу та за кожен день. 
Кількість передплатників у 1891 році склала 541 особу.

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1891 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Типолитогр. Губерн. Правления, 1893. - 30 с. - Текст. дан. – Режим доступу : http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=13 (дата звернення: 03.07.2017). – Загл. с экрана



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятниця, 14 липня 2017 р.

На долоні історії

Іван Багряний. Письменник і громадянин 

Письменник завжди мріяв про той час, «коли тоталітарна кривава більшовистська система буде знесена», а Україна стане вільною демократичною державою, і тоді він разом з мільйонами українців повернеться на Батьківщину із-за кордону. Перейшовши у вічність на 56-ому році життя Іван Багряний повернувся в Україну на початку 90-років 20 століття своїми творами. 
Іван Павлович Багряний, справжнє прізвище Лозов'яга,  народився 2 жовтня 1906 року. Мати майбутнього письменника Кривуша Євдокія Іванівна походила із заможного селянського роду, який потрапив в жорстокі жорна сталінських репресій. 
Багатодітна сім'я Лозов’яга, у якій з восьми дітей вижило тільки четверо, жили бідно, особливо після революції. Першим серйозним випробуванням хлопчика стало навчання в російській церковно-приходській школі, де вчителі за те, що він розмовляв українською мовою називали його «мазепенцем». Про те, це не зломило Лозов'ягу, а зробило його ще більш стійким і наполегливим.  В одному листі до друзів він писав: «Я почав писати вірші в другому класі церковно-приходської школи, восьмирічним хлоп'ям.  Це було завзяте змагання з вчителями.. під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально. Три роки пізніше чи чотири, у вищій початковій школі я вже був редактором шкільного журналу «Надія», що виходив в українській мові».
Після закінчення церково-приходської школи у 1914 році, юнак навчався у вищій початковій школі, згодом в Охтирській ремісничій школі,  а також набував фаху муляра й гончара.  У Краснопільській художньо-керамічній профшколі, де Багряний був засновником і редактором шкільного журналу «До світла» жилося дуже важко, адже, як сам згадував, уже з десятирічного віку змушений був самостійно заробляти на хліб. 
Дитячі роки майбутнього письменника були тісно пов’язані  з родиною матері, яка проживала в с. Куземін. До кінця своїх днів Багряний не міг забути жахливої трагедії, яка сталася на пасиці його діда. Хлопець став свідком кровавої розправи чекістів і членів так званого більшовистського  «істреботряду» над його одноруким 92-річним дідом-пасічником і дядьком. Їх замордували на очах у онуків: «довго штрикали штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла і реготали». Такими методами вела влада війну з українським народом.  «Замучила війна мого діда, за те, що він був український селянин, мав 40 десятин землі й був проти комуни, а дядька за те, що він був за часів національно-визвольної боротьби 1917-1918 років вояком національної армії УНР. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу. Другого мойого дядька, що вирятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув. Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся наша родина. Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм»  - згадував Іван Павлович в своїх листах. 
Закінчивши Краснопільску художньо-керамічну школу  у 1923 році, хлопець активно включився у трудове та громадсько-політичне життя, працював на тростянецькій цукроварні, у дитмістечку під Охтиркою, у колонії для безпритульних і сиріт, брав активну участь у молодіжному місцевому русі.  
На цей час припадає комсомольський період життя Івана Багряного. Вступивши до комсомольської організації 1921 року, через чотири роки він виходить з неї, не сприйнявши її діяльність. Постійні нестатки і тяжка праця не могли вбити в юнакові природного прагнення реалізувати себе. У 1924 році він вступає до Охтирської філії письменницького угрупування «Плуг» і активно включається в добу українського національного відродження майже  на 20 років. 
  У 1925 році  Багряний побував на Донбасі, у Криму, на Кубані, деякий час працював ілюстратором у Кам'янець-Подільській газеті «Червоний кордон», де видрукував кілька своїх віршів, зокрема «Ноту чорнозему» ( з «Блокнота мандрівника») та «Піонери».
Повернувшись до Охтирки працював у друкарні, де власним коштом видав збірку оповідань «Чорні силуети» (1925 р), під псевдонімом Іван Полярний, який очевидно свідчив про протилежні від більшовизму позиції. Автор не тільки власноруч набрав збірку, а й виконав оригінальне художнє оформлення книги, до якої увійшли п'ять оповідань на злободенну соціальну тематику. 
Восени 1926 року юнак вступив до Київського художнього інституту на малярський факультет. Через матеріальну скруту навчатись було важко. Безробітний, поневіряючись в холерних бараках на Батиєвій горі, він неодноразово пише пояснювальні записки на ім'я ректора, де повідомляє: «Пробуваючи без матеріального грунту, я замість лекції ходив за шматком хліба (поведінка очевидно не похвальна).  Не говорю вже про відсутність учбових приладів і матеріалу для фахових дисциплін. Допомоги я не мав незвідкіля ніякої – сім'я сама потребує підтримки, стипендії я не одержав, хоч мав на це наче всі дані». 
Незважаючи на скрутні обставини Багряний активно працює і друкується в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин», «Гарт», «Кіно», «Червоні квіти».  У 1926 році збіркою віршів у київському журналі «Глобус» автор вперше підписується псевдонімом Багряний, на думку літературознавців він обрав цей псевдонім під впливом Миколи Хвильового, памфлети якого закінчувалися мріями «про багряно-блакитне майбутнє» українського мистецтва. 
Вплив Хвильового на Івана Багряного у цей час був визначальним.  Про це згодом в одному з своїх найвідоміших творів «Сад Гетсиманський» письменник напише: «Йошов у супроводі посиленного конвою…і раптом побачив - свого вчителя й натхненника! Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами  і смутний-смутний… Це був Микола Хвильовий, Бог. На якого Андрій молився з усіма товарищами. …».
У ці ж часи Багряний співпрацює з низкою літературно-мистецьких угруповань: «Ланка», згодом «Марс» (Майстерня революційного слова), зближується з талановитою письменницькою молоддю Валер'яном Підмогильним, Валерієм Плужником, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою.
Долаючи злидні, Іван Багряний все ж завершує  навчання в інституті, але на останньому курсі його чекає прикра несподіванка, його не допускають до захисту дипломної роботи з огляду на антирадянські та націоналістичні переконання. На цей час вже були видані його  поетичні збірки «До меж заказаних» та поема «Аvе Maria». В останній, Іван Багряний дуже точно показав, чого саме вимагала від митця тоталітарна система, у якій слово митець асоціювалося з найстрашнішими гріхами. 
Дослідники творчості Івана Багряного зазначають, що 1928-1930 роки  були зоряним часом Багряного-поета: з під його пера вийшли, крім названих, ще й поеми «Батіг», «Вандея», «Собачий бенкет», «Шутенберг», сатирична епопея «Комета». Та не все збереглося. Від «Комети» залишилися уривки, а поема «Гутенберг» зникла на початку 30-х. У цих творах автор виступає проти суспільної несправедливості, фальші, обивательського ставлення до творчості, декларативного патріотизму, про що свідчить уривок з «Комети»
«Одні сюсюкають та марять галатеями
Другі над римою товчуться геніальною,
А треті музу українську прометеєву
Зробили дівкою інтернаціональною –
Повією! Такі митці призовані!
Так геніально блискають обцасами! –
Разом з кагалом українізованим
Гуляють в кеглі іменем Тарасовим…»
(Далі буде)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

четвер, 13 липня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Адамс, Дуглас. Путівник по Галактиці для космотуристів  [Текст] / Д. Адамс. - Тернопіль : Богдан, 2016. - 320 с. - (Маєстат слова).  

 «Містер А. Просер був звичайною людиною. Іншими словами, він був двоногою вуглецевою біоформою, що походила від приматів»

Книга для тих, хто любить гарні жарти та згоден повірити у будь -  яку нісенітницю, яку тільки не вигадає автор.
Від початку розповідь захоплює абсурдністю ситуацій та поведінки персонажів, хочеться запитати: «Що тут відбувається?». Але досить швидко розумієш, що ставити питання та намагатись отримати логічну відповідь марна трата часу, який можна витратити на сміх та задоволення від сюжету. Головні герої потрапляють в абсолютно неймовірні та небезпечні ситуації, та все одно залишаються живими. Не зрозуміло як, але факт. Найбільш привабливим в книзі є гумор героїв, їх іронія та легке ставлення до життя та власної значимості. Сміючись над власним становищем та ситуаціями, в які потрапляють, вони дають жартівливі, але такі правдиві відповіді на важливі життєві питання. 

Анастасія Шевцова, бібліотекар відділу документів іноземними мовами



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 12 липня 2017 р.

Винахідники, віват!

Енергія думки

Все дело в мыслях. Мысль – начало всего. И мыслями можно управлять. И поэтому главное дело совершенствования: работать над мыслями
Толстой Л.Н.


Юрій Валентинович Чиннов - заслужений винахідник Узбекистану, на рахунку якого понад ста винаходів, причому 25 з них впроваджені у виробництво із значним економічним ефектом. Методам винахідницької творчості він почав навчатися одним з перших, ще в 1968 році.
Вперше про Юрія Валентиновича Чиннова я дізналася з чудових книг Генріха Сауловича Альтшуллера «Алгоритм винаходу» та «Творчість як точна наука».
І ось, випадково, до нас, в патентно-технічний відділ заглянув уже немолодий чоловік з проханням підказати адресу Укрпатенту, куди він збирався подати свою першу заявку на винахід в Україні. Ми з ним познайомилися, він представився: «Юрій Валентинович Чиннов, заслужений винахідник Узбецької РСР».
Завдяки його методам винахідницької творчості, десятки його учнів стали винахідниками, а 15 чоловік самі почали викладати методи винахідницької творчості.
Винахідництву він навчив і свого онука, В`ячеслава. Онук вже отримав три патенти і вісім позитивних рішень з українського патентного відомства «Укрпатент». Династія «Чиннов» продовжується.
Юрій Валентинович активний учасник всіх заходів, які проводить патентно-технічний відділ для своїх читачів. Неодноразово Чиннов Ю.В. проводив майстер-клас по навчанню винахідництву. Він вважає, що винахідництву можна навчитися, як і будь-якій іншій справі. Схильність до винахідництва - універсальна гідність людини.

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 11 липня 2017 р.

Світ знань нових видань

Нещодавно наша бібліотека, як і більшість бібліотек України, отримала чудові книжкові подарунки від «Видавництва Старого Лева». Це книжкові видання дивовижної поезії, сповненої справжніми щирими почуттями.
Ми залюбки знайомимо всіх зі збірками та їх авторами.
Ковалевська, Ольга. Зорі у квадраті [Текст] / О. Ковалевська. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 128 с.
Ольга Ковалевська – журналістка, поетеса. Народилася у Хмельницькому. Закінчила Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Протягом 2007-2010 рр. отримала музичну освіту у студіях при Національній заслуженій капелі бандуристів та Народному хорі ім. Верьовки. Була ведучою «Яскравого радіо» (м. Київ), де створювала програми про провідних українських музикантів і культурних діячів. Співпрацювала з Сергієм Фоменко (гурт «Мандри»), скрипалькою Мирославою Которович та джазовим гуртом «JT Fresh» як PR-менеджер. Вела програму «Сумщина Incognita» на телеканалі UA: СУМИ. Протягом 2016 р. організувала творчі проекти у Сумах: музично-поетичну виставу «Двічі нескінченність» за участі Каті Chilly та Романа Гриньківа; виставка колажів до власних віршів за участі творчих людей м. Суми «Зорі у квадраті».
Поезію літературознавці та філософи часто називають алгеброю метафор. Цю тезу підтверджує і назва книжки Ольги Ковалевської — «Зорі у квадраті», що записана авторкою у формулу. Однак, математики тут небагато, — значно більше світлої наївності та нещадної самоіронії з вуст дитини, яка виросла, але так і не подорослішала. І хоча їй вдаються часом складні експерименти з будовою слів і речень, втім, загальна філософія цієї книжки заснована на фундаментальних речах — любові до людей та світу як Божого творіння. Тож перехід від фізики до метафізики можна і не помітити…

Міхаліцина, Катерина. Тінь у дзеркалі [Текст] / К. Міхаліцина. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2014. – 159 с. : іл.
Катерина Міхаліцина – поетка, перекладач, редактор, заступник головного редактора у «Видавництві Старого Лева». Володарка премій конкурсів «Гранослов», «Привітання життя», «Смолоскип». Вірші, проза та переклади друкувалися в різноманітній періодиці, зокрема у «Радарі», «Золотій Пекторалі, «Кур’єрі Кривбасу», театральному журналі «Коза», «Українській літературній газеті».
Її поезія увійшла до антологій «Червоне і чорне: 100 поеток ХХ століття», «Шоколадні вірші про кохання», «Нова українська поезія», «М’якуш: антологія української смакової поезії», «На каву до Львова». За віршами К. Міхаліциної учасники театральної формації «МАПА.UA» поставили міні-виставу «Мандри язичниці». Вірші перекладені болгарською, польською, німецькою, російською мовами.
Книга Катерини Міхаліциної «Тінь у дзеркалі» - це поезія того, що є довкола. Імпресіоністичні засади зображення знайомого, а тому рідного й дорогого, навколишнього світу виявляються в зримих звичних оболонках, проте вони наповнені таким несподіваним змістом, аж дух перехоплює, а на вустах лишається смак прив’ялої трави, перестиглої сливи, осіннього дощу. (О. Д.)
Семенчук, Григорій. MORE віршів і пісень [Текст] / Г. Семенчук. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 79 с. : фот.
Григорій Семенчук - письменник, публіцист, музикант, співкоординатор літературного формування «Західний Фронт Молодої Поезії», програмний директор ГО «Форум видавців». Учасник багатьох літературних фестивалів і перфоменсів («ЛітТер», «Під знаком Водолія», «Екле-2», «Нова Абетка», «Київська Барикада», «День Незалежності з Махном», «Київські Лаври», «Фортмісія», «Потяг до Яремче» та ін. Має численні публікації в пресі та інтернет-часописах.
«MORE» – друга поетична збірка Григорія Семенчука, до якої  увійшли і суто поетичні тексти, і тексти, написані для гурту «DrumТиатр», співзасновником та учасником якого є Григорій.
Поетичні подарунки від «Видавництва Старого Лева» торкаються душі кожного читача. Адже поезія робить світ емоційно багатшим та чуттєвим.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 10 липня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Усі грошові кошти Бібліотеки, згідно §21 «Правил», поділяються на два типи: 1) основний капітал, що складається з відрахувань 50% від усіх надходжень, які не мають спеціального призначення, і розрахований в майбутньому для придбання особливого для Бібліотеки приміщення; 2) видатковий для задоволення поточних витрат бібліотеки.
У 1891 році витрати Бібліотеки перевищували видатковий капітал на 62 крб. 87 коп., запозичених з основного капіталу. На 1.01.1892 р. в касі бібліотеки нараховувалось 1993 крб. 94 коп., з них 1414 крб. 94 коп. – основний капітал, 579 крб склав заставний капітал. Міською Думою було асигновано 2000 крб, але на потреби бібліотеки видано лише 839 крб., решту грошей переведено на 1892 рік.

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1891 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Типолитогр. Губерн. Правления, 1893. - 30 с. - Текст. дан. – Режим доступу : http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=13 (дата звернення: 03.07.2017). – Загл. с экрана



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятниця, 7 липня 2017 р.

На долоні історії

Улас Самчук. Гомер української прози» (Закінчення)

Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як й в інших книгах мемуарного характеру — «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не гоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі місце талановитого письменника-мемуариста. «Мої спогади розсипані по світі, але їх концентрація все ще у Дермані»,— писав уже зрілий автор.
До кінця життя письменник  працював над проблемним романом «Ost». Роман був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацював Улас Самчук, на Нобелівську премію, до речі як і вищезгадана  «Волинь». Одержати цю премію Самчук не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив зі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі.
Лідія Рибенко у вірші "Уласові Самчуку" згодом  напише:
«Віншують нобелістів королі, 
у троннім залі - урочисті речі, 
та не тобі. У тебе - хрест предтечі 
лауреатів вільної землі».
Також слід зазначити, що по війні Улас Олексійович зорганізував волинське земляцтво в Канаді, і з нього постали дні поважні, відомі в українській діаспорі інституції — Інститут дослідів Волині та Товариство «Волинь» у Вінніпезі, відомі у світі своїми унікальними художніми та науково-історичними виданнями.
«Певен, Улас Самчук думками, почуттями, творчістю до кінця днів своїх земних залишався в просторі предків і в просторі української мови, бо ця колосальна духовна гравітація тримала його на орбіті національного обов'язку, який зобов'язував письменника образно відтворити драматизм і трагізм відходу української людини на інші простори планети Земля», - писав про письменника Микола Жулинський.
Феномен літератора й публіциста Уласа Самчука досі загадковий. Адже, по суті, жодного вищого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Але його розуму, мисленню, знанню світової літератури можуть позаздрити навіть випускники Сорбонни та Американських університетів. Кожну науку Улас Самчук опановував без вчителів, самотужки. «На мою думку, людина є коваль своєї долі, писав він. -  Шукати, боротися, змагатися, удосконалювати! Шукати, «куди тече та річка»…». Він володів бездоганно німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами. Його жоден вуз не вчив "на письменника" і "на журналіста", але він досяг впродовж свого нелегкого й довгого творчого життя вершин світового письменства та публіцистики. "З його талантом він міг стати дуже легко письменником, не менш великим, німецьким, чеським, польським чи навіть українським з чужою тематикою. Але він лишився вірним народові й землі, звідки взяв своє фізичне, духовне й національне коріння. Всі його твори написані українською мовою, всі мають українську тематику".  



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

четвер, 6 липня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Чемерис, В.Л.  Амазонка. Київ-Соловки [Текст] / Валентин Чемерис; худож. - оформлювач Л.П. Вировець. - Харків: ЛА «Час читати», 2016. - 507 с.
Книжка Чемериса присвячена поетам ХХ століття, імена яких стали символами великої жертовної любові до України, незламності духу, правди й боротьби.
Для мене дуже цікаво було дізнатися, що спонукало Олену Телігіну, героїню повісті «Амазонка», вишукану красуню-аристократку, не менш прекрасну поетесу, яку називали новітньою Лесею Українкою, ступити на кривавий шлях боротьби за визволення Батьківщини? Я побачила в героїні жінку, що вміє і страждати, і радіти, і бути ніжною, але коли перед нею ворог - стає хороброю та незламною. Такою і зустріла Олена свою смерть у горезвісному Бабиному Яру в Києві в лютому 1942 року, де її, патріотку, члена ОУН, розстріляли німецькі фашисти. Вона загинула, як і належить гинути амазонці - на передній лінії боротьби. Німці розстріляли її за те, що понад усе любила Україну і мріяла про її незалежність. Олена сама собі вибрала – і напророчила таку смерть.

І в павутині перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання…

Вона була дуже чутлива, була горда і нізащо не призналась б, що в її житті щось складається не так, як вона хоче. Про себе вона каже: «Я дуже щаслива». 
Повість закликає «Любіть Україну!»
Цю повість буде цікаво прочитати і молоді, і більш обізнаному поколінню.

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічного відділу 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна  тут

середа, 5 липня 2017 р.

Родовід пам'яті

Родовід Резніченко (продовження)

Помер Іван Тимофійович у 1920 р. від тифу, а Дарина Полікарпівна трохи раніше в 1919 р., теж від тифу. Дітей, а їх було п'ятеро, розібрали родичі по лінії матері - Малі.
Діти.
Найстарша була Параскева. Народилася в 1910 р. Метрики не знайшов. Померла 7 березня 1928р. За спогадами родичів вона, молода дівчина, загулявши з подружками, пізно прийшла додому, а жила вона у діда Колоса. Дід її не пустив ночувати. Заночувала в сараї, застудилася і незабаром померла. У записі про смерть ЗАГС йдеться, що вона померла від туберкульозу. Можливо, застуда спровокувала смерть від туберкульозу. Параскева померла у віці 18 років, вела самостійно господарство, заяву про смерть подавав Семен Полікарпович Малий. Про смерть від застуди говорили всі родичі. Але щось тут не так.
Під історію з застудою більше підходить двоюрідна сестра Анна Олександрівна. Вона померла в 1926 році, їй було 19 років, її батько Олександр Тимофійович помер в 1925 році, тобто вона, як видно, на той момент так само залишилася без батьків. Ось вона-то від застуди й померла.
З дідом Колосом поки не все ясно. Мені розповідали, що він чи то, двоюрідний, то чи троюрідний дід / прадід мені. Можна було б припустити, що він був батьком моєї прабабусі. Але це не так. Якщо прабабуся 1845 р. (розрахункова дата), то її батько чи дядько ні як за часом не міг в 1928 р. доглядати за Параскевою. Звідси висновок: він по лінії Малих і не зрозуміло, яке відношення мав до нашого роду. Може, був хрещеним? Взагалі-то в метриках згадуються колосових, але зв'язок з Резніченко та Малими поки не проглядається.
Другою дитиною був Василь. Народився 1 січня 1912 р. На жаль, він трагічно загинув десь в 1933 р. Як розповідали, він їхав потягом з Синельникове в Дніпропетровськ на будівництво транспортного інституту. Їхав на підніжці вагону і був смертельно травмований зустрічним товарним потягом.
Третьою дитиною був Прокіп. Він народився 5 липня 1913 року. Одружився першим шлюбом 26 січня 1934 року на Оксані Білій. У цьому шлюбі були діти: Діна, Дмитро і Віра.
Четвертим був тато - Іван. Народився 22 січня 1916 р. Про нього я написав вище.
Останньою була Ірина. Вона народилася 15 лютого 1918 р.
Прадід Тимофій Якович. Дата народження невідома. Він згадується в метричних записах і як батько, і як хрещений батько, і як поручитель. Згадується по-різному. Прізвище гуляє в різних варіантах: Резник, Резніков, Резніченко.
Взагалі зустрічається багато помилок в метричних записах. Якби не знання батькових братів і сестер, можна було б зробити неправильні висновки в дереві роду. Частину родичів, за формальними ознаками, треба було б виключити з роду. Перші згадки прізвища, які стосуються початку 1880 р. Резник. У міру наближення до 1890-1900 рік. прізвище трансформується в Резніченко. Правильне написання Рѣзнік / Рѣзніченко. Саме через корінь Рѣз. Чи не Рiз, що не Різ, а саме Рѣз. Причому це простежується з 1649 року. Фахівці лінгвісти стверджують, що корінь Рѣз споконвічно російський корінь. Це дає право, принаймні, мені стверджувати, що ми росіяни, гілка малоросійська. Ми об'єднані мовою і віросповіданням.
Повернемося до Тимофія. По батькові його гуляє ще більше. Немає жодного народження дитини у Тимофія, коли батьком він був би записаний з одним і тим же по батькові. З п'яти дітей, на яких я підняв метричні записи, у всіх Тимофій з різним батькові: Іван, Степан, Павло, Григорій, Яків. Загальним для всіх дітей є ім'я-прізвище батька й ім'я по-батькові дружини. Саме за дружиною я і звів їх в один рід. До цього треба додати, що я не зустрічав жодного Тимофія, з іншою дружиною.
Чому я зупинився на батькові Якович. Тому, що в якості хрещеного і поручителя всюди записаний Тимофій Якович. Непрямою ознакою правильності батькові Якович може служити згадка про те, що в Новомосковську Тимофій Якович Резніченко мав вітряк. Думаю це мій прадід.
Припускаю, що Тимофій Якович одружився на Олександрі Дмитрівні десь 1876/1877 р. Це виходить з того, що 9 лютого 1879 р. у Тимофія помер перший син Федір в віці 1 року від скарлатини. Забігаючи наперед скажу: у Тимофія і Олександри з 9 дітей в дитячому віці померло четверо.
Василь Тимофійович Резніков, згідно з «Іменний список №1330 убитим, пораненим і без вісті зниклим солдатам», Катеринославської губ., Новомосковського у., Єлисавета-Хорошевський волості, рядовий, православний, одружений, пропав безвісти в Першу світову війну 22 січня 1915 року [6].
Тимофій Якович Резніченко помер 16 вересня 1927 року в віці 75 років від атеросклерозу. У записі РАГСу вказано саме Якович. Розрахункова дата народження 1852 років. Це виходить із запису РАГСу про смерть (...)
Серед метричний записів в 1916 р. зустрічається хрещений - полтавський козак Яків Іванович Рєзніков.
Була ще одна пряма лінія Якова, це лінія Сили Яковича. Також був рід Філіпа 1 808 р.н. і Осипа. Припускаю, що Філіп, Яків і Осип були братами і батьком їх був Іван. Це тема для подальших досліджень.
Йдеться про витоки до 1830 року. Примітно, соціальний стан у Якова Івановича - полтавський козак. Чи не селянин, солдат чи унтер-офіцер, як у переважної більшості, а саме козак. Це говорить про його солідний вік, т. К. Наступні покоління описувалися як селяни, солдати або унтер-офіцери.
Виходячи з цього, можна припустити, що йому було під 90 і більше років. Якщо це так, то він цілком підходить під мого прапрапрадіда.
Олександра Дмитрівна Резніченко, дружина Тимофія Яковича - моя прабабуся. Розрахункова дата народження 1845 рік. Це виходить із запису РАГСу про смерть: Померла 13 серпня, похована 14 серпня 1920 року. Села Єлизаветівки селянка Олександра Дмитрівна Резніченко, 75 років [7].
Якщо вірити легенді, саме вона дочка того підполковника, в маєтку якого працював за переказами керуючим Тимофій Якович.
З наявних поміщиків в районі Єлизаветівки я зумів знайти маєток, що прилягав до Хорошево: барона Пфейлітцера Франка, Буракова, Гавриленко, Левшин. Ім'я Дмитро носили двоє - Бураков і Гавриленко. Буракова я відстежив досить добре. Дочки Олександри у нього не було. Залишається тільки Гавриленко. Він підходить за віком, званням, дружина Олександра Дмитрівна. Може це стало причиною дачі імені Олександра дочки?
І ось після довгих пошуків я знайшов відповідь на питання - чи була у Гавриленко дочка Олександра. Відповідь я знайшов в книзі В.М. Заруби. У ній говориться, що у Гавриленко була дочка Олександра 1845р. народження, що цілком співвідноситься з легендою роду Резніченко та наявними даними по Олександрі Дмитрівні.
За спогадами родичів, мати Олександри Дмитрівни до заміжжя була актрисою. Вивчаючи простори інтернету знайшов: відомою в той час була трупа поміщика Гавриленка, який у с. Озерах Кобеляцького повіту збудував театральний зал [9].
Видно він був великим театралом. Дружина Гавриленко Дмитра Петровича була актрисою, а була дворянкою, дочкою Дмитра Ілліча Малам - за даними історика В. Заруби.
 Можливо вона грала в цьому театрі, що і послужило підставою для твердження, що вона була актрисою.
Захоплення театром сім'ї Гавриленко можна розглядати як непрямий доказ того, що дружина Івана Тимофійовича - Олександра Дмитрівна була дочкою Гавриленко Дмитра Петровича.
І так, хто ж він Гавриленко Дмитро Петрович?
Гавриленко Дмитро Петрович - син Військового Радника Петра Гавриленко. Випускник Миколаївського кавалерійського училища, випуск 6.08.1830 р. [10].
Служив у лейб-гвардії Московського полку (1830-1833), у 2-й піхотній дивізії. Нагороджений срібною медаллю за взяття Варшави і медаллю за військову гідність 4 ст. Поручик лейб-гвардії Волинського полку (1838).
Вносився в 2-у частину Родоводу Книги (РК) дворянства Катеринославської губернії визначенням Дворянського Депутатського Зібрання (ДДС), але справа згоріла в пожежі 1839 р. Старший ад'ютант першого відділення Херсонського губернського правління (1838-1842). Гвардії капітан у відставці (1844-1858). 31 грудня 1848р. Найвищим велінням присвоєно звання камер-юнкер. Вносився в 3-ю частину РК дворянства Полтавської губернії визначенням ДДС. У 1850-1858 рр. числиться в придворному штаті Його Імператорської Величності (ЕІВ) в чині камер-юнкера. Почесний попечитель Катеринославської гімназії (1845-1856). Підполковник 2-го Малоросійського козачого полку і дивізійний комісар у Східній (Кримській) війні (1856) (згадаємо сімейну легенду). Голова тимчасової будівельної комісії для побудови Катеринославської міської гімназії та пансіону (1855).
Його мати Варвара Костянтинівна (ур. Маврогені. Доказів не знайшов. Але фахівці так кажуть). Вдруге була за бароном Федором Єрмолайовича Пфейліцер-Франк.
В "Планах Генерального межування" маєток Варвари Костянтинівни в Нікольському (Хорошево) згадується як «дочки дружини» баронеси Франк. Я довго не міг зрозуміти вираз дочки дружини. І нарешті зрозумів. Це означає, що маєток належить дочці Маврогені, вона ж дружина барона Франка за другого шлюбу. Дмитро Петрович Гавриленко від матері отримав землю в м. Хорошево по дарчим.
Дружина - Олександра Дмитрівна. Багата поміщиця Кобеляцького повіту. Померла восени 1903 року. Благодійниця. У своєму маєтку, м. Озер, побудувала храм, лікарню і церковно-приходську школу (1886 г.). Внесла 5 тис. Руб. на забезпечення цієї школи.
Мала землю в д. Висока і Раково [12, 13, 14].
Дочка - Олександра Дмитрівна 1845 р.н. Що й потрібно було довести.
Крім цього, сім'я Гавриленко володіла землями в Раївка, Пісках Новомосковського повіту (в 1847 р. мати Варвара Костянтинівна передала маєток в Пісках Дмитру Петровичу), Озерах в Кобеляцькому повіті. Дружина Дмитра Петровича в 1861 р. мала землю в Оленівці Катеринославської губернії Катеринославського повіту.
Помер Дмитро Петрович, мабуть, в 1857 році, так в цьому році 26 листопада в Полтавській Палаті Цивільного суду було засвідчено його духовний заповіт.
Роботи попереду ще багато. Треба наповнити подробицями і історичними коментарями те, що знайдено і рухатися далі - в глиб часів. Хто ж такий Яків Іванович, яке відношення він має до нашого роду, яке відношення до нас мають інші Резніченко з Кислянка?
З'явилася і нова тема дворян Гавриленко.
Так що, роботи дуже багато.
Олександр Резніченко



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter