з Волинського Полісся (продовження)
Перехід Прокопа Цекота на проживання до Кам’янки може свідчити про те, що батько не зміг виділити йому окремої ділянки землі. Авраам Цекот наділив землею лише Івана, Гната та Йосипа. Прокоп, який на момент смерті батька вже мешкав у Кам’янці, серед спадкоємців не позначений. Та попри це Прокіп Цекот зміг розбудувати власне господарство, збудував велику хату (на фото), яка стояла в кінці, який зараз серед населення Кам’янки називається Бобер. Згодом увійшов до числа членів піщанського сільського сходу, який складався з мешканців сіл Піщи, Кам’янки і Острів’я. Це підтверджується документами, які зберігаються в ДАВО. Під рішеннями піщанського сільського сходу за 1915 р. всюди стоїть прізвище Прокопа Цекота, щоправда підписувався він не сам, оскільки був неписьменний .
Незважаючи на те, що Прокіп Цекот був, фактично, «чужим» для мешканців Кам’янки, місцева громада його прийняла. Це й не дивно, адже села Кам’янка та Піща входили до одного церковного причту і люди, звісно, знали одне одного. Щоправда, односельці ще довгий час не запрошували Прокопа Цекота стати хрещеним батьком своїх дітей. Хрещення для сільських мешканців було однією з важливих подій у житті, тому хрещеними батьками дитини намагалися брати близьких людей. До 1910 р. Прокоп Цекот був хрещеним батьком і поручителем на весіллях винятково мешканців Піщі. В метричних записах піщанської церкви ім’я Прокопа Цекота зустрічається часто, але лише у 1910 р. він став хрещеним мешканця Кам’янки .
Рік смерті Прокопа Цекота невідомий. Швидше за все він помер не у рідних місцях. Справа в тому, що з початком Першої світової війни Пульмовська волость увійшла до прифронтової смуги. Влітку 1915 р., коли розпочався наступ австро-німецьких військ, місцева російська адміністрація евакуювала майже всіх мешканців Піщі, Кам’янки та інших навколишніх сіл вглиб Російської імперії – під Брянськ, Курськ, Тамбов, Орел тощо.
Щоб скласти уявлення про цю подію, наведемо уривок зі спогадів одного з переселенців із сусіднього Берестейського повіту. «Сотні підвід, – згадував він, – помалу їхали на схід. По дорозі були встановлені харчові пункти. Там давали хліб і гарячу страву. Була пізня осінь, кінець листопада, йшов дощ, по ночах заморозки» . Не дивно, що в таких важких умовах люди гинули, особливо старі й малі. Прокопу Цекоту на той час було понад 50 років. Якщо він і пережив переїзд, то помер уже в евакуації, бо після 1919 р., коли волиняни стали повертатися до своїх домівок, його ім’я в метриках не згадується.
У шлюбі з Тетяною Яківною Королюк Прокоп Цекот мав восьмеро дітей: Івана, Килину, Костянтина, Дениса, Домнікію, Марфу, Трохима, Тетяну.
Іван, Денис і Домнікія померли у ранньому віці.
Килина Прокопівна Цекот (1888–1977). У 1905 р. пошлюбилася з Кузьмою Михайловичем Омельчуком з Кам’янки. У цьому шлюбі народилося четверо дітей: Тетяна (1908), Олена (1913), Іван (1923), Микола (1928). Мешкала в Кам’янці.
Марфа Прокопівна Цекот (1899–1970). У 1924 р. вийшла заміж за мешканця села Кам’янки Сопрона Уляновича Писачука. Вони мали четверо дітей: Марину (1928), Ганну (1930), Галину, Василя.
Трохим Прокопович Цекот (1902–1975). Одружений був двічі. Вперше – з Мариною, від якої мав дітей Миколу, Ярину (1930) і Надію (1933). Другий раз – зі Степанидою Левковою Королюк. Діти від другого шлюбу померли у ранньому віці.
Тетяна Прокопівна Цекот (1906–?). У 1928 р. стала до шлюбу з Кузьмою Сильвестровичем Жучиком, від якого мала двох дітей – Сидора і Миколу.
Ігор Кочергін
(далі буде)
Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах
Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т.
Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.– 146 с.: іл.
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар