Сторінки

пʼятниця, 21 квітня 2017 р.

На долоні історії

Український Езоп Леонід Глібов. Чернігівські життєписи (Завершення).

Хоча у Глібова і маса роботи у  друкарні, він весь свій час віддає прищеплюванню чернігівцям любові до мистецтва. Недарма ж його обрали почесним директором Чернігівського театру. У 1973 році в цьому театрі ставлять його українську п'єсу «До світового». У 1876 році «Емським указом» було заборонено вживання української мови в художній літературі і в театральних постановках. Довелося чернігівцям розпрощатися і з «Наталкою Полтавкою», і з «До світового». Правда, Глібов однаково добре писав, як  українською, так і російською, так що його російська «Хуторяночка» ( «Веселі люди») - залишилася. А 4 червня 1876 року він вперше надрукував у «Київському Телеграфі» початок свого сатиричного циклу «Чернігівський фейлетон Капітана Бонвівана», а ще через 2 місяці, за власний рахунок, випустив книжечку «Червоний метелик. Пігмей-альбомчик у віршах. Присвячується веселуну Капітану Бонвівану». Персонаж цей,   ні на кого не подібний, на цілих 7 років стає улюбленим героєм чернігівських фейлетонів. 
На жаль, для Глібова знову почалася чорна смуга. У Чернігові йому стало ніде друкуватися. Довелося Леоніду Івановичу від віршів перейти до театральних рецензій.
У 1879 році професор Київського університету Михайло Тулов, у журналі «Філологічні записки» надрукував статтю «Про малоросійські  правописи». Та, як зразок нового правопису, навів 5 байок Глібова: "Деревце", "Ведмідь-Пасічник", "Мишача Рада", "Осел і Хазяїн", "Жаба і віл". Так, Глібов стає визнаним  класиком української літератури. На жаль, навіть класику української літератури писати по- українські не дозволялося.
Ось і писав він російською свої пророчі вірші:
«Позаботимся отменно по примеру прежних лет,
Чтобы избран непременно был особый комитет,
Для потребностей текущих он дабы измыслить мог
С граждан всех малоимущих основательный налог;
Пусть налог высокий вреден, но он вреден не для всех.
Без того ведь бедный беден: ободрать его не грех!»
Жодна газета тепер не бралася друкувати будь-які твори Глібова. Дивом зміг він  у 1882 році, за свій рахунок, надрукувати третє розширення і останнє прижиттєве  видання своїх байок. У 1883 він, знову ж за свій рахунок, починає випускати в друкарні дешеві книжки для народу. У відповідь, у №6 «Київської старовини» її редактор Федір Лебедінцев зазначить: «Байки Глібова можуть служити дуже цікавим і педагогічним читанням для селянських дітей і навіть для дорослих. Те ж саме слід сказати і щодо дітей наших культурних класів, для них читання таких творів, навіть необхідно, зважаючи на нагальну потребу розвинути чуття мови в майбутніх культурних діячів України».
Але потреби такої на владному рівні не було. На довгі 6 років для Глібова настала ніч мовчання. Ні, він не припинив писати,  проте  його ніхто не друкував.  Його твори розходилися рукописними списками, зачитували до дірок. Але до нас вірші тих років майже не дійшли. Більше не приходили до Глібова друзі на «четверги». Зате, щовечора в гості до «дідуся Кенаря» збиралася дітвора з усієї округи і слухала його казки.
У 1889 р. до Галичини  було відряджено пиьменника Володимира Антоновича, для налагодження там видання української літератури для Східної України. Завдяки Антоновичу, львівська газета «Зоря» і дитячий журнал «Дзвiночок» встановили кореспондентський зв'язок з Леонідом Івановичем, і майже у кожному номері стали з'являтися його нові українські байки. Завдяки цьому, за останні 3 роки життя Глєбов написав й опублікував більше ніж за весь попередній час.
В ньому перестають бачити письменника, що викриває, його  сприймають, як казкаря та улюбленця дітвори. У 1991 році Чернігівська громадськість  урочисто відзначила  півстолітній ювілей  його літературної діяльності. Його колишній учень, всесвітньо відомий художник Іван Рашевський намалював і підніс прекрасний портрет Глібова в вінку з дубового та лаврового листя в оточенні звірів в українському національному одязі. На жаль, за особистим наказом Адольфа Гітлера, всі картини Рашевського, в тому числі і портрет Глібова, були вивезені в Німеччину, й до сих пір не розшукані.
У 1893 році стан здоров’я письменника значно погіршився. Зі спогадів друзів відомо, що з початку цього року він уже не виходив з дому, друкарнею керував через сина Олександра, твори ж продовжував писати під лінійку з лупою.  А за п’ять днів до смерті,  продиктував приятелеві останню байку «Вогонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря.
«Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш Ви баєчку мою:
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той огонь в гаю”.
Він був проти непоміркованих революційних дій, проти революцій заради революцій, проти того, щоб хід історії необачно зламувався, не заради людей, а заради ідей.   
Ім'я Глібова назавжди пов'язують  з жанром байки. Він є не тільки продовжувачем  традицій, але й новатором. Не випадково Іван Франко назвав Глібова «найкращим українським байкописом», а його байки вважав «головним титулом його заслуг його таланту». Засуджуючи соціальну несправедливість, він продовжував утверджувати чесність і працьовитість людей, їхню моральну вищість. Вперше, в українській літературі, збагачує байку рисами пісні й балади.
Леонід Глібов помер 10 листопада 1893 року. На кілька кварталів розтягнулася жалобна процесія. В час її наближення до Троїцького монастиря процесію  обступили брати-монахи з хрестами і хоругвами, і повели до свіжовикопаної могили біля стін церкви. Такої честі удостоювалися лише перші особи губернії. Похований Леонід Петрович у Чернігові, поблизу Троїцького монастиря.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Немає коментарів:

Дописати коментар