Сторінки

вівторок, 28 лютого 2017 р.

Світ знань нових видань

Адвокатура України: забуте і невідоме. Серія «Нариси з історії адвокатури України». Випуск 2  / За ред. І.Б.Василик. – К.: КВІЦ, 2016. - 556 с. 

У центрі уваги дослідників видання – історична ретроспектива адвокатури на українських землях. Вперше опубліковано фрагменти оригіналів судових справ XVI століття, представлені сторінки історії  адвокатури окремих регіонів. Окреме місце займає професійна, громадсько-політична та культурно-освітня діяльність адвокатів. Представлені і репресовані особистості, які брали участь у військових об'єднаннях. 
Ви дізнаєтеся про інститут адвокатури у великому князівстві Литовському у 60-70-ті роки XVI століття; знайдете пояснення тому, що саме  містить поняття «адвокат» та «адвокатська діяльність» за правовими пам'ятками українськиїх земель; ознайомитися з   професійним та приватним життям українських адвокатів Галичини першої чверті XX –го сторіччя. Окрім цього, до вашої уваги -  службові зловживання у адвокатській практиці в Галичині другої половини XIX – початку XX сторіччя, історія адвокатури Закарпатської України та Буковини, репресована західноукраїнська адвокатура періоду Другої Світової війни.
Особливу цікавість представляють портрети, зокрема,  Миколи Міхновського – адвоката, політика, громадського діяча. Родина  його була дуже близька до шевченкових традицій, а його і батько - священик виголошував проповіді лише українською мовою, незважаючи на сувору заборону тодішньої російської адміністрації. «Співець полум'яного сонця» Микола Корабчевський був  уродженецем Миколаєва, він залишив по собі  вірші, художню прозу, критику, судові нариси та промови, публіцистику, мемуаристику. Згадуються сторінки його мемуарів, написаних в еміграційній Італії «Что глаза мои видели». Але, звісно, основою його життя була адвокатська справа. Його родовід мав турецьке походження, освіта  відбувалася за участі гувернантки француженки і бонни англійської. А під час навчання у Санкт-Петербургзькому університеті він відвідував багато лекуцій поза учбовою програмою.  
«Родзинкою»- доповненням, є архівні сівдчення, щодо справ, які вели адвокати.
У книзі введено в науковий облік неопубліковані і маловідомі матеріали низки українських архівів, а також архівних установ Польщі та Росії. 
Видання адресовано широкому колу читачів і до фондів надійшло у дарування від Національної асоціації адвокатів України. 



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

понеділок, 27 лютого 2017 р.

Неймовірно, але правда

Дослідження історії цікаве тим, що одна й та сама подія може мати декілька версій або припущень, і навіть документальних підтверджень, стосовно її достовірності. І до уваги треба брати всі існуючі матеріали, щоб  відтворити,  якомога точніше дії минулого часу.
В архіві ДОУНБ ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія зберігаються документи, які свідчать про дуже цікаві факти появи у Катеринославі першої Публічної бібліотеки. Деякі з цих документів наголошують, що бібліотека була заснована завдяки "просвещённым стараниям Екатеринославского общества". А це викликає припущення, що поява Публічної бібліотеки у Катеринославі, у 1834 р. – це справа громадян міста. Можливо у цьому брали участь члени міської думи або обрані від купців і міщан, які  діяли у цій справі спільно з представниками дворянства. 
 А що стосується  свідчень  про точну дату відкриття бібліотеки, то тут є деякі розбіжності.  І ці факти підтерджуються у таких ось джерелах: у листі Миколи Дмитровича Мізко, члена літературного товариства "Піквікського клубу" і редактора Катеринославських губернських  відомостей  вказано  9 травня 1834 р. ; у звіті бібліотеки за 1899 р.  – 9 березня 1834 р., а у додатку до звіту 1902 р. – 8 травня 1834 р.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

     

пʼятницю, 24 лютого 2017 р.

На долоні історії

Дмитро Кедрін. Жити всупереч усьому…

Він народився на початку минулого сторіччя у дворянській родині.  Самі перші яскраві враження були пов´язані із запахом новорічної ялинки, прогулянками по скрипливому від мороза снігу, візитами болгарського поета Кайсина Кулієва і часто лунавшими у домі рядками із  Михайла Лермонтова, Івана Буніна, Гарсіа Лорки та Олександра Блока.  Він назавжди запам´ятав віршовані  досвіди  батька і матері, фарби і буйне цвітіння маків і маленького шпака, що вмів говорити і зранку пробуджував маленького Діму: «Кедр-р-р-рін, поррр-ра!»
У родині з покоління до покоління передавалася сімейна ікона Казанської Божої Матері. Тітка та бабця, під час життя  у Катеринославі,  часто водили його на богослужіння. Лики святих, дзвони, церковні піснопіння -  хвилювали його і приводили до священного трепету. Всі ці враження  стали своєрідним камертоном, визначившим  в його житті та поезії пронизливу  натхненність і силу.
У Катеринославі він прожив 18 років, але можливості повноцінно публікуватися і бути затребуваним не мав.  На початку 30- х років після тюремного заключенні по статті  «за недоносительство», виїхав до Москви, де кипіло справжнє літературне життя. «Глаголом жгли сердца людей» Михайло Свєтлов, Олександр Безименський, Володимир Маяковський.  Самим заповітним бажанням Кедріна було друкуватися, щоб сучасники почули і зрозуміли його.  Єдиним прижиттєвим і вистражданим виданням стала збірка «Свидетели», з якої цензорами були вимарані найкращі твори.  «Мне стыдно перед самим собой за эту книгу», - писав він в одному з своїх листів.  І ще на цю тему: «Сколько хочется сказать и выразить. Быть маленьким поэтом не хочу, а большим – меня не пускают».
Його щира любов до Батьківщини, правда о «культе личности», тема творця і влади,  висловлені в метафоричній формі (романтитчні поеми «Зодчие», «Рембрандт») неймовірно дратували і були неугодні чиновникам від літератури і сильним світу цього. Співпрацювати з ними він відмовився і у 1945-му році його вбили. Незадовго до своєї смерті поет писав: «Я на год старше Пушкина. На год…»,  немов відчуваючи, що дуель з тоталітарною машиною закінчиться не на його користь. Він пішов на  зльоті, сповнений задумів і планів. Цих планів, за переконанням прозаїка Лидії Сейфуліної, вистачило б для збагачення літератури років на двадцять.
Вірші Дмитра Кедріна, це не просто ілюстрація часу, це величезний пласт поетичної культури, який вібрав у себе мелодику і образи поезії першої третини двадцятого сторіччя, наслідуючи   найкращі  позачасові зразки рим європейських.

Коли я  передивляюсь і тримаю у руках його рукописи, прижєттеві та посмертні публікації, листи та особисті речі і маленький дерев'яний кораблик, який він зробив для сина – час  немов зупиняється.  Приходить чітке розуміння  його трагічної швидкоплинності і  пронизливе відчуття драми і  величі  таланту катеринославського поета, який жив і творив  гідно, і  всупереч. І саме тому, залишив  своє і'мя в історії.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter




четвер, 23 лютого 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Кідрук, Макс. Навіжені в Перу: оповідання / М. Кідрук. - Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2011. - 302 с.

 Чесно кажучи, вибір книги визначило бажання читати українською мовою, а книга має бути весела і захоплююча. Повість або хуліганські оповідання «Навіжені в Перу» молодого письменника Макса Кідрука (йому всього 32 роки) виявилась саме тим, що було потрібно.
Особисто мені дуже цікаво спілкуватися з молоддю. Тому сподобались герої повісті - Макс і Тьомик – молоді і веселі шукачі пригод. Коли б ви ще побували в Перу – в цій далекій південноамериканській країні? А з Максом і Тьомиком – хоч зараз :)
Бачте, нудно їм подорожувати цивілізованою Європою. Опинитися в екзотичній країні та ще погодитися вкрасти слона із столичного зоопарку – це саме для наших друзів. Дійсно, мета благородна: хворе дівчисько сумує і чахне за слоником, якого колись дресирував її батько. Викрасти велетня і відвезти його за 500 км до дівчинки та її батька – ось чим займаються хлопці у чужій країні.
 Як сталося, що хлопці, за якими після крадіжки полювала вся поліція країни, стали національними героями Перу? Їх особисто вітав Алан Гарсіа Перес - шановний президент країни. Більше того, він нагородив українських хлопців медалями «За відвагу».
Про неймовірні пригоди Макса і Тьомика після повернення з подорожей у рідний Київ розповідати не буду. Читайте, любі друзі! Відпочивайте з користю та задоволенням!

Олена Вауліна, 
головний бібліотекар відділу наукового опрацювання документів та організації каталогів



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

середу, 22 лютого 2017 р.

Винахідники, віват!


Аріст Леонід Михайлович: людина – легенда

Публікація присвячується пам'яті Аріста Леоніда Михайловича, вчителю винахідництва 

9 років він не з нами. 
Помер 30 січня 2008 року  Будемо пам'ятати і пишатися! Як здорово, що такі люди були з нами поруч!
Історія винахідництва насичена безліччю цікавих фактів і епізодів. Історія винахідницької діяльності Дніпропетровщини нерозривно пов'язана з ім'ям Аріста Леоніда Михайловича.
Леонід Михайлович Аріст був одним з найактивніших винахідників Дніпропетровської області і найбільш кваліфікованим спеціалістом по патентному праву і патентознавству, вченим, заслуженим винахідником України, патентним повіреним України, який відвідав США і побував в лабораторії Томаса Едісона. Він багато років надавав безкоштовні консультації в центрі інтелектуальної власності у патентно-технічному відділі Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Первоучителів слов`янських Кирила і Мефодія.
А народився Леонід Михайлович 11 травня 1927 року у, тоді ще,  Дніпропетровську. Потім була школа, проводи батька і матері на Другу Світову війну і евакуація з бабусею в далеке узбекське місто Коканд. У важкі голодні воєнні роки він продовжував навчання в школі, яку закінчив з відзнакою. Після звільнення Дніпра, здiйснюється мрія юнака. Він повертається в рідне місто і вступає в Дніпропетровський металургійний інститут. Тут йому й справді  пощастило! Його вчителями і наставниками були видатні вчені - академіки Кирил Стародубов, Олександр Чекмарьов, Костянтин Бунін, професори Ной Тайц, Леонід Цехновіч і багато інших відомих особистостей.
У 1950 році Леонід Михайлович закінчує Дніпропетровський металургійний інститут, після чого їде працювати, за розподілом,  до Челябінську на Ковальсько-пресовий завод ім. Сталіна, де його призначають на посаду інженера – конструктора. У 1961 році, на запрошення Українського державного інституту з проектування металургійних заводів / Укргіпромезу /, переходить туди на посаду керівника групи, а потім призначається головним конструктором відділу механізації металургійного виробництва. Уже в перші роки роботи в інституті ним з колегами були створені важливі винаходи, які внесли кардинальні перетворення в питанні механізації та автоматизації технологічних процесів, важких і трудомістких робіт. Вони і ряд інших винаходів були впроваджені у виробництво на великих металургійних комбінатах «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» ім. Ілліча, Дніпропетровському металургійному заводі імені Г. Петровського, Дніпродзержинському та Макіївському меткомбінатах і багатьох інших металургійних підприємствах країни.
За час свого життя він створив 240 винаходів, 350 публікацій з науково-технічної та популярної тематики, написав 20 книг з технічної тематики і одну «Котигорошкове поле» для дітей. 
За активну науково-технічну, винахідницьку і літературну роботу, за багаторічну плідну працю, високий професіоналізм, особистий внесок в розвиток державної системи правової охорони інтелектуальної власності України удостоєний багатьох нагород. Державний департамент інтелектуальної власності за новаторську і літературну діяльність відзначив його знаками «Творець» і «Автор».

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом 




Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook   Twitter


вівторок, 21 лютого 2017 р.

Світ знань нових видань

Шлях до себе…:  [Книга-фотоальбом]  /  Під заг. ред. Г.А. Тимонюк; фото Г. Півняк. –  Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2015. - 248 с.

«Шлях до себе…»
Поштовхом для видання цієї книги стала аматорська виставка, на якій були представлені  фотороботи академіка НАН України, ректора Національного гірничого  університету  Геннадія Півняка. Враження аудиторії  були настільки потужними, що на її замовлення  і за підтримки родини Геннадія  Григоровича, виникла потреба презентувати  фрагменти життя  в окремому виданні. 
Дніпро, Німеччина, Чехія, Норвегія , Австрія, Казахстан, Туреччина, Італія,  Угорщина, неймовірна Хортиця. Саме такими маршрутами ми подорожуємо, гортаючі сторінки цього альбому. Різні ракурси, фактура, настрої. А вірші дніпровських авторів, цитати видатних особистостей та відгуки-роздуми  щодо фоторобіт, стали  гідним доповненням цієї яскравої та гармонійної картини світу. 
По суті,  автори всіх цих висловів і поетичних рядків  є повноправними спіавторами фотохудожника. І всі вони зізнаються у великій любові до життя. 
Книга надійшла до фондів, в рамках одержання обов'язкового примірника.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook Twitter

понеділок, 20 лютого 2017 р.

Неймовірно, але правда

Протягом 1852-1859 років фонди бібліотеки знаходяться в законсервованому стані й читачам не видаються.
Значну роботу щодо поновлення діяльності бібліотеки в Катеринославі провели представники місцевої інтелігенції: Микола Петрович Баллін, Володимир Миколайович Єлагін, Михайло Михайлович Стопановський та інші.  Молодь входила до літературного товариства, яке називала «Піквікським клубом. Вони відчували велику потребу у користуванні  книгами та журналами  саме у бібліотеці. На одному з засідань клубу Микола Баллін написав на аркуші паперу: «Громадська бібліотека в Катеринославі не лише корисна, але й необхідна» і запропонував компанії підписати аркуш. На оформленому листі свої підписи поставили  біля 100 осіб, а на її існування зібрали 300 рублів. 
Повідомлення про організацію Катеринославської громадської бібліотеки було вміщено в місцевій газеті, а також в «Одеському віснику». Почали надходити благодійні пожертвування - гроші і книги, що дало змогу відкрити заклад у вересні 1859 року . 
Завідування бібліотекою було доручено чиновнику Приказу громадської опіки Василю Петровичу Ульману, який, на той час, мав власний книжковий магазин. У цьому книжковому магазині і містилася бібліотека. При відкритті в ній нараховувалось лише 546 назв. В фонд було покладено залишки старої уваровської бібліотеки, переданої губернським начальством, і нові книги, придбані на кошти, пожертвувані містом і зібрані піквіками за спеціальною передплатою.

Пупченко, Володимир. До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр.): матеріали досліджень / В. Пупченко. - Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2007. – 48 с.
Швидько, Ганна. Катеринославський Піквікський клуб (1858-1860) / Г. Швидько. - Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003. - 147 с.



Ми в соціальних мережах:   Vkontakte  Facebook  Twitter


четвер, 16 лютого 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Гоукінз, Пола. Дівчина у потягу [Текст] : роман / П. Гоукінз ; пер. з англ. І. Паненко. - Харків : КК Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. - 320 с. 

«Ти не знаєш про неї нічого, зате вона знає про тебе все»

«Рейчел щодня сідає на той самий потяг. Проїжджаючи повз затишні приміські будиночки, вона щодня бачить подружню пару, яка снідає на веранді. Рейчел подобається спостерігати за ними, адже їхнє життя видається їй більш радісним, ніж її власне. Але одного разу в цьому безтурботному раю, яким вона уявляє їхню оселю, вона побачила дещо приголомшливе. Дівчина розповідає про це поліції. Та їй не вірять…»

Ця книга - своєрідне переплетіння детектива і сімейної драми.
Автор так детально описує думки і почуття героїв, їхні мотиви і вчинки, що мимоволі відчуваєш себе поруч з ними, незримим спостерігачем, який проживає події разом з головними героями.
Оповідання ведеться від імені трьох жінок, кожна з яких - звичайна людина зі слабкостями і проблемами. Головна героїня Рейчел, яка від безвихідності  закрутилась у вирі алкоголю і страждань. Анна, зразкова дружина колишнього чоловіка головної героїні, хороша мама. Меган, дівчина-загадка, яка привернула увагу Рейчел, та яка дуже часто помилялася, і в підсумку все склалося для неї  дуже печально.
Вони всі дуже різні, тільки волею долі опосередковано знайомі, а найголовніше - всі вони, в тій чи іншій мірі, нещасливі.
Дуже цікаво спостерігати за головними героїнями, їх думками, вчинками, які не завжди вірні.
Автор не скупиться на реалістичність, описуючи своїх персонажів, тому вони виходять живі, близькі і правдиві.
З кожною прочитаною сторінкою все заплутується, все закручується і від цього стає тільки цікавіше читати далі.
Прикро  те, що люди часом заздрять чужому щастю, якого насправді немає, а якщо подивитись трохи глибше, і зовсім забувають про те, що потрібно влаштовувати своє життя, робити так, щоб самим стати щасливими .
Яку таємницю дізнається Рейчел, хто винен в її стражданнях, що станеться з Меган, який вибір зробить Ганна в неочікуваній ситуації, Ви дізнаєтесь, коли прочитаєте! Фінал буде несподіваним.

Маріанна Неділько, бібліотекар І категорії відділу наукового опрацювання документів та організації каталогів



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середу, 15 лютого 2017 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

«Бібліотека має гідно виконувати свою роль провідного інтелектуального центру регіонального значення. Бо якщо не ми – то хто ж?» - говорить Людмила Афанасьєва.

Гарна, загадкова, толерантна, вихована – риси, притаманні справжній жінці, яка не зважаючи ні на що, завжди привертає до себе увагу красою зовнішньою і душевною. Саме такою ми бачимо Людмилу Федорівну Афанасьєву на протязі 40 років її діяльності в ДОУНБ.
Життєве кредо «ділитися добром, бо світ врятує доброта…» - розкриває її єство. Безмежна любов до сім’ї та бібліотечної справи дала їй статус дружини, матері, бабусі, а з іншого боку завідуючої відділом абонемента,  заслуженого працівника культури. Все це викликає повагу. 
Народжена у воєнні роки в Миколаївській області. Фахову освіту Людмила Федорівна здобула в Харківському державному інституті культури (1974 р.). 
А почалась її бібліотечна кар’єра у 1966 році, з Верхньодніпровської ЦБС, в якій згодом вона стала директором. Наступною сходинкою стала посада - інспектор по бібліотекам в управлінні культури. І лише з 1987 року Афанасьєва Людмила Федорівна працевлаштовується в ДОУНБ на посаду завідуючої відділом абонемента. В обраній професії її приваблює можливість допомагати людям знаходити відповіді в безмежному інформаційному просторі, взаємно збагачуватись від спілкування з читачами. Адже, сфера її  професійних інтересів – усе, що стосується книги. Вважає, що на сьогоднішній день поряд з традиційною роллю інформаційного центру, бібліотека повинна стати центром духовного відродження особистості.
Найбільш цікава сторінка її професійної діяльності – участь у централізації бібліотек області.
За 30 трудових років в ДОУНБ, Афанасьєва Людмила Федорівна -  Заслужений працівник культури України, має медаль “За трудову доблесть”, премії та подяки.
Сучасного бібліотекаря бачить творчо активним, сумлінним, ініціативним, обізнаним із сучасними технологіями, таким, що володіє комунікативними навичками, вміє працювати з комп’ютером, любить читача.
Мета у житті – сприяти тому, щоб світ став чистішим, добрішим, світлішим та надійнішим. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter

вівторок, 14 лютого 2017 р.

Світ знань нових видань

Клеон, Остін. Кради, як митець. Креативні «фішки», про які тобі ніхто не розповість / О. Клеон; пер. с англ. Г. Литвиненко.  – Харків: Книжковий  Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016.- 160 с.


 «Крадіжка, що промовлятиме до твоєї душі…»

У цьому опусі -  поєднання непоєднанного і цим воно підкуповує. Митець і крадіжка; не зраджувати мрії і водночас бути нудним, а також подорожувати, щоб чогось досягти, постійно виходячи із зони комфорту. Він пише так, щоб хотілося прочитати самому і радить того ж починаючим митцям. Він наголошує на тому, що не потрібно чекати, поки пізнаєш сам себе, тому що пізнання, це іноді рух і без цього усвідомлення. А креативність, за його думкою, це талант не бачити зайвого. 
Автор усього цього міксу – письменник і митець Остін Клеон. Його роботи ощасливили The Wall Street Journal і The New Yourk Times. Він відомий усьму світові, завдяки неординарному мисленню,  а бестселлери  його перекладені 12 мовами. Вдячними слухачами його семінарів з творчості є Google, Pixar, SXSW,  TEDx, а  початок письменницького шляху пов'язаний із першою лекцією у Нью-Йоркському університеті. Саме тоді  він дав студентам 10 порад, про які сам мріяв за часи, коли тільки починав. Текст  цієї лекції потрапив до мережі і розповсюдився з величезною швидкістю. Саме тоді автор і вирішив написати цю книжку. 
Остін закінчив університет у Майамі і до того як прийшли йго хвилини слави  працював бібліотекарем, веб-дизайнером і рекламним копірайтером. Він стовідотсоткова людина інтернету: його ідей, думок, сервісів, охоплення.  А серед його улюблених книг, казки про Мумі-тролів і біографія Селін Діон. 
У книзі він цитує неординарних та незалежних митців, а саме видання присвячує «першій читачці і першій в усьму – дружині Меган», батькам, друзям в онлайн і офлайн, що надсилають йому численні джерела і цитати для натхнення та  «Емі Геш за її пристрастні очі». Тобто знов таки провокація - з одного боку «перша в усьому дружина», а з іншого пристрасні очі :)  
Отже, якщо бажаєте поринути у цікаві творчо-віражні випробування і відчути силу талановитої мотивації Остіна Клеона, тоді це видання  для вас. 
Книга надійшла до фонду за рахунок бюджетних коштів.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

понеділок, 13 лютого 2017 р.

Неймовірно, але правда


Одним з тих, хто стояв біля витоків відкриття публічних бібліотек, можна вважати Миколу Семеновича Мордвинова - графа, громадського діяча, економіста, адмірала, почесного члена Петербурзької АН і президента Вільного економічного товариства. 
     23 квітня 1830 р. Мордвинов М.С. звернувся з листом до міністра внутрішніх справ Закревського А. А. з пропозицією відкрити публічні бібліотеки у кожному губернському місті.     
     Мордвинов М.С. вважав,  що  "учреждение подобных библиотек возродит дух общественности, откроет большой сбыт для хороших сочинений по части науки и промышленности". 
    Царський уряд підтримав ініціативу Мордвинова, й  у липні 1830 р. був виданий циркуляр про відкриття 50 публічних бібліотек у всіх губернських містах. "Народному Просвещению, а вместе с сим народной, и в особенности земледельческой про
мышленности, усовершению общежительности, и возростанию народного богатства, весьма много может содействовать, доставление полезных сведений, об успехах в науках, искусствах и изобретениях разного рода,  ходатайствует об изыскании средств к заведению по Губерниям публичных библиотек для чтения".
     Та разом з тим, виділяти державні кошти не передбачалося, і витрати по відкриттю публічних бібліотек повинні були покриватися за рахунок добровільних пожертвувань дворянства і купецтва - "со стороны Дворянства, и купечества, определить: во 1-х  приличное здание для помещения в Губернском городе публичной библиотеки; во 2-х распорядиться посещения оной, порядка, коим имеет руководствоваться Библиотекарь, в удовлетворении требований читателей, сохранения оной в целости и в 3-х избрать попечителей Губернской Публичной Библиотеки, и для ближайшего заведования оною Библиотекаря."  [Циркулярное предписание Министра Внутренних Дел Гражданским Губернаторам от 5 июля 1930 года, о заведении в Губерниях публичных библиотек для чтения].
     Події, щодо організації бібліотечної справи у першій половині ХІХ століття, висвітлюються у документальних матеріалах, які зберігаються в архіві ДОУНБ ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія. Ці факти допомагають ще досконаліше вивчати історію і першої публічної бібліотеки у Катеринославі.



Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook  Twitter

пʼятницю, 10 лютого 2017 р.

На долоні історії

Олена Теліга: «Рватись в гору чи летіть в безодню..»

В ній сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість і незламність. Її називали символом  невмирущості української нації. Кожен, хто хоч одного разу бачив її, не міг забути цієї зустрічі ніколи, настільки приваблював її великий внутрішній чар.  
«Мені п'ятнадцять років, я народжена у царстві імператора.., вихована на мові Пушкіна і враз перейшовши границю, опинилася .. в абстрактному царстві Петлюри,що говорило «на мові» і було за «самостійну,  більш того   мій батько російський професор стає ректором  проукраїнської академії». Такими шляхами рухалося її життя.
Її єдиний, коханий, «зустріч найсвітліша» Михайло Теліга уродженець російської Кубані, -  відіграв найвизначнішу роль у становленні «поетки вогннених меж» і трапилося це не випадково. Учасник національно-визвольного руху 1917-1921 років, який  певний час  був ад'ютантом в загоні самого Семена Петлюри, щирий прихильник творчості Кобзаря  і талановтий грець на бандурі  «Чари її мене вхопили і повели тією стежкою, на кінці якої я бачу щастя свого народу» - сам так зазначав він в одному зі своїх листів. Михайло читав українські книжки, цікавився українською історією і невдовзі став цілком свідомим українцем. І звісно, всю цю велику любов до України передав Олені Іванівні.  
Саме від нього в поезіях та есе Теліги така щира цікавість до   козацької  історії, розуміння що саме від тоді йде справжнє  українське коріння, що українська нація не вчорашня, а має за собою тисячолітній досвід.
Її життя пов'язане із декількома країнами, але душа назавжди належить саме Україні, вона рветься до боротьби «тікає на шляхи великі» і  хоче своїм полум’яним словом запалити та повести за собою інших.
Олена Іванівна, володіла справжнім талантом передбачення, і в своїх віршах неодноразово писала  про своє повернення на батьківщину, немов бачила саме як. Цей вірш дійсно написаний нервами. Згадка про Україну, про роки юності краяла болем серця. 
«І те, що мрією було роками, 
Все обернеться в дійсність і можливість, –
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь 
У ці хвилини – гострі і щасливі! – 
Заметемо вогнем любові межі. 
Перейдемо убрід бурхливі води, 
Щоб взяти повно все, що нам належить, 
І злитись знову зі своїм народом».
Вона намагалася повернутися понад усе, і коли друзі відмовляли, Теліга відповідала: «Справжня поезія – це не видумана  комбінація, це виплив душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?».
Дуже цікавими є не тільки іі вірші, а й літературні розвідки. Вона пише про те, що сьогодні як ніколи повина бути цивільна відвага «вміння сказати ні, коли від тебе вимагають речі противні твоїй гідності і твоїм переконанням.. в підтримці тих, хто є рупорами нації», згадує Шевченка і Лесю Українку, і звісно Миколи Хвильового «правдивого майстра життя», який вбивши себе «однією кулею розстріляв в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність».
На Україну вона повертається у часи Другої Світової. Звісно, її плани і дії по відродженню українського на Україні не стикаються з діями окупаційної влади. 
21 лютого 1942 року  усі арештовані письменники і журналісти та члени київської редакцій «Українське слово» були розстріляні і поховані в Бабиному Яру.  Михайло Теліга розділив долю зі своєю єдиної коханою жінкою. 
Поетеса і патріотка пішла у вічність, щоб навіки злитися зі своїм народом і  навіки залишитися  в його вдячній памяті.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook  Twitter

четвер, 9 лютого 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Тартт, Донни. Щегол [Текст] : роман / Д. Тартт ; пер. с англ. А. Завозова. - М. : АСТ : CORPUS, 2016. - 829 с.

Роман «Щеголь» американської  письменниці Донни Тартт, це не тільки лауреат численних літературних нагород, у тому числі Пулітцерівської премії 2014 року, це не тільки комфортна та інтелектуальна казка для дорослих, яку англомовна критика назвала сучасним «великим американським романом», це - справжній вибух емоцій. Усі 827 сторінок книги викликали в мені дивні і такі різні відчуття. Я то упивалася класичним стилем написання книги, то дратувалася через незрозумілі дії героїв. Мені було страшно і боляче, коли читала про перші години життя хлопчика, який вижив після теракту й залишився сиротою. Було цікаво і захоплююче зазирнути за лаштунки антикварного мистецтва, прогулятися затишними вулицями Нью-Йорка, безлюдним передмістям Лас-Вегаса, різдвяними каналами Амстердаму. А бувало дуже страшно й неоднозначно спостерігати за головним героєм, який, прагнучи зрозуміти й прийняти себе, приймає наркотики та алкоголь, потрапляє в погану компанію, де знаходить справжню дружбу, вивчає мистецтво реставрації та обманює покупців, приймає байдужість і зраду батька і безмовно любить руду загадкову дівчину. Кадри змінювалися, як кінематографічна стрічка, а я розмірковувала про те, що не дивлячись на усі дивовижні та жорстокі події, які вирують навколо головного героя, він завжди бачить і відчуває красу та розуміє її цінність, яку варто рятувати навіть з полум’я. Тільки Мистецтво та сила краси були йому опорою і виправданням, підтримкою і суттю.

Оксана Шевченко, заступник директора з внутрішньобібліотечної роботи



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середу, 8 лютого 2017 р.

Родовід пам'яті

Рід Ессі-Езінг

Генеалогія річ дуже цікава, як для істориків-краєзнавців, так і для пересічної людини, яка знаходиться на шляху осягання історії своєї родини.  Життя пращурів спроможне прорисувати не тількі невідомі речі, а й дати розуміння наших сучасних вчинків і світогляду. 
У краєзнавчому відділі відбулося  чергове засідання «Дніпровського генеалогічного товариства». З доповіддю про «Родовід Ессе-Езінг» виступила  член спілки краєзнавців Алла Беляєва, яка  досконало вивчила архівні та родинні документи і безліч друкованих видань, стосовно життя свого роду. Присутні мали змогу  побачити копії документів, відповіла вона і на чисельні питання присутніх.
Давній рід її предків бере свій початок у прибалтійському містечку Лієпая (Лібава). Це було місто, де залишили свій слід шведські королі, німецькі барони, російські царі і фінські єгері. Перші історичні відомості про рибальське селище Ліва (в перекладі з древньолівської мови - «пісок») відносяться до 1253 року, а   перші згадки про рід Ессі-Езінгов,  датовані кінцем   XIX –го початком XX століття. 
Якраз до цього періоду відносяться перші згадки, що збереглися  у Державному архіві Латвії. У документах архівних фондів «Метрические книги евангелическо-лютеранских приходов Латвии» і «Курляндские ревизские сказки»  читаємо про те, що родина походила  з селян Кальвенскої волості, призвіще членів сім'ї  у різних документах XIX-го століття записується по-різному і лише наприкінці  XIX-го утверджується, як Ессі-Езінг. 
Протягом ста років родина мешкала у різних країнах і місцях  – Польща, США, Швеція, Швейцарія, Донеччина, Урал, Крим, Середня Азія і, звісно, Дніпропетровська область.
Сфери  діяльності  торкалися бухгалтерської справи, металургійної промисловості, лікарського напрямку. Родина жила доволі заможно - двоповерховий будинок, конюшня, гувернери. Розмовляли домочадці трьома мовами: російською, німецькою, латишською і  отримання освіти у родині вважалося обов'язковим.
У тодішньому Дніпропетровську родина оселяється  з 1928 року і у подальші роки її трудова доля пов'язана із Катеринославськими заводами «Доменний» ім. Петровського і «Трубопрокатний» ім. В.І.Леніна Південного металургійного Тресту «Югосталь». 
Відчули предки Алли Миколаївни і тягар  своєї  національності «латиш-німець». Особливо у 30-40-ті  роки минулого століття, коли родина мала питання з боку НКВС.   
Зокрема, Альфонс Генріхович Ессі-Езінг, який  мав відношення до створення особливої суперброні для танків у часи Другої Світової війни. Призвіще  заважало йому опинитися у списку нагороджених, хоча з іншого боку відсутність  допомогла  уникнути переслідувань у подальшому.  Торкнулися членів родині і блокада Ленінграду, і фашистський полон -  тобто історія у всіх своїх проявах і подіях.
Унікальною є доля Манфреда Генріховича Ессі-Езінга - хірурга медсанбату 327-ої дивізії у часи Другої Світової.   Коли його медчастина опинилася у фашистському оточенні, він потрапив у полон.  «Это было жуткое время. – згадує Манфред Генрихович. - Когда нас, раненных, больных, выстроили в шеренгу, немецкий офицер сказал, стоящей рядом медсестре, чтобы она шла за ним. Мне не хотелось открывать свое знание немецкого.., но надо было выручать девушку. Я вышел вперед и по-немецки попросил оставить медсестру, т.к. это моя жена». Невдовзі він був призначений лікарем в таборі для військовополонених  у Павлограді. «Каждый день в лагере погибали сотни людей. Мы наладили связь с Павлогорадским подпольем… Немцы очень боялись инфекционных болезней, я этим воспользовался. Нашим врачебным оружием стала … смерть. Я и двое моих помощников – фельдшеров выбирали пленных, которым угрожало уничтожение в первую очередь, и объявляли их инфекционными больными.. Мои подпольные клички были «Святой» и «Батя». И в самом деле, я годился в отцы почти всем своим подопечным – ведь им было двадцать, а мне – сорок…»
За допомогою Павлогорадського підпілля, Манфреду Генріховичу вдалося врятувати понад п'ять тисяч осіб.
У 1965 році вийшла в світ книга «Нескорений Павлоград»,  де є розділ «Таємничий доктор Ессен», в якому розповідається про подвиг лікаря. На запрошення ризького телебачення Манфред Генріхович побував у Прибалтиці, де про нього зняли документальний фільм. Українські, латвійські і російські газети, журнали присвятили йому чимало публікацій, музей  Дніпропетровської  державної медичної академії зберігає  відповідну експозицію, а поет Андрій Вознесенський  увічнив подвиг лікаря у баладі «Доктор Осінь»:
«Корифеи из Лабрадора,
Павлов, Мечников, Гиппократ, -
Все дерзали в лабораториях,
Рисковали – но чтобы так?!
Чтоб от виселицы в трех метрах,
В микроскопном желтом глазке, 
Жизнь искать в волоске смерти – 
Сам от смерти на волоске?!»

Цікаві долі… Історичні ракурси… Безперервний зв'язок поколінь…
Наступне засідання  «Дніпровського генеалогічного товариства» відбудеться  у краєзнавчому відділі ДОУНБ  23 лютого о 16.00. Долучайтесь.

(при підготовці матеріалу використані фрагменти статті Алли Беляєвої «Род Эсси-Эзинг» та фото з родинного архіву)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:   Vkontakte Facebook Twitter

вівторок, 7 лютого 2017 р.

Світ знань нових видань

Козацькі старожитності в коллекції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького: [Каталог]. — Дніпропетровськ: Арт-прес, 2016. — 432 с.
Це дійсно унікальне видання, завдяки якому можна здійснити подорож у часі і, нібито, бути присутнім у залах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького. Перед вами безцінна двадцятирічна робота  широкого кола науковців музею і зберігачів усіх груп музейного зберігання. 
Повний опис козацької колекції, всі музейні предмети, що належать до козацьких старожитностей XVI-XVIII-го сторіч,  матеріали, присвячені увічненню пам'яті українського козацтва XIX – XX-го сторіч – розгорнуть перед вами всі свої цікавості та таємниці. Архіви, стародруки, картографічні матеріали, культові речі, перстні, печатки, каблучки, козацька зброя і військові атрибути, козацькі люлюки, предмети побуту, художні твори, археологічні дослідження 2005-2009 років - і  все це візуалізовано ілюстраціями. 
Коли гортаєш ці сторінки історія не просто наближається до тебе, вона ніби то ділиться усіма своїми скарбами, завдяки невтомної праці,  як родоночальників колекції, так і іі сучасних зберігачів. Цікаво досліджено постаті Олександра Поля і Дмитра Яворницького, вся історія пошуків козацьких реліквій і збирання унікальної колекції, що сьогодні відома усьому світові.
Ми побачимо посилання на рапорти і листи кошових отаманів, на  універсали, таємні повідомлення, Укази Катерини II, на записні козачі книжки. Вразить і перелік стародруків та картографічних матеріалів.
Отже, історія козацтва, пов'язана із Дніпропетровщиною, яскраво, повно і гідно представлена у цьому виданні. 
Праця призначена для музейних працівників, істориків,краєзнавців, освітян широкого загалу і надійшла, в рамках одержання обов'язкового примірника. 



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook   Twitter

понеділок, 6 лютого 2017 р.

Неймовірно, але правда

Досліджуючи історію нашої бібліотеки, а особливо її заснування, не оминути теми відкриття перших публічних бібліотек взагалі. 
Ідея їх  створення виникла під час правління Петра І, у першій половині XVIII століття. У Петровську епоху, уряду було запропоновано декілька проектів і один з  них стосувався організації бібліотечної справи.
У 1714 році Федір  Салтиков представив Петру I записку "Изъявления прибыточные государству"  - це був проект установи у восьми губерніях публічних бібліотек, яким наказувалося збирати рукописні й друковані книги, наукові твори, твори різних творців, як на російській, так і на іноземних мовах. Інший проект був також ініційований Салтиковим і передбачав створення 16 академій – гімназій зі своїми спеціалізованими бібліотеками. Таким чином, у «салтиковських» проектах ставилося за ідею - організація мережі публічних і наукових бібліотек у губернських містах.  Обидва проекти на той період залишилися не реалізованими, але питання щодо створення публічних бібліотек у губернських містах, стало актуальним.
І тільки у першій половині XIX-го століття у зв'язку зі зростанням грамотності населення, розвитком книговидавництва, збільшенням потреби населення у читанні, все більшою стає необхідність створення публічних бібліотек.

Про факти, які передували створенню перших публічних бібліотек, зазначено і у матеріалах, висвітлюючих історію Катеринославської публічної бібліотеки. Зберігаються ці матеріали у архіві ДОУНБ ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія, і саме вони надають можливість пересвідчитися у тому, що історія нашої бібліотеки довгий час ретельно вивчалася, а сама бібліотека володіє достовірними історичними документами.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook Twitter





пʼятницю, 3 лютого 2017 р.

На долоні історії

Харукі Муракамі. Думки та душа  нарозхрист

Моїм другим мотиватором по залученню до японської літератури був відомий актор. Колись ми навчалися в одному ВИЩі і спілкувалися не часто, але зустрічі ті нагадували сповіді. Він пройшов Афган, рано лишився без матері і питання віри для нього було гострим і болісним. Мова йшла про різність буддизму і православ'я і про те, як саме відбивається її сутність на вчинках і світогляді. Наші розмови назавжди залишилися у моїй пам'яті, як яскраві сполахи віднаходження себе і опісля я шукала у житті «знаки», які були спроможні довести вірність цих відчуттів. 
Невдовзі, доля запропонувала мені участь у цікавому культурно-просвітницькому проекті «Космос. Человек. Культура». Якщо коротко, проект був пов'язаний із вивченням різних конфесій, і, як здавалося, я набула знань достатньо. Але знання не є пізнанням, і коли у моїх руках опинився роман Харукі Муракамі «Охота на овец», я зрозуміла , що увесь цей час мала потребу саме у такому підтвердженні. Я гортала сторінку за сторінкою і в мене було враження, що я знову у діалозі із людиною, яка пристрастно шукає шляхів до світу. 
Кожен рядок японського авторства, незважаючи на очевидну європейськість, був пронизаний східними «гачками» і «петельками» з буддійським «післясмаком» «моно-но аваре» - «радості страждання». Страждань у романі й насправді було забагато, тому що шлях до збереження у людині - людського вимогливий завжди. Муракамі наполягав на усвідомленні, що кожна особистість зі своїми думками, почуттями і досвідом - є самодостатнім центром Всесвіту і саме тому, образ блукаючої душі Вівці не є переможним (але з іншого боку, і не стовідсотково від'ємним). “Когда солнце совсем зашло, я сделал свой первый шаг — и услышал, как за спиной еле слышно плеснулись волны”, - так закінчується твір. Закінчується ПЕРШИМ кроком. 
«Я просто хотел писать о себе и своём мире», - скаже Муракамі, в одному з інтерв'ю і говорить з тобою і про тебе, незважаючи на те, якій релігії ти відданий. Читання його книг - це шлях до себе справжнього. Складно, але цілком можливо, так само як слухати і чути тишу.  І в цьому відчайдушному заклику до «справжньості» Харукі близький до творчої домінанти Людмили Уліцької.
Йому близька безсюжетність, бо сюжетом для нього є саме життя. Воно для Харукі  - частина смерті, що знов повертає нас до літературно-буддійського акценту «моно-но аваре». І в тому колі - сплетіння «безвихідної прозорості», «світлячок, після польоту якого лишається дуга світла»; необхідність і ніжність іншої долоні у твоїй; «щастя бачити блідо-сіру вітровку улюбленної людини, що загорнена до ліктя» і запалене вогнище, де «кожен вільний бачити, те що підказує йому серце».
Стилістика творів Муракамі споріднена з подихом. Щосекундним і короткоминучим. У цьому сенсі він геніально і образно «цитує» справжній позачасовий шедевр грузинського режисера Отара Іоселіані - стрічку «Жил был певчий дрозд», що вийшла декількома роками  раніше його першого письменницького досвіду «Слушай песню ветра».
Романи і оповідання культового автора ніби то не мають фіналу і  цей феномен він пояснює так: «Заканчиваешь работу над романом — и остается смутная неудовлетворенность. Тогда садишься и пишешь серию рассказов. Пока их пишешь, начинает чего-то недоставать — и принимаешься за роман. … я, будто бы ведомый тонкой нитью…». Тонка нить… Один з його літературних героїв, має телефон до Бога, смілива метафора. Хоча, по великому рахунку, такий «номер», має кожен з нас, а для зворотнього зв'язку необхідно зовсім «трохи» – пізнати та не зраджувати себе.
Коли у житті виникають складнощі, я обов'язково перечитую книги онука буддійського священика: «ТАНЦУЙ и не останавливайся… Даже если всё вокруг кажется дурацким и бессмысленным - не обращай внимания. За ритмом следи - и продолжай танцевать... Станет казаться, что весь мир устроен неправильно. И ноги начнут останавливаться сами собой... а другого способа нет, обязательно нужно танцевать. Мало того: танцевать… здорово.... Так чтобы все на тебя смотрели... так что - танцуй. Пока играет музыка – ТАНЦУЙ».
Я танцюю, Харукі,  «под шорох травы и течение облаков» і «держу мысли и душу нараспашку».

Олена Ємельянова, 
провідний бібліотекар сектору соціокультурних проектів і зовнішніх зв'язків 



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook  Twitter

четвер, 2 лютого 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Ефремов, Иван Антонович Таис Афинская: роман / И. А. Ефремов. - Ставрополь: Кавказ. край, 1993. - 480 с.
Хочу одразу зауважити, що цю книгу я прочитала вперше у підлітковому віці, але яскраві враження зосталися на все життя.
Історичні романи завжди привабливі і цікаві, вони дають можливість дізнатися щось нове і зазирнути у вигаданий світ, барвисто і яскраво намальований талановитим автором. Мені здається, що написати роман епохи античності подібно подвигу, який дано здійснити аж ніяк не кожному автору.
Роман "Таїс Афінська" переніс мене у час великих скульпторів, чиї творіння радують нас і донині, зібрані в різних музеях світу, філософів, чиї трактати вважаються геніальними. Я змогла побачити міста, які давно вже стерті з лиця землі або змінилися до невпізнання. Згадки про деяких з них зараз можна знайти хіба що в міфах. І познайомитися з людьми, чиї імена знайомі кожному ледь не з дитинства.
Це просто чудова історія про любов відомої афінської гетери Таїс і великого завойовника Олександра Македонського, який своїми перемогами прославився у віках. Доля гарної та сильної жінки показана на тлі реальних подій, відомості про які дійшли до наших днів завдяки деяким античним джерелам. Ця книга змушувала мене з нетерпінням ковтати сторінки, радіти, хвилюватися, посміхатися і навіть плакати, залишивши після себе дуже сильне враження.
Сюжет книги дуже цікавий. Він підкорив мене, в першу чергу, атмосферою, яку вдалося створити автору. Іван Єфремов зумів занурити свого читача в античність, яка ніби оживала перед моїми очима. І нехай художнього вимислу в його історії за визначенням більше, ніж історичних фактів, це не завадило роману здаватися від початку і до кінця справжнім. Події всі до одної розвивалися саме так і ніяк інакше.
Окремо хочеться згадати про історію любові, яка буквально вразила мене під час прочитання роману. Це неймовірно складна і красива пристрасть, яка тонкою шовковою ниткою зв'язала між собою роки життя двох людей, чиї імена зберегла для нас історія.
Ну а неоднозначний фінал залишив мене в підвішеному стані, змусивши гадати про подальшу долю Таїс. Я спеціально не стала звертатися до  Інтернету, намагаючись відшукати якісь історичні свідчення кінця її життя, щоб зберегти трохи таємниці і загадки в цій історії. Щоб для мене вона ніколи не закінчувалася по-справжньому.
Це не просто захоплююча історія ще однієї любові, не тільки життєпис сильної жінки і прославленого чоловіка, це повне занурення в античний світ, подорож куди обов'язково потрібно зробити.

Світлана Манченко, завідуюча  відділом комплектування


Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

середу, 1 лютого 2017 р.

Винахідники, віват!

Юрій Поліський: Вчений. Поет. Романтик

Юрій Давидович Поліський дивовижна людина, яскрава особа, талановитий поет, письменник, вчений. Людина яка,тонко відчуває все, що є Життя. Юрій Поліський активний учасник всіх заходів, яких проводить патентно-технічний відділ для своїх читачів.
Юрій Давидович Поліський - кандидат технічних наук, доктор філософії в галузі техніки, заслужений винахідник України, академік Міжнародної академії авторів наукових відкриттів винаходів. Почесний діяч Єврейської ради України. Нагороджений почесною медаллю «За заслуги перед містом». Член Міжнародного співтовариства письменницьких спілок. Автор дев'яти книг поезії та прози. Член редакційної ради міжнародного літературно-мистецького журналу «АVE», лауреат літературних премій. Публікувався в міжнародних і всеукраїнських літературно-художніх журналах, колективних збірниках. Вірші Юрія Поліський включені в загальну енциклопедичну антологію російської поезії «Душа России», серія «Золота бібліотека поезії», в антології «Украина. Русская поезия ХХ век», «Лицом к лицу», «Песни Южной  Руси. Стихи русских поэтов України».
Тетяна Мищенко,  завідуюча патентно-технічним відділом 

Довідка: Перший винахід Поліського Ю. Д. запатентований в Україні:
№ 42649 « Пристрій для порівняння чисел у системі залишкових класів».
Винахід відноситься до автоматики та обчислювальній техникі і може бути використаний для оброблення даних у схемах цифрової автоматики та цифрових обчислювальних машинах, що працюють в системі залишкових класів (СЗК). В основу винаходу поставлено задачу пристрій для порівняння чисел у системі залишковихкласів шляхом введення додаткових елементів та встановлення відповідних зв`язків між елементами пристрою забезпечити досягнення комплексу результатів порівняння чисел, тобто поряд із найбільшим, найменшим числами та максимальною різницею отримати найменшу різницю порівнюємих чисел.
Цей винахід буде корисним для винахідників, науковців, математиків. 

З повним текстом винаходу нашого земляка можливо ознайомитись в патентно-технічному відділі ДОУНБ.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook  Twitter