Територія особистості

 Вацлав Ніжинський. 
Останній Tour en l’air (завершення)

Родина оселяється в невеличкому швейцарському містечку Санкт-Моріс. Ніжинський продовжував розмірковувати про нову систему запису танцю, мріяв про власну школу, в 1918-му  почав писати «Щоденник», вперше виданий у Парижі по трьох роках після його смерті. На жаль, текст його неодноразово редагований як дружиною, так і редакторами в автентичному вигляді зявиться лише на початку 1990-х у Франції. Нарешті це буде той самий авторський рукопис про ЙОГО «живе враження від життя життя».
    «Я хочу справити враження живе, а тому пишу моє життя життя – це буде мій щоденник. Мої думки, я пережив багато, а тому хочу записувати Все, що я пережив …Я боюся людей, бо вони мене не відчувають, а розуміють. Я боюсь людей, бо вони хочуть, щоб я жив тим життям, яке вони ведуть. Вони хочуть, щоб я танцювал веселі речі. Я не полюбляю веселощів. Я люблю життя».
Його ж любили всі, хто з ним стикався, в тому числі прислуга. Кухареві він допомагав нести пакети з продуктами, «разом із покоївкою закладав вугілля в камін і навіть подружився зі старою пралею, пригощаючи її к'янті та говорячи про Італію. Він грав із усіма дітьми у селі, давав місцевим жителям рецепти кулеб'яки та довго обговорював із сусідами політичні події».
    Це були одні з найкращих днів життя подружжя,  вони не розлучалися ні на хвилину, «вдень довго гуляли, ввечорі розважались за читанням, каталися на ковзанках. Кіра з батьком любили спускатися на санях із гори. Швидкість була запаморочлива, але Вацлав казав: «Нічого не станеться з моєю аmabilite, поки ми разом».
    Але Ніжинський змінювався, невловимо, внутрішньо, назавжди… Малюнки, як і раніше, він робив блискавично та за декілька хвилин, але вони були іншими – дивними з чорно-червоними обличчями та пронизливими очима. «Він пояснював, що для нього це були обличчя військових. А ще химерні метелики з обличчями, що нагадували Вацлава, та великі павуки з обличчям Дягілєва. «Це Сергій Павлович, а ці метелики – я,… назавжди спійманий у його сіті». Зазвичай він працював до пізньої ночі і засинав на світанку.
    Одного разу розтопник, переповість Ромолі, що месьє Ніжинський ходить селом із великим золотим хрестом на шиї і зупиняє всіх зустрічних на вулиці й посилає їх до церкви. На прохання Ромоли негайно це припинити, Вацлав відповість: «Чому я не можу встановити моду на пошуки істини?»
Він переконував оточюючих, що склав два балети, підготував нову програму для наступного паризького сезону, а нещодавно зіграв нову роль божевільного, «бо він артист, в якого зараз немає трупи і він сумує за сценою…». Він переконував, що це був лише його есперимент і довів навіть медбрату, який жив в їхньому домі під виглядом масажиста, що є найрозумнішою людиною у всьому Санкт-Моріц.
    Останню виставу Ніжинський влаштував в готелі «Сювретта», де продемонстрував публіці, як створюються танці просто на сцені: «Я хочу, щоб глядачі бачили процес роботи… Я покажу їм муки творчості, через які проходить художник, навіть костюми робитиму в їхній присутності… Це моє вінчання з Богом». Здавалося, він наповнює кімнату стражданнями усього людства.. Костюми й насправді були дивовижні, створені вдома за допомогою  кравчині-італійки.
    «З витків чорного і білого оксамиту, він зробив великий хрест на всю кімнату і стояв біля його вершини, розкинувши руки – сам немов живе розп'яття». Він показував глядачам «війну з усіма її… руйнуваннями та смертю. Війну, якій ви не запобігли і за яку ви теж відповідаєте». Люди сиділи не дихаючи, немов заворожені лютою силою, в якій було щось від звіра, випущеного з клітки, здатного будь-якої миті знищити їх. Усі ніби скам'янілі. А він усе танцював і танцював…».
    Це було щось таке, чого ніхто досі не бачив. Через короткий час матір Ромоли за відсутності доньки, відправить зятя до психіатричної лікарні. Дружина поверне Вацлава додому, звернеться до найкращого психіатра Швейцарії та почує діагноз чоловіка – «шізофренія». Коли вона вийде з кабінету лікаря Бройля, Вацлав вимовить: «Фамко! Ти принесла мені смертний вирок!» та намагатиметься заспокоїти: «Фамко, тримайся, не впадай у відчай, бо є Бог».
    З цього дня почнеться 30-річний період тяжкого лікування.
Його пам'ять дивним чином зберегла фуги та прелюдії Баха, мелодії Дебюссі та Стравинського, якщо музика замовкала, він продовжував правильно насвистувати наступні такти. Він пам`ятав усе, здавався спокійним та байдужим. «У хворобі він залишився таким самим добрим і людяним. Він ніколи не нападає, лише захищається. Його недуга належить до тих захворювань, перед якими медична наука безсила. За всі ці трагічні роки лише кілька людей виявились справжніми друзями Ніжинського, які не залишили його на нещастя так само, як у дні його слави – перша серед них Тамара Карсавіна».
    Дягілєв намагався за допомогою танцю оживити розум Ніжинського У 1939-му Серж Лифар, який змінив Вацлава на балетному Олімпі та в житті Сергія Петровича, танцював перед Ніжинським до знемоги. Коли щось робив невірно – Ніжинський виправляв па, якщо танцюрист послизався, схоплювався, щоб допомогти. За винятком цих випадків він повністю викреслив танці з життя. Одного разу раптово якась таємнича сила підняла його і він злетів у стрибку, зробивши той самий незабутній Tour en l’air, ніби щойно виконував «Привид троянди», а потім знову впав у непритомність. Фотограф Жан Манзон відобразив цей останній політ генія танцю. 

   

Друга світова війна застала Ніжинських у Швейцарії. Виїхати до Америки вони не встигли та були відправлені до Угорщини. В квітні 1945 року, коли радянські війська були на подступах до Відня, фашисти дали наказ знищити всіх хворих у психіатрічних лікарнях міста. Дізнавшись про це, вночі з ризиком для життя санітар поляк за походженням на імя Стен вивів через підвал лікарні напіводягненого переляканого чоловіка. А, коли на вулицях міста танцювали від свободи та переможного щастя колишній приречений до смерті, забувший про своє минуле …кинувся до кола та став танцювати з усіма разом. Саме там у післявоєнному Відні його помітив кореспондент Life.

Ще п'ять років Ромола Ніжинська буде подорожувати світом з чоловіком, марно намагаючись вилікувати його. В одному з лондонських готелів з ним трапився напад хвороби нирок. Ромола перевезла чоловіка до клініки, де він помер на її руках 8 квітня 1950 року.
Через три роки його перепоховають у Парижі на кладовищі Монмартра, поряд із могилами легендарних танцівника Марі Жана Огюста Вестріса і драматурга Жана-Поля Готьє. Серж Лифар поставив йому пам`ятник у вигляді Петрушки – божого клоуна. Божий блазень став божою людиною. «Я блазень у Богові, тому що я люблю жартувати. Я хочу сказати, що блазень там годиться, де є любов». Любов завжди була в ньому. Прощала та підносила.
    У 1971 році визнаний хореограф Моріс Бежар поставив балет «Ніжинський, блазень Божий» на музику П'єра Анрі та Петра Чайковського. Безліч кіноверсій його життя, досліджень і спогадів. Броніслава Хомівна Ніжинська жила в Америці. Кіра Вацлавівна Ніжинська вийшла заміж 1936 року за дириґента Ігоря Марковича, мешкала в Італії. Друга дочка, Тамара Ніжинська, була актрисою театру ляльок в Угорщині. Ім'ям Вацлава Хомича названо кілька міжнародних балетних премій, вулицю в Парижі та рожевий алмаз вагою 24,85 карата.
    Так склалося, що два мої попередні тексти були про геніїв, інтонацією життя яких теж є ігнорування законів тяжіння в усіх смислах. Ці «стрибки-заперечення» немов вівильняли їх сутність, природу, завжди – долю. Мова про Сергія Параджанова та Валерія Лобановського .

    Вацлав Ніжинський, народжений в Києві танцівник польського походження, завершує цю своєрідну трилогію, вкотре переконливо доводячі відміну всіх чуваних і нечуваних законів і правил. Істина в тому, що їх ніколи не існує для тих, хто здатен огорнути нашу планету геніальною мудрістю ніжного таланту.

Олена Ємельянова

     Фото: https://bialczynski.pl/wielcy-polacy/waclaw-nizynski-1889-1950/

https://whulewicz.org/ireneusz-st-bruski/
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3165726-bronislava-nizinska-1-bez-ruhu-tanec-mertvij.html
https://podsluchaj.wordpress.com/2016/07/01/nizynski-bog-seksu/
 
Джерела:
Кокто, Жан. Портреты-воспоминания: эссе / Ж. Кокто ; пер., сост., авт. предисл. В. Кадышев, пер. Н. Мавлевич. – М.: Известия, 1985. – 159 с.: портр., ил. – (Библиотека журнала "Иностранная литература"). – Б. ц.Рисунки Жана Кокто
Красовская, Вера Михайловна. Нижинский. – Л.: Искусство, 1974. – 208 с. : ил.
Нижинская, Ромола. Вацлав Нижинский. – М.: ТЕРРА-Книжный клуб, 2004. – 392 с. – (Мастера).

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

Територія особистості

Вацлав Ніжинський. 
Останній Tour en l’air
(продовження)

 Її перше позасценічне враження від чоловіка було таким: «Неможливо було уявити собі, що цей скромний хлопець з татарським обличчям, схожий на японського студента в європейському одязі, що погано сидів на ньому, і чудове видиво, яке захоплювало весь світ, – одна й та сама істота. Він слухав циганську музику і, здавалося, спостерігав за людьми з байдужим і відчуженим виглядом, наче здалеку. Напівзаплющені очі надавали його обличчю дивного чарівного виразу. Риси цього обличчя були безперечно монгольськими… Він був середнього зросту і дуже м'язистий, але на сцені здавався високим і витонченим. Здавалося, що його тіло змінюється залежно від цього, яку роль він танцює».

Ромола Пульска увійде в його життя поступово, але впевнено. Для неї – це було коханням з першого погляду, для нього – з першого її слова. Вони належали до різних національностей, говорили різними мовами, їх поділяв цілий світ. Всі та все – було проти, але вона «мала велику – непохитну рішучість пробудити до себе інтерес Ніжинського. І якщо його геній здобуде колись безсмертя, стати проміжним щаблем у цій трансмісії». Їй це вдалося.
    «Повільно повернувшись, я глянула в зачароване східне обличчя Ніжинського. Він усміхнувся і пильно подивився на мене – цей погляд змусив мене затремтіти, я була готова йти за ним на край світу. Його очі здавались більш розкосими, ніж зазвичай, але я помітила, що вони не зелені, якими виглядали зі сцени, а бархатисто-карі. Я могла дивитися на нього без кінця, відкриваючи нову красу. Цього вечора мені спала на думку молитва, яку я повторювала про себе: «Дякую тобі. Господи, що ти дозволив мені жити в цьому столітті та бачити Ніжинського… Я не могла подолати бажання бути поруч із ним».
    Він помітив її в зимовий день у Будапешті, коли вона в чорній оксамитовій сукні сиділа в куточку та з обожненням спостерігала за ним на репетиції. Його вразило те, що дівчина з вищого світу має душу та з нею можна бути цілковито природнім і відвертим. З першої миті він знав, що вони створені одне для одного.
    Вони почнуть спілкуватись, коли поруч буде відсутній Дягілєв – під час поїздки морем на гастролі до Латинської Америки. Вона подякує йому за те, що він підняв танець вище мистецтва, він зацікавиться її дивним і незвичним єгипетським перснем у вигляді золотої змійки, розчавленої жуком-скарабеєм – талісманом, який приносить удачу. Декілька хвилин потримає його у долоні та знов одягне їй на руку, промовши польською мовою: «Я впевнений, він принесе вам щастя». Вони будуть зачаровано вдивлятися в рух моря, вона розповідатиме йому фрацузською про танець, музику, Вагнера, Лоенгріна, валькірію... Разом зачаровано вдивлятись у неповторне сузір`я північній півкулі – Південний хрест.
Пропозицію руки та серця Ніжинський перекаже через знайомих, потім підтвердить особисто. Вона тричі відповість: «Так».
    Ромола – австрійська піддана, він – народжений у Києві, повінчались у французькій, угорській, російській, аргентинській традиціях. Коли священник запитав іспанською: «Чи будеш ти з ним завжди – в радості та в біді, у здоров'ї та в хворобі, надовго?», – вона обіцяла і слова дотримала.
    «Ми були такі щасливі, що я постійно боялася – раптом щось трапиться. Він розумів мої настрої, мої думки небажання і цікавився всім, що мене цікавило. Він мав здатність проникнути в душу жінки, ставився до мене з великою повагою та природністю. З ним мимоволі забувалось, що він Ніжинський. У коханні так само, як і в мистецтві, Вацлав був воістину Великим», – згадує Ромола.
    «Я повинен сказати, що я одружився не думаючи, – читаємо в щоденниках Вацлава. – Я її любив та любив. Я не думав про майбутнє. Я витрачав гроші, які накопичив насилу. Я їй дарував троянди по п'ять франків за кожну. Я любив їй дарувати білі троянди. Я відчував ці квіти. Я давав їй усе, що міг. Вона мене любила, мені здавалося, що вона була щасливою».
    Дягілєву Ніжинський написав довгого листа, пояснюючи причину одруження та запевняючи, що незмінно залишиться його другом і до кінця служитиме сцені та балету. Сергій Павлович, за словами очевидців, скажено бився в істериці, промовивши: «Наскільки високо Ніжинський стоїть зараз, настільки низько я його скину».
    Особливість моменту полягатиме в тому, що Ніжинський не підписував жодного контракту та не отримував платні, як інші артисти – Дягілєв оплачував усі витрати з власної  кишені. Саме цей факт дозволив імпресаріо позбутися присутності артиста у трупі без жодних зволікань.
    Отже, Сергій Павлович відповів телеграмою, що послуг Вацлава Ніжинського балет не потребує. Перший танцівник світу, який створив славу хореографії, виявився безробітним. Ніжинський не міг у це повірити, вважав несправедливим, але був переконаний, що зможе працювати самостійно. Він насправді отримав безліч пропозицій від імпресаріо та театрів, які пропонували неймовірно високі гонорари. Але Вацлав незмінно відмовлявся, бо не вважав за можливе робити нічого малохудожнього. Він прагнув  мати відповідні вистави та артистів, які могли б виступати разом із ним.
    Пропозицію очолити балет «Гранд Опера» у Парижі Ніжинський відкинув і створив власну антрепризу з сімнадцяти осіб (до неї увійшла сестра Броніслава з чоловіком, які також залишили Дягілєва). Договір було укладено із лондонським театром «Палас». Репертуар склали постановки Ніжинського і, частково, Фокіна («Привид троянди», «Карнавал», «Сильфіди», які Ніжинський переробив заново). Гастролі успіху не мали і закінчилися фінансовим крахом…
    Перша світова війна застала подружжя в Будапешті, коли вони поверталися до Росії з новонародженою дочкою. Їх інтернують як військовополонних до початку 1916 року. В Петербурзі опублікована газетна стаття під заголовком: «Ніжинський-дезертир». Перевірки, повна ізоляція від суспільства, звинувачення у шпигунстві, неможливість танцювати. Ніжинський болісно переживав обмеженість життя і вимушену творчу бездіяльність.
    Живуть вони в будинку Ромолових батьків, стосунки недобрі та напружені. Теща не могла пробачити зятеві його геніальності як актриса, яка ніколи не мала подібного успіху. Постійни приниження й образи зятя ставали буденністю.
    У спогадах Ромоли читаємо: «Іноді ночами я прокидалась і бачила Вацлава, який схилився над письмовим столом. Мати скаржилася, що він витрачає надто багато електрики. Я зацікавилася його роботою, що нагадувала креслення та геометричні фігури… Вацлав намагався створити систему запису танців, яка фіксує всі людські рухи; говорив, що століттями знамениті балетмайстри та танцівники намагалися знайти вирішення цієї проблеми, але так і не зуміли: «Музику можна записати і слова теж, а танці, на жаль, не можна. Саме тому найцінніші композиції втрачаються та забуваються». Він пояснював, що музика і мистецтво рухів дуже схожі… Він створював теорію танцю щодня, перевіряючи придатність своєї системи для практичного застосування, навчав мене запису танцювальних па». Скільки простору та роботи для майбутніх поколінь хореографів і танцівників!
    Їх намагатимуться звільнити неодноразово. Ні для кого не робили такої кількості запитів, звертаючись до Імператора Австро-Угорщини щодо військовополонених, як для Ніжинського та його родини. Король Іспанії Альфонс, Папа Римський, імператорська родина, представники вищого французського дворянства, Ріхард Штраус… За цивільного полоненого просили п'ять вищих офіцерів генерального штабу. Нечувана та поодинока історія.
    У той же час Ніжинський сподівався отримати згоду Штрауса на постановку власного балету «Тіль Уленшпігель». Композитор був у нестямі від радості, він погодився. Працював у той час Ніжинський і над створенням японського балету, бо завжди цікавився Сходом,  знав його танці – «багатозначні паузи, легкий нахил голови, опущені повіки, немислимий виворот кисті, тріпотіння пальців». Японія Ніжинського була Японією самураїв – потужна, похмура, трагічна, традиційна. На жаль, цей балет не було завершено.
    Отже, Вацлава Ніжинського звільнено і він вирушає з дружиною до Америки. Чому саме до цієї країни? Справа в тому, що Дягілєв змушений був відновити контракт із артистом для гастролей «Російських сезонів» у Північній і Південній Америці на прохання замовників. Для цього голова ради директорів «Метрополітен-опера» звернулась із проханням до голови держдепартаменту по допомогу на звільнення австрійцями Ніжинського. Після величезних вагань ті погодилися на невизначений термін під зобов'язання неучасті артиста у військових діях.
    Спочатку запропоновано, щоб донька Кіра та Ромола залишилися у Відні як заручники. Вацлав відмовився їхати. Наступного дня російський посол все ж таки вручив подружжю дипломатичний паспорт. Про те, які справжні жахи родина пережила під час перебування в Угорщині, ані Ромола, ані Вацлав не розповідатимуть нікому.
    Американський дебют Ніжинського у «Метрополітен-опера» відбувся 12 квітня 1916-го. Аудиторія була такою ж вдячною, як у Парижі. «Половецькі танці», «Привид троянди», «Шехеразада», «Петрушка». «Коли Ніжинський вийшов у «Привиді троянди», зал підвівся, і на секунду Ніжинський зніяковів від такого королівського прийому, але глядачі приготували йому ще один сюрприз у вигляді водоспаду з троянд. Через кілька секунд сцена потопала в ароматних пелюстках…».
    Того ж року 23 жовтня в нью-йоркському театрі «Манхеттен Опера» було показано прем'єру останнього балету Ніжинського – «Тіль Уленшпігель» на музику Ріхарда Штрауса, в якому він виконав головну партію. Дослідники назвуть «Тіля» найдосконалішою хореографією Ніжинського. 26 вересня 1917 року він востаннє вийшов на сцену в балеті «Привид троянди».
    Знищувати танцюриста Дягілєв, як і обіцяв весь цей час, не припиняв. Поширювалися чутки, що Ніжинський дезертир і не має права жити в Штатах, його готельний номер підпалювали, вводили на роль Фавна іншого артиста. У стосунках із колегами теж складалося не все гладко, вони сприймали надзвичайну стриманість Ніжинського за снобізм, а за незвичну мовчазність танцівник отримав прізвисько «бовдур». Ніжинський продовжував працювати, намагаючись не помічати безлічі випадковостей: іржавого цвяху на сцені, падіння важкої залізної противаги, від якої життя врятує лише швидкість його реакції. Коли давали «Петрушку», під час останньої сцени, «конструкція захиталася, як під час землетрусу, і Вацлав почав падати. При падінні з такої висоти він безсумнівно пошкодив би ноги, але хореограф трупи Чекетті, ризикуючи собою, ступив уперед і впіймав Вацлава у свої обійми... Адвокат Квінтан разом із дирекцією театру організував постійне чергування за лаштунками спеціально найнятих детективів. Він поділяв побоювання Ромоли, бо у контракті значився пункт, що Ніжинський має сплатити двадцять тисяч доларів, якщо не виконає умов договору. Декому, хотілося підштовхнути ситуацію». До того ж Ромола почала судові процедури щодо повернення     Ніжинському невиплачених раніше Дягілєвим гонорарів.
    Америку Ніжинський сприйняв стовідсотко, так само, як Францію. Вперше почувши джазову музику у нічному клубі, одразу зрозумів, що вона співзвучна йому, часові та вплине на культуру майбутнього. Це була його країна. Йому подобалося все – хмарочоси, швидкісні ліфти, автомобільні пробки на наповнених рекламою вулицях, він ганяє разом із маленькою дочкою Кірою на мотоциклі і навіть без страху сідає в аероплан. «Аероплан є річ від Бога, тож я її люблю. Аероплан не треба вживати як річ войовничу. Аероплан – є кохання».

Так, підкорювання височини на сцені та в житті, для нього було справжнім коханням. Через декілька років, коли польоти в усіх смислах стануть для нього недосяжними, він довірить думки про це своєму щоденнику, який назве зошитами. Вони стануть для нього  своєрідною «чорною скринькою» літака що гине.
Він обожнював доньку Кіру та називав її «ваша милість, мій котик, мій фунтик». Чудово її малював. «Татака! – кричала вона. – Як він стрибає! Як літає!» Що вище стрибав «татака», то голосніше вона кричала від захоплення».
    На запрошення Чарлі Чапліна подружжя відвідало його студію, усіх зняли на плівку. Актор сказав, що йому дуже хочеться зробити фільм за участю Ніжинського. «У житті я зустрічав мало геніїв, і одним із них був Ніжинський. Він зачаровував, він був божественний, його таємнича похмурість ніби йшла від інших світів. Кожен його рух – це була поезія, кожен стрибок – політ у країну фантазії».

    У Монтевідео, на прохання французьких і англійських послів, Вацлав дав додаткову виставу для поранених солдатів армії союзників. Йому акомпанував Рубінштейн. Публіка шаленіла від захоплення. Це було останнім виступом Ніжинського на сцені. Йому було двадцять сім років.
У той же період він зробив заповіт, за яким  Ромола отримувала все, що чоловік заробив у Штатах, а за собою він зберіг те, чим володів у Європі. «Життя і смерть схожі. Обидві є частинами кола, що безперервно рухається. Ми нескінченно мала частина Бога у Всесвіті…», – занотовано в його спогадах.
    У Ніжинського змінювалися літературні смаки, він почав читати вірші Оскара Уайльда і Рабіндраната Тагора. Захоплення філософією Льва Толстого ставало дедалі менше, до речі, ця тема свого часу теж була ініційована стараннями Дягілєва та чимало впливала на рухливий емоційний стан Вацлава.
 
 Далі буде.

Олена Ємельянова

Фото: https://bialczynski.pl/wielcy-polacy/waclaw-nizynski-1889-1950/

https://whulewicz.org/ireneusz-st-bruski/
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3165726-bronislava-nizinska-1-bez-ruhu-tanec-mertvij.html
https://podsluchaj.wordpress.com/2016/07/01/nizynski-bog-seksu/
 
    Джерела:
Кокто, Жан. Портреты-воспоминания: эссе / Ж. Кокто ; пер., сост., авт. предисл. В. Кадышев, пер. Н. Мавлевич. – М.: Известия, 1985. – 159 с.: портр., ил. – (Библиотека журнала "Иностранная литература"). – Б. ц.Рисунки Жана Кокто
Красовская, Вера Михайловна. Нижинский. – Л.: Искусство, 1974. – 208 с. : ил.
Нижинская, Ромола. Вацлав Нижинский. – М.: ТЕРРА-Книжный клуб, 2004. – 392 с. – (Мастера).

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

 

Територія особистості

Вацлав Ніжинський. 
                                 Останній  Tour en l’air

                                  (продовження)

Улітку 1911 року в Карлсбаді він уперше спробував себе як балетмейстер, мова про «Післяполудневий відпочинок фавна» на музику Клода Дебюссі. Ніжинський ставився до руху як поет до слова, але цього разу прибрав політ у повітрі, плавні жести, напівжести та інші необов'язкові нюанси, залишивши ритмічні та абсолютно необхідні па. «Вперше в історії танцю він свідомо використав нерухомість, бо саме вона найчастіше здатна акцентувати рух краще за рух, так само як пауза може бути виразнішою, ніж звук». Хореографію було створено на позах, запозичених із давньогрецького вазопису у стилі ритмопластики й еуритміки Еміля Жака Далькроза, коли тіло виражає те, що диктує розум. «Він має красу античних фресок і статуй; він – ідеальна модель, за якою сумує кожен художник та скульптор», – зазначить Роден, побачивши виставу. – Я хотів би, щоб кожен артист міг побачити це втілення ідеалу краси стародавніх греків».
    Ніжинський сподівався, що його зрозуміють. Балет був цілковито авангардистським явищем у хореографії з вічною темою про сенс життя та шлях до справжнього щастя, про минущість успіху та багатства, про безкорисливість добра, що допомагає любити по справжньому.

«Усі дванадцять хвилин хореографічної поеми глядачі сиділи нерухомо, приголомшені настільки, що навіть не намагалися виявляти свої почуття. Але як тільки завіса впала, почалося майже неймовірне. Крики схвалення й обурення трясли повітря подібно до гуркоту грому. Не можна було почути голос сусіда. Скажені оплески та свист змішалися після закінчення однієї з найбільш захопливих вистав в історії театру».
Інтелектуальний Париж розколовся на два табори: рго та соntrа «Фавна». Але глядачів, які схвалювали виставу, було більше. Завіса піднялась, і «Післяполудневий відпочинок фавна» було виконано вдруге. Панував невимовний хаос. Роден зі сльозами на очах обійняв Вацлава: «Мої мрії здійснились. І це зробили ви. Дякую». Ніжинський в ці хвилини відчув, що його справді зрозуміли, принаймні ті, чия думка мала для нього значення.
        Фокін виявився майже забутим, відтепер Ніжинського називали великим хореографом сучасності, творцем нової школи.
    Сучасні европейські психіатри напишуть, що саме у «Фавні» виявляться перші ознаки душевної хвороби творця. Йшлося про елементи застигання. Вважалося, що прояв восковидності симптомом кокотонії одного з варіантів шизофренії. До того ж саме в ті часи, стали помічати, що він боявся фотокамер, на прийомах забивався у куток, гриз нігті, уникав спілкування. Хоча, спочатку, ці дивацтва відносили на рахунок його сором`язливої творчої індивідуальності.

«Ігри» виявилися цілковито сучасним «спортивним» балетом. Гнучка спортивна польотність Ніжинського немов оживала на сцені у виконанні молодих танцюристів. Критики писали: «Ми захоплюємося Ніжинським, який побажав у момент свого найвищого тріумфу залишити танці, в яких не знає собі рівних і які приносять йому вірний успіх, заради свідомих і завзятих пошуків нового...».

У 1913-му з’являється найбільш значний балет «Весна священна» на музику  Ігоря Стравінського. Один sз перших експресіоністських, зновe таки не відразу прийнятий. Хореографія напрочуд точно передала язичницькі образи, народжені музикою; здавалося, навіть кольори костюмів співзвучні партитурі. Під час премєри в залі творилося щось невимовне. «Люди свистіли, ображали акторів і композитора, кричали, сміялися. Суперечки глядачів перейшли врукопашну. Танцівники стояли, мало не плачучи, їх било нервове тремтіння... Він (Ніжинський) ішов у репетиційному костюмі, з білим обличчям, як його крепдешинова сорочка. Обома кулаками він люто відбивав ритм, кричачи: «Раз, два, три». Музику не можна було почути навіть на сцені, і єдине, що керувало танцюристами, це «диригування» Ніжинського... Його обличчя смикалося від хвилювання». Але, коли всі заспокоїлися, виникла впевненість, що все спільне творіння чудове і колись воно буде прийняте і зрозуміле.

    У листі до сестри Броніслави читаємо: «Тепер, коли я працюю над «Весною священною», мистецтво Реріха надихає мене не менше, ніж потужна музика Стравинського. Реріх багато розповідав мені про цикл картин, де він показує пробудження душі первісної людини. У «Весні» я також хочу воскресити дух давніх слов'ян».

    Вистави Ніжинського приймаються настільки полярно, що у репертуарі не затримуються. Непорозуміння з Дягілєвим посилюється: «Я займався танцями і складав один балет. Він не хотів, щоб я робив один речі, які йому не до вподоби. Я не міг погоджуватись з ним у поглядах на мистецтво. Я часто з ним лаявся, я замикався на ключ, бо наші кімнати були поруч, я не впускав нікого. Я боявся його, бо знав, що все практичне життя в його руках».

    Дягілєв насправді егоїстично відокремлював Вацлава від реального життя. Через постійні поїздки та мовні дистанції, тривалі стосунки з людьми були неможливими. Ніжинський багато разів намагався вивчити іноземну мову для полегшення спілкування, але  Сергій Павлович заперечував, огортаючи Вацлава щільною турботою та незамінністю. «Він стежив за балетними туфлями з м'якої лайки, зробленими спеціально для Вацлава майстром Ніколіні з Мілану. Від двох до трьох пар таких туфель Ніжинський використовував у кожній виставі. Дружбу з ним він вважав за дружбу навіки, яку ніщо не здатно зруйнувати. Якось уночі, коли у Вацлава була температура, йому раптом захотілося апельсинів. В Австрії ранньою зимою і тим більше вночі дістати їх було неможливо, Дягілєв на світанку роздобув дорогоцінний плід…».

    Саме Дягілєв запропонує взяти до трупи молоду аристократку польського походження з Угорщини, яка назавжди зруйнує їхні стосунки та відкриє для Ніжинського інший світ.

Далі буде.

Олена Ємельянова

Фото: https://bialczynski.pl/wielcy-polacy/waclaw-nizynski-1889-1950/

https://whulewicz.org/ireneusz-st-bruski/

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3165726-bronislava-nizinska-1-bez-ruhu-tanec-mertvij.html

https://podsluchaj.wordpress.com/2016/07/01/nizynski-bog-seksu/

 

Джерела:

Кокто, Жан. Портреты - воспоминания [Текст] : эссе / Ж. Кокто ; пер., сост., авт. предисл. В. Кадышев, пер. Н. Мавлевич. - М. : Известия, 1985. - 159 с. : портр., ил. - (Библиотека журнала "Иностранная литература"). - Б. ц.Рисунки Жана Кокто

Красовская, Вера Михайловна. Нижинский [Текст] / В. М. Красовская. - Л. : Искусство, 1974. - 208 с. : ил.

Нижинская, Ромола. Вацлав Нижинский [Текст] / Р. Нижинская. - М. : ТЕРРА-Книжный клуб, 2004. - 392 с. - (Мастера).

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут