Сторінки

пʼятниця, 30 червня 2017 р.

На долоні історії

Улас Самчук. Гомер української прози» (Продовження) 

Після переїзду, основна частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Планета Ді-Пі» (1979).
У 1980 році вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції.
      Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому герой  Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р. 
      Пормирає письменник у Торонто 9 липня 1987р.
Одним з найкращих творів Самчука, по праву, вважають повість «Марія» — про страшні метаморфози людського буття в умовах   більшовицької тоталітарної системи. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.
Найвідомішим твором письменника є трилогія «Волинь». «...Я ставив і зараз ставлю,— писав Самчук,— собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка (в образі якого яскраво простежуються автобіографічні мотиви) крізь війни, революції до себе самого. Але попри все це особисті образи повісті розширюються до загальнонаціональних і загальнолюдських масштабів. 
Україна постає на сторінках «Волині»,  державою у пошуках духовного ресурсу. Самчук виступає проти того, щоб хліборобська душа не мала умов для повноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом сили. Зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938), «Батько і син» (1935—1937), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і Духом фундамент рідної держави.
Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук, "У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами".



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

четвер, 29 червня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Рот, Вероніка. Нескорена [Текст] : роман. Кн.1 / В. Рот ; пер. з англ. Н. Вишневська. - К. : Компанія ОСМА, 2015. - 384 с. - (Дивергент).
Рот, Вероніка. Інсургент. Бунтівниця [Текст] : роман. Кн. 2 / В. Рот ; пер. з англ. Н. Вишневська. - К. : КМ Publishing, 2015. - 384 с. - (Дивергент).
Рот, Вероніка. Віддана [Текст] : роман. Кн. 3 / В. Рот ; пер. з англ. Н. Вишневська. - К. : КМ-Букс, 2016. - 384 с. - (Дивергент).

«Храбрые люди признают силу других»
Я ніколи в житті не захоплювалася фантастикою. Мені подобалися любовні романи, психологічні роздуми, але тільки не вигадана реальність, новий світ. До того, як не взяла в руки першу книгу трилогії «Дивергент» і буквально занурилася в море відчуттів і нових емоцій. Це літературний дебют Вероніки Рот, і виявився він досить успішним. Всесвіт роману - світ, який розгорнувся на руїнах колишнього Чикаго, в якому люди, намагаючись побороти пороки, що привели їх на межу загибелі, утворили п'ять фракцій - своєрідних закритих каст: Альтруїзм, Ерудиція, Безстрашність, Товариськість і Правдолюбство. Кожна фракція виконує свою функцію в суспільстві, і всім її членам властивий загальний набір рис характеру. Є також безфракційники - ті, хто не підійшов до жодної фракції, чи з тих чи інших причин вибув з однієї з них. Головна героїня - Беатріс Прайор - стоїть на роздоріжжі: залишитися в рідній фракції, яка абсолютно не підходить їй за духом, або перейти в іншу, і тим самим розірвати всі зв'язки з родиною. Вибір виявляється непростим…
Книга захоплює з перших сторінок і змушує переживати всі випробування разом з героями роману. За всю трилогію кожен персонаж стає рідним і не хочеться з ним розлучатися, хочеться дізнаватися нові історії з його життя і більше занурюватися в незвіданий світ майбутнього. Але, на жаль, все хороше  колись закінчується, і залишається тільки вірити, що десь, в іншому всесвіті, все ж живуть люди, поділені на фракції, і колись я з ними обов'язково зустрінуся.

Олександра Залогіна, бібліотекар відділу читальних залів



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

вівторок, 27 червня 2017 р.

Світ знань нових видань

Емельянова Е.В. Психологические проблемы современных подростков и их решение в тренинге. – К.: Сварог, 2017. – 376с.: ил.

З часом все актуальнішою стає проблема виховання сучасної молоді. В наш час постійно оновлюється література з психології, де дослідники, професійні психологи надають рекомендації у розгорнутому вигляді з будь-яких питань. До вашої уваги цьогорічне видання «Психологические проблемы современных подростков и их решение в тренинге».   
У першому розділі книги детально описані особливості підліткового віку, основні пункти ризику, задачі розвитку. У другому  дано загальні уявлення про тренінги, рекомендації по їх складанню та проведенню, підбору вправ та вимірюванню ефективності занять. Також тут розглянуті основи роботи з групою і важкі ситуації, що неминуче супроводжують роботу тренера.
Третя частина книги – набір вправ, розділених на модулі по темам, - так звана «валіза» тренера, якою можна користуватися комплексно, блочно і «штучно», не вносячи ніяких змін, витягуючи із них окремі модулі чи розглядаючи їх як зразки для своїх ідей.
Книга буде цікава тренерам, психологам, як досвідченим, для розширення своїх методик, так і початківцям, а також батькам і педагогам. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 26 червня 2017 р.

Неймовірно, але правда

На жаль, уряд мало цікавився постановою бібліотечної справи, не піклувався про бібліотеки. Це яскраво видно на прикладі Катеринославської міської громадської бібліотеки, яка містилася в аварійному будинку, дуже тісному та незручному.
Бібліотека знаходилася у дворі міської управи. Читачам доводилося проходити повз флігель, зайнятий під поліцейське управління, через двір, заставлений екіпажами і бричками, а інколи заповнений заарештованими карними злочинцями. Тому, від читачів надходило багато нарікань, а дехто з інтелігенції заявляв, що навіть «соромиться ходити до міської бібліотеки». Крім того, дві зали, відведені під бібліотеку, служили одночасно і для читання, і для видачі книг передплатникам (читачам абонементу). Останні, інколи, голосно висловлюючи свої вимоги, заважали читанню. В сусідній, з бібліотекою, кімнаті містився один з класів училища, і ведення уроків в ньому було чутно в читальні. Не дотримувались у приміщенні і протипожежні заходи.
У цьому будинку бібліотека перебувала з 1889 по 1902 рік.

Пупченко, Володимир. До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр.): матеріали досліджень / В. Пупченко.- Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2007. – 48 с.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятниця, 23 червня 2017 р.

На долоні історії

Улас Самчук. Гомер української прози (Продовження) 

У 1937 році була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом  Ольжичем. «Ми з ним були протилежно різні.  – писав Самчук  про Ольжича.  Його  вчинки завжди мотивував тільки поклик серця. Анатомія моєї духовності мала одну голову і одне серце, при тому їх головний штаб завжди знаходився в посудині черепу, якому вони були підпорядковані. Одначе,  з Ольжичем ми ніколи не розходилися в поглядах і ніколи не сперечалися. І між усіма моїми близькими  колегами пера, тільки з ним ми були на ти».
Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.
  У 1938—-1939 роках письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, він відвідав з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій. У той час він  посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавцем командування Карпатської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». Багато міст з виступами протягом 1940-1941 років він об'їздив у Чехії, Німеччині, Польщі .
У 1941 —1942  роках Самчук редагував газету «Волинь». У своїх мемуарах він так згадував про цей період: «Поява «Волині» викликала сенсацію, її дванадцять тисяч початкового тиражу виявилися разюче малим числом.ЇЇ не купували, а розхапували… І головне ми мали в руках важливий, справді живий і справді чинний орган друку, безпосередній контакт з найширшими масами, які горіли бажанням почути від нас слово. Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирої патетики. І раптом, щось інше, безпосереднє, щире, колоритне. Все що ми писали – писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував».
Згодом Самчук  працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 року вихід газети було заборонено, а Самчук заарештований,  німецькою владою за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили. 
Тут  слід згадати допомогу Германа Блюме, з яким він познайомився під час свого навчання в Бреславському університеті (нині Вроцлавському, у Польщі). Той спонсорував, в ті часи, його навчання, а  мати Германа навчила його німецькій мові. Пізніше Самчук зустрів Блюме, коли він вже очолював цивільну поліцію рейхскомісаріату України, і за його клопотанням в 1942 р. Самчука  було звільнено з-під арешту.
У 1943 році письменник повертається до Львова, але наступного року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут він  долучається до  роботи, присвяченій згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду Мистецького Українського Руху МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945 р. 
До того часу належить запис у його щоденнику  від 1 серпня 1945 року. «Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять - миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріату Україна, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін, Голод 1932-33, концентраційні табори...". Його життя й справді вмістило великий пласт всесвітньої історії.
1944 —1987 роки — період «другої еміграції» письменника. 
У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміщених осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шеремета». У 1948 р. він переїздить до Канадського Торонто.  



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

четвер, 22 червня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Кавабата, Ясунарі. Сплячі красуні. Давня столиця. Стугін гори /Ясунарі Кавабата; пер. з японської І.П. Дзюба, М.С. Федоришина; худож.-оформлювач О.Д. Кононученко. - Харків: Фоліо, 2016. – 537 с. – (Б-ка нобелівських лауреатів).

Знайомтесь – Ясунарі Кавабата (1899 – 1972) – один з найвидатніших японських письменників ХХ століття. Він лауреат Нобелівської премії 1968 р.
Важко сказати якій віковій групі рекомендувати цю книгу, адже старість стосується кожного, незалежно від статі.
Та все ж в першу чергу рекомендую її вдумливим чоловікам третього віку та взагалі мудрим людям.
Ця книга три в одному – три твори в одній книзі.
Визначальною темою у повісті «Сплячі красуні» стає проблема старості.
Багатенькі старі таємно продираються у таємничий будинок, де можуть провести ніч зі сплячими красунями. При цьому торкатись красунь дозволяється, але більше - ні-ні. Одні гості кажуть, що сплять і бачать приємні сни, а інші не сплять і згадують дні молодості.
Головному герою - старому Егуцці, під кінець життя дуже хочеться повернутись у молодість, тому він і вчащає до будиночка сплячих красунь. Там піддавшись спокусі, він ніби воскресає на якийсь час, аж поки смерть однієї дівчини знову повертає його на грішну землю: «його обсідають думки, що насувається огидна старість».
Не буду розкривати сюжети решти творів. Залишаючи інтригу, скажу лише, що другий роман «Давня столиця» - це історія зустрічі дівчат-близнят, розлучених долею невдовзі після народження.
А «Стугін води» - психологічний сімейний роман. Цей роман також глибоко  трактує проблему старості.
Це неймовірно японські твори: спокійні, розмірені, повні зауважень про чоловіче і жіноче, кохання, секс, юність і зрілість, лагідність та насильство.
В них є недомовленість і відчуття таємниці, в деяких є відчуття легкого божевілля, що загострює відчуття життя.

Людмила Афанасьєва, провідний бібліотекар відділу абонементу



Ми в соціальних мережах:  Facebook   Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 21 червня 2017 р.

Родовід пам'яті

Родовід Резніченко 

З дитинства мені було дуже цікаво що-небудь знаходити, щось старовинне. Причому я не зважав на вартість речі. 
Поки був молодий, і росли діти, я й не думав серйозно займатися пошуками. Напередодні пенсії, так склалося життя, що у мене з'явилася можливість зайнятися військовою археологією. Я вступив до пошукового загону. Старший син навіть подарував мені металодетектор. Але на сьогодні все змінилося, і я перекваліфікувався на пошук монет. Результат: знайшов кілька монет часів революції і передвоєнного періоду. 
Будучи ще маленьким, я чув розповідь тата, що начебто його бабуся була дочкою, мало не дворянина. Поки був молодий, як-то все руки не доходили розпитати і записати. В основному були інші інтереси. А потім тата не стало, і запитати було вже ні в кого.
З віком я став більше цікавитися історією. Стало питання: чиїх кровей ти будеш, «холоп»? Але я все ніяк не міг зайнятися історією свого роду.
В один прекрасний момент я вирішив відновити біографію свого батька Резніченко Івана Івановича. Так народився сайт, присвячений пам'яті батька - 810-shap.org.
А потім я подумав, чи не зайнятися відновленням свого родоводу? Тим більше що існує легенда: мій дід, татів батько, мав на рубежі 1917-1920 рр. в змісті поштову станцію в Єлизавету-Хорошево. Прадід був керуючим у когось в маєтку і одружився на дочці власника маєтку. Власником маєтку був підполковник, а землю йому дали за заслуги в Східній (Кримській) війні (1853-1856 рр.). Рід прабабусі характеризували як небагатий, але, можливо, дворянський. Яке було дворянство - спадкове або приватне - невідомо. Військове звання прадіда дозволяє припустити про можливе причислення до дворянства. Шлюб відбувся без благословення батька нареченої. Батько їй відмовив у спадщині. Очевидно, сім'я прадіда все ж була заможною. Про це свідчить і те, що мій дід (їх син) містив поштову станцію.
Треба відзначити, що в законах про дворянство були описані нерівні шлюби і їх наслідки для наречених та нащадків. Відповідно до них дворянство передавалося по жіночій лінії.
Інтерес представляє і рідня по маминій лінії - Соколов. Але з огляду на те що працювати треба в архівах Білорусії, що на сьогодні не представляється можливим, довелося цей напрямок відкласти до кращих часів. Може мої внуки зуміють досліджувати рід Соколових в майбутньому.
Чи не спробувати дізнатися, ким же була батькова бабуся? І взагалі, звідки ми, хто мої предки? Тому я всього себе присвятив роботі над родоводом тата. Хай вибачить мене мама. Поки я не можу нічого додати до тих спогадів про рід Соколових, які вона залишила.
На щастя, тато родом з села Кислянка Синельниківського району Дніпропетровської області. Я дізнався, що метричні книги частково збереглися в обласному архіві Дніпропетровської області, і пішов в архів.
Сучасна Кислянка утворилася з села Єлизаветівка десь після 1927р. Документально підтверджено, що в 1925 році в Павлоградському окрузі була Єлизаветівська сільська рада, в який входили село Єлизаветівка (...) 
Сама Єлизаветівка утворилася з хуторів Татарських, що на річці Татарці. На Планах Генерального межування вказані хутори Татарські і сільце Нікольське.
Найперша відома мені згадка за відомостями 1859 р. говорить: Єлизаветівка (Татарка), сіл (о) каз (енное). Розташоване при річці Татарка. Від повітового міста (Новомосковськ) 32 версти, від станового кварталу 32 версти. Число дворів 293, осіб чоловічої статі 1115, жіночої статі 1138. Церкви немає.
Таким чином, можна стверджувати, що мої предки не були поміщицькими людьми, а жили як вільні люди. Найімовірніше, рід бере початок від полтавських козаків, але ось з яких, реєстрових або посполитих, поки не відомо.
З іншого боку балки розташовувалося містечко Хорошево. (...)
Ось в ньому-то і був маєток, в якому за легендою керуючим був мій прадід.
Найперша згадка, яка мені зустрілася про Хорошево, це карта 1830 року, де вказані Нікольське (теж Хорошево), Татарські хутори Новомосковського повіту (сьогодні Кислянка) і Татарський хутір Павлоградського повіту (сьогодні Вільне Новомосковського району).
За переказами, хутори Татарські були зимівниками козаків. Сероухов Валерій Олексійович, вивчаючи свій рід Сероухов з д. Бураковкі (Татарки), знайшов в ГПИБ працю - «Катеринославська вчена архівна комісія». У ньому наводяться ордера (рапорти) князя Г.А. Потьомкіна. Один з них присвячений опису селищ і зимівників Новоросії. Можливо, тут жили і представники мого роду. (...) Ордер Потьомкіна вселяє надію. Може з часом знайдуться документи про причислення жителів селищ і зимівників до того чи іншого стану.
Тепер про предків.
Батько - Резніченко Іван Іванович (1916-1983) (див. Фото).
Народився 22 січня 1916 року в селянській родині в селі Єлизавету-Хорошево (нині село Кислянка) Синельниківського району Дніпропетровської області. Рано залишився без батьків, йому було близько чотирьох років. Його з братами і сестрами на виховання взяли рідні дядько з тіткою. Рано почав самостійне життя. Після закінчення семирічки вступив до Дніпропетровського політехнікуму залізничного транспорту, який закінчив в 1936 р.
З травня 1936 року по вересень 1937 року працював в Таганрозі помічником залізничного машиніста паровозного депо. З березня 1937 року по травень 1937 року працював в Нижньодніпровську Дніпропетровської обл. З травня по вересень 1937 року працював в місті Мелітополь Запорізької обл. техніком по техніці безпеки 8-го відділення паровозної служби.
У вересні 1937 по заклику ЦК ВЛКСМ і по спецнабору був покликаний в Чугуївське військове авіаційне училище Харківського військового округу, яке закінчив у жовтні 1940 р.
З жовтня 1940 року по березень 1941 року - Одеський військовий округ, мол. лейтенант 160-го резервного полку.
З березня 1941 року по вересень 1942 року - Орловський і Сибірський військовий округ - льотчик-інструктор Олсуф’євської військової школи стрілків-бомбардувальників.
З вересня 1942 по листопад 1942 року - Приволзький військовий округ - ком. ланки 949 штурмового авіаційного полку 1-й запасної авіабригади.
З листопада 1942 року по травень 1943 року - Приволзький військовий округ - слухач курсів командирів ланок 1-ї запасної авіабригади.
З травня 1943 року по вересень 1943 року - Брянський фронт - заст. командира ескадрильї 810 штурмового авіаполку.
З вересня 1943 року по березень 1945 року - 2-й Прибалтійський фронт - ком. ескадрильї, штурман 810 штурмового авіаполку.
При виконанні бойових завдань був двічі збитий, але в обох випадках «падав» на передньому краї своїх військ.
За період бойових дій здійснив 114 бойових вильотів, з них 90 вильотів провідним дрібних і великих груп літаків до полку включно. Будучи провідним груп, не мав жодної бойової втрати.
У березні 1945 р. був направлений на навчання в Військово-Повітряну академію командно-штурманського складу в м. Моніно, Московської області, яку закінчив в 1949 р. Після закінчення академії продовжив службу у ВПС.
30 березня 1945 одружився на Соколовій Людмилі Петрівні. У цьому щасливому шлюбі виростили і виховали трьох дітей - дочку і двох синів, в тому числі і мене.
У грудні 1958 р демобілізований з лав Збройних Сил за станом здоров'я в званні підполковник. 
Жив і працював в Дніпропетровську.
Помер 10 серпня 1983 р, похований на Сурсько-Литовському кладовищі м. Дніпропетровськ. Його ім'я увічнене на алеї Героїв м.Чугуїв, встановлено меморіальну дошку на будівлі залізничного технікуму у Дніпропетровську, його ім'ям названа вулиця в рідному селі Кислянка.
Його батьки - Іван Тимофійович Резніченко та Дар'я Полікарпівна Мала. Іван Тимофійович народився 20 березня 1888 року в селі Єлизаветівка. Хрещений в Миколаївській церкві м. Хорошево. Це пояснюється тим, що на той момент церкви в Єлизаветівці ще не було.
Історична довідка: церква в Хорошево побудована 1819 році. За довідником «Катеринославська Єпархія 1908 г.» церква побудована в 1819 р. ретельністю дружини дійсного статського радника баронеси Франк і місцевих парафіян, кам'яна, однопрестольний - в ім'я святителя Миколая.
Церква в Єлизаветівці побудована в 1903 році, Успенська церква, побудована старанням прихожан, дерев'яна, однопрестольна.
Дітей Іван Тимофійович і Дарина Полікарпівна хрестили вже в Успенській церкві.
Як я писав раніше, Іван Тимофійович містив поштову станцію. У той час поштові станції здавалися в зміст. (...)
Крім того, він надавав коней для прогону і надавав послуги на поштовій станції. Тим і жили.
(Далі буде)

Олександр Резніченко



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 20 червня 2017 р.

Світ знань нових видань

Федоренко, Вікторія. Рідна мова – оберіг священий: 100 поезій про рідну мову / В. Федоренко.- Дніпропетровськ: Інновація, 2016. - 66 с.: фот.

100 поезій про рідну мову авторства поетеси з мальовничої Софіївки  -Вікторії Федоренко, стануть у нагоді всім чиє серце належить Україні.  
Ще  у дитинстві Вікторія гарно малювала та  писала веселі віршики для молодшої сестри Світланки. Перший  вірш було надруковано у районній газеті «Сільське життя» в 1986 році. У тому ж році Вікторія закінчила Софіївьку середню школу та стала студенткою Криворізького державного педагогічного інституту. 
Зараз вона  працює вчителем початкових  класів та керівником гуртка декоративно-прикладного мистецтва «Сувенір», є  авторкою кількох збірок поезій для української малечі. А головне, вона дарує всім тепло свого щирого українського серця і рядки, що пронизані безмежною любов'ю до рідної землі. 

До фондів ДОУНБ книга потрапила в дарунок від автора. 



Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter



понеділок, 19 червня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Для задоволення потреб бібліотеки Рада змушена була, замість існуючої до того часу абонентної плати по 25 коп. за місяць, або 3 крб. на рік, ввести чотири розряди передплатників: по I розряду – 10 крб, а по IV розряду – 2 крб. 40 коп. на рік. Крім того була встановлена плата за користування читальним залом по 3 коп. в день. Плата за користування бібліотекою в наступні роки декілька разів змінювалась.

Пупченко, Володимир. До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр.): матеріали досліджень / В. Пупченко.- Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2007. – 48 с.



Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter











пʼятниця, 16 червня 2017 р.

На долоні історії

Улас Самчук. "Гомер української прози" (Частина 2)

Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літературного гуртка «Юнацтво», яке саме й видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, романи, вірші та публіцистичні твори. 
У 1922 році у журналі «Юнацтво» Самчук помістив вірш «Не любити не можу свою я Україну...». У 1923 році він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного 'року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегального подолання кордону пояснювалась дуже просто: Улас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки у  Києві). 
У 1926 у с. Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народного танцю Василя Авраменка. Була й така сторінка у житті Самчука, хореографічна. 
У 1926 р. у варшавському журналі'«Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політичними мотивами він залишив Польщу  переїхав до Німеччини. 
      Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до Праги. 
Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику; В 20- 30-х роках,  а протягом- 1929—1931 років Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі. 
«Саме  у Бреславі в  моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилоньовались контури майбутньої "Волині». « У Празі я визрів як письменник, тут формувалися мої ілюзії, мої фата-моргани, мої суперечності. Тут пізнав певне число людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя...»
      У 1931—1935 pp. у нелегальних революційно-пропагандистських журналах - Української військової організації - ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932 році видана пропагандистським відділом Української Військової Організації (УВО -  бойовий підрозділ ОУН організації українських націоналістів, що виникла у Відні у 1929 році ). Фейлетони вийшли окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка.
Тридцяті роки стали періодом найбільшого творчого натхнення Самчука, в цей час він пише самі значні свої романи. У 1932 р. написаний роман «Кулак»-, перша частина трилогії' «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Марія» — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в1 1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Гори - говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність.
Ось цитата з цього оповідання, дивіться якої любові до  України вона сповнена, Самчук сприймає гори як одухотворену натуру: "Гори. Що є на світі краще від наших могутніх, веселих гір. Так, веселих. У горах немає смутку. Гори багаті чарами краси, дивовижністю будови й невичерпністю стилю. Все тут на місці й необхідне. Все так є, як повинно бути. Але гори завжди наївні. Ці потужні, незграбні велетні даються легко на обман. Приходять дикі шахраї та зловживають їх невинною довірливістю".
(Далі буде)



Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

четвер, 15 червня 2017 р.

Що читають бібліотекарі


Пикуль, Валентин. Мальчики с бантиками [Текст] / В.С. Пикуль.-М.: ДОСААФ, 1989. -272 с.

Хороша книга. В міру реалістична, в міру романтико-патріотична. Відсутність пафосу, докладний опис труднощів, випробувань і досить самокритичний опис вчинків головних героїв і інших хлопчаків, робить книгу просто безцінною для виховання нинішніх хлопців. Є сцени, які можна обговорювати: наприклад, історія з варенням. Хіба не актуальна тема? Суть проста: одному з юнг надсилають посилку з безліччю банок варення. І що б ви думали? Він їх спочатку довго перекладає, перераховує. Потім, у себе на верхньому ярусі ліжка, періодично їсть варення. Поодинці, ага. І так не один день. Поки не відбувається само НП: на шикуванні цей хлопчак звертається зі скаргою: "У мене вкрали банку варення!". Історія проста як світ. І ось опис подальших подій є прекрасним матеріалом для обговорення: хто правий, хто винен? різні точки зору у героїв, різні точки зору і у читачів. ...Мені дуже шкода всіх героїв. Шкода, в першу чергу, як матері. Таке раннє дорослішання... стільки страху, болю і недитячих випробувань! Радувало, що в книзі не було зайвого слезовыжимания, з гідністю описувалося те, як формувалися у хлопців мужність, намітки професіоналізму, тяга до знань... 
Я рада, що прочитала цю книгу. Продовжу радити всім знайомим. І в першу чергу, пораджу синові!
Наталія Ярута,  головний бібліотекар Патентно-технічного відділу 



Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter



середа, 14 червня 2017 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Ірина Полова: «Робота бібліотекаря – універсальна»

Її шлях до бібліотеки розпочався саме з вибору професії. Після школи вступила до Дніпропетровського коледжу культури і мистецтв на спеціальність «Бібліотечна справа». За період навчання Ірина пройшла маленьку школу життя, набравшись досвіду. Окрім самого навчання відкривала для себе бібліотечний світ, приймала участь в різних заходах і це захоплювало «тому що робота бібліотекаря – різноманітна. Судячи зі свого особистого досвіду я би навіть сказала – універсальна» - говорить Іра.
Закінчивши коледж, у 2013 році вона влаштувалася на роботу у відділ періодики ДОУНБ. На той час їй було 18 років. «Перші дні своєї роботи я знайомилася зі своїми обов’язками, вивчала фонд. Через деякий час стала до обслуговування користувачів. А пізніше я почала працювати на довідково-бібліографічному обслуговуванні, що згодом стало основним напрямом моєї діяльності: задоволення інформаційних потреб користувачів» - посміхається Ірина. Їй подобається допомагати користувачам у знаходженні потрібної інформації. Досконало володіє і вчить користувачів пошуку в електронному каталозі. Під час роботи постійно користується сайтом бібліотеки, адже підбирає матеріал для рубрики «Педагогіка»  сторінки  «Студенту на замітку». А ще Іра займається наповненням електронного каталогу, розписом статей педагогічних видань, оформлює тематичні виставки та працює в корпорації МАРС. І одна з перших активістів бібліотечних заходів. 
У 2015 році стала членом профспілкового комітету нашої бібліотеки.  
Зараз навчається у вузі ПДАБА за спеціальністю «Менеджмент» заочної форми навчання. Говорить, що це їй допомагає у роботі, адже у відділі періодики багато економічних журналів і деякі з них Ірина розписує. 
«За чотири роки роботи у нашій бібліотеці я познайомилися з чудовими людьми, з якими легко працювати та переймати досвід. Бібліотека допомагає мені у саморозвитку, я стала більш цілеспрямованою. Але на досягнутому не зупинюсь, тільки вперед!» - планує Іра.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 13 червня 2017 р.

Світ знань нових видань

Шишков, Сергій. Спадщина. Краєзнавство: розвідки, знахідки, дослідження [Текст] Кн.1 / С. Шишков, Ю. Вілінов. – Запоріжжя: Кераміст, 2017. – 303 с.: фот.

Якщо вас цікавлять питання краєзнавства у розрізі розвідки, знахідок та досліджень, тоді це видання саме для вас. Автори Сергй Шишков та Юрій Вілінов пропонують вам зануритися в історію Запорізьких міст  та дізнатися цікаві подробиці з життя маловідомого краєзнавця Адріана Кащенка, який чимало років свого життя присвятив  дослідженню славетних запорізьких терен. Ми перегорнемо сторінки маловідомих історій Верхньої Хортиці,  Кічкаського перевізу, Дніпробудівного кар'єру, кам'яних баб, відкриємо цікаві факти зі створення картини Іллі Рєпіна «Запорожці», дізнаємося  в чому помилився військовий інженер Гійом де Боплан при спорудженні Кодацької фортеці. 
Отже, ДОУНБ, запрошує вас до нової цікавої  літературної подорожі.
До фондів книга потрапила у дарунок. 



Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

понеділок, 12 червня 2017 р.

Неймовірно, але правда

На початку існування відродженої бібліотеки в її розпорядження надходили і грошові і книжкові пожертвування. Міська Дума не виділила кошти на утримання бібліотеки. Але перший рік діяльності її показав, що без спеціальних асигнувань бібліотека існувати не зможе, інакше їй загрожує фінансовий крах.
Саме тому, за вимогами Ради бібліотеки, Дума в 1891 році виділила 839 крб., а, починаючи – 1892 року, стала щорічно виділяти 2 тис. крб. на утримання бібліотеки. Проте цієї суми, як показав час, було замало навіть для найскромнішого  існування бібліотеки.

Пупченко, Володимир. До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр.): матеріали досліджень / В. Пупченко.- Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2007. – 48 с.




Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

пʼятниця, 9 червня 2017 р.

На долоні історії

Улас Самчук. «Гомер української прози» 

Таким як Самчук, кому доля накреслила стати "одним з найбільших українських письменників XX століття", з раннього  дитинства  було закрито дорогу "...в широкий світ, до високої освіти і вершинних здобутків європейської цивілізації. І треба було або змиритися із приреченістю долі, або ж кинути їй виклик, порвати з рідним середовищем і йти до того широкого світу, шукати в ньому себе. Улас Самчук вибрав друге. І саме цей вибір уможливив його шанс стати європейським письменником з українським корінням". 
Літературознавці і сучасники неодноразово наголошували на своєрідному парадоксі, який являє собою життєва і творча доля письменника : він завжди був у центрі подій літературного, громадського, політичного життя, завжди був "при ділі", проте рівно завжди почувався, іншим, чужим де б то чи з ким то не було, в якій бі державі він не опинявся. Він пристрасно та  органічно ненавидів  радянську владу, яка платила йому тією ж монетою. Навіть даровані долею жінки не отримали від нього того, що чекали - світової слави і банківського рахунку. Не мав він і дітей.
Він мав величезний талант і величезний обов’язок на якому сам і наголошував.  „Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив в мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного”  - і саме це є головною характеристикою для Гомера української прози. Гомера не тому, що він писав багато, а тому, що в його творах епічність тем, характерів, почуттів. Епічність життя, кожна хвилина якого була пов’язана для Самчука з Україною, навіть коли він був на чужині.
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків, — як на той час, заможних селян.      Батько Уласа мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був середнім. 
Село  було відоме православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького. «Князь Святослав наділяв монастир багатьма дарунками і сам розміряв своїм варяжським поясом фундаменти Успенського собору.  Тут також жив, працював  і був похований великий літописець Нестор» - згадував у своїх мемуарах Самчук. 
По суті, світогляд майбутнього визначного письменника формували як родина, так і довкілля: «… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами.  Це слово глибоко увійшло в мою плоть і мою кров.  - так згадував Самчук про місто де він народився.
  У 1913р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, згодом — активна  літературна діяльність.
У своїх споминах Улас Самчук мотивує свій життєвий вибір писати так: "Головне, моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. ... Десь з сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я просто не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк - ледащо, не здібне навіть до хазяйства". ... Жадоба світу, знання, слави у селі, "на краю світу"... Що за дика примха! Мене рвало на куски бажання вирватися звідсіль, отрясти порох взуття і відійти на другий "край світу". 
Рішучість, ризик, наполегливість, витримка - це ті головні якості, завдяки яким Улас Самчук йшов без оглядки до своєї заповітної мети. Як письменника і громадянина його сформували два світи, дві культури, дві традиції - Схід і Захід, Україна і Європа.
(Далі буде).



Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
Замовити книги можна тут 


четвер, 8 червня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Ріггз, Ренсом. Дім дивних дітей [Текст] : роман / Р. Ріггз ; пер. з англ. В. Горбатька. - 2-ге вид. - Харків : КК Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. - 432 с.


Сон – ніщо, смерть – ніщо;
Хто начебто помер – живий.
Дім, в якому ти родився,
Друзі юності твоєї,
Дід старий і молодиця,
Праця щоденна і її плоди –
Всі вони щезають,
  В легенди і казки тікають.
Їх не спинити,
Їх – не посадити на ланцюг.

                     Ральф Волдо Емерсон


Цю книгу я вибрала для свого читання лише з однієї причини, - вона проілюстрована унікальними старовинними фотографіями. Саме ця ідея Ренсома мені шалено сподобалася. Він зібрав десятки старовинних незвичайних знімків, шукав їх у приватних колекціонерів.
Книга вражає, захоплює тебе в незвичайну подорож, ти разом з героями мандруєш по іншому часу, зіштовхуєшся з дивовижними речами і людьми. Зазвичай, казки вважаються суто дитячим жанром, але ця книга спростовує такий підхід…
Таємничий острів. Покинутий притулок. Після жахливої сімейної трагедії Джейкоб опинився в цьому загадковому місці.
Підліток знайшов руїни старого будинку і з`ясував, що тут жили дуже дивні діти. Він починає розуміти, що на цьому відлюдному острові діти опинилися невипадково — їх здібності були воістину неймовірними і небезпечними! І хоча будинок давно зруйнований, можливо, вони досі живі. А зовсім скоро Джейкоб з жахом усвідомлює, що він — один з них...
Я б радила її почитати, бо навіть дорослим потрібно іноді ставати дітьми, занурюватися в казку і долати небезпеки й тривоги. Трохи чарів ніколи не завадить в наших сірих буднях, і якщо ви захочете прочитати цю книгу, тут ви знайдете магію.

Наталя Бочарова, бібліотекар І категорії відділу книгосховища 

Більше про бібліотеку тут 
Ми в соціальних мережах:  Facebook   Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 7 червня 2017 р.

Винахідники, віват!

                                Он –настоящая легенда века.
Вся жизнь его- високий апогей
Ученого и просто Человека.
С.М. Бобровська,
збірник «Ностальгія»

Будник Василь Сергійович: Конструктор. Вчений. Людина

Моя стаття присвячена пам`яті Будника Василя Сергійовича – одного з основоположників ракетно-космічної техніки, засновників конструкторського бюро «Південне», який був у різні часи заступником С.П. Корольова і М.К. Янгеля.
Будник Василь Сергійович – конструктор, вчений, відомий ракетник, заслужений діяч науки і техніки України, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, академік Національної академії наук України, почесний громадянин м. Дніпропетровська.
Народився В. С. Будник 24 червня 1913 р. в селі Семенівка, що на Чернігівщині, в сім`ї агронома. 
Після закінчення в 1940 р. Московського авіаційного інституту працював у конструкторському бюро С.В. Іллюшина. З 1943 р. життя вченого пов`язане з ракетною технікою, у становлення і розвиток якої він вніс вагомий внесок. Спочатку це були роботи в Москві і НДІ-1-ракетному науково-дослідному інституті, потім (1946-1951 рр.) – в Центральному науково-дослідному інституті з ракетної техніки, де він працював заступником головного конструктора ракетного КБ С.П. Корольова. У ці роки Василь Сергійович брав участь у розробці і створенні перших радянських балістичних ракет Р-1, Р-2, Р-5. Для їх серійного випуску у Дніпропетровську було створено спеціальне підприємство, першим головним конструктором якого, за пропозицією С.П. Корольова, у 1951 р. призначили В.С. Будника. У 1954 р. на ракетному заводі в Дніпропетровську було організовано особливе конструкторське бюро по створенню принципово нового типу бойових ракет на високо киплячих компонентах палива і з автономною системою керування, яке очолив М.К. Янгель, а його першим заступником став В.С. Будник. Під керівництвом і з безпосередньою участю вченого було розроблено стратегічні ракети середнього радіуса дії принципово нового типу, перша у світі міжконтинентальна балістична ракета важкого класу, перший рухомий ракетний комплекс на базі твердопаливної ракети та багато інших видів ракетної техніки. 
З 1972 р. В.С. Будник працював в Інституті механіки АН УРСР, де створив сектор ракетно-космічного спрямування і відділ комплексних досліджень літальних апаратів. Серед його учнів – десятки докторів і кандидатів наук. 
Велику увагу вчений приділяв підготовці наукових кадрів. При його безпосередній участі в Дніпропетровському університеті було організовано фізико-технічний факультет для підготовки фахівців з ракетно-космічної техніки. 
Він був не тільки видатним конструктором, вченим, а ще й гарним чоловіком для своєї дружини і люблячим батьком для своїх дітей. У Василя Сергійовича була незмінна пристрасть до поезії Тютчева, Єсеніна, Шевченка, і особливо до Некрасова. Він багато віршів знав і повторював з задоволенням до останнього дня життя. І була улюблена сім'я, яка викликала загальну повагу і захоплення. Удвох, з дружиною Вірою Іванівною, вони виховали трьох чудових синів. Василь Сергійович любив багато подорожувати з усією сім`єю.
Помер Будник В.С. у Дніпропетровську і похований на Запорізькому кладовищі.
Видатний конструктор, великий вчений, прекрасна людина, Василь Сергійович прожив довге, непросте і щасливе життя: у нього було покликання; у нього був талант реалізувати це покликання; результати його напруженої, творчої праці були затребувані часом і життям. І він був цим щасливий!

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter 

вівторок, 6 червня 2017 р.

Світ знань нових видань

Фурман, Анатолій Анатолійович. Психологія особистості: ціннісно –орієнтаційний вимір: монографія / А. А. Фурман. – Одеса: ОНПУ; Тернопіль: ТНЕУ, 2016. – 312 с.
Нова книга авторства Анатолія Анатоліовича Фурмана для всіх, хто цікавиться людською особистістю та її розвитком. Для всіх, хто прагне самовдосконалення всіх своїх потенційних можливостей і спирається на власні духовні цінності. У виданні не просто поради,  тут запропонована концептуальна модель особистості від її орієнтації до самоздійснення.
«Людина  є загадка у світі, й найвеличніша, імовірно, загадка», - цитує Миколу Бердяєва на початку свого дослідження автор і  грунтовно доводить актуальність теми, її основну ідею, зв'язок з науковими програмами, планами та темами.
Видання містить багато цікавих порад для професійних психологів, розділи супроводжуються висновками. Для розширення вивчення теми наводиться змістовний бібліографічний апарат.

До фондів видання потрапило у дарунок. 



Ми в соціальних мережах: Facebook   Twitter

пʼятниця, 2 червня 2017 р.

Що читають біблотекарі

Шкляр Василь. Тінь сови: роман / В. Шкляр. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2014. - 304 с.

Книга для всіх і молодих, і не дуже, і для шановного жіноцтва, і для мужніх чоловіків. Читається на єдиному подиху. 
Автора Василя Шкляра критики називають батьком українського бестселера. Успіх його романів: «Залишенець, «Елементал», «Кров кажана», «Ключ» був приголомшеним.
Він лауреат багатьох літературних премій, та мабуть найдорожча із них Шевченківська премія, кошти  на яку були зібрані звичайними громадянами.
А від  присудженої йому національної премії імені Тараса Шевченка письменник відмовився – вперше за всю історію існування цієї найпрестижнішої нагороди.
«Тінь сови» - це непідвладна часові історія двох кохань. А справжнє кохання – це завжди трішки казка. В романі присутній  казковий персонаж – Щедрик. Це маленький гном, містичний мешканець лісу, вигаданий ще в дитинстві Степаном, героєм роману. Він як Степанове друге «я» вставляє у розповідь свої думки і почуття. «Я ж собі думаю, що любов народжується як ріка. Спершу прокидається маленьке джерельце, від так воно дужчає: переходить у струмок, потім розливається в річки» - говорить Щедрик.
Кохання Катерини зі Степаном, Муталіба з Іриною – це історії кохання. Вони зовсім різні, вони протилежні, але вони дають надію тим, кого воно ще не торкнулося.

Людмила Афанасьєва, провідний бібліотекар відділу абонемента 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут