Сторінки

пʼятниця, 10 лютого 2017 р.

На долоні історії

Олена Теліга: «Рватись в гору чи летіть в безодню..»

В ній сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість і незламність. Її називали символом  невмирущості української нації. Кожен, хто хоч одного разу бачив її, не міг забути цієї зустрічі ніколи, настільки приваблював її великий внутрішній чар.  
«Мені п'ятнадцять років, я народжена у царстві імператора.., вихована на мові Пушкіна і враз перейшовши границю, опинилася .. в абстрактному царстві Петлюри,що говорило «на мові» і було за «самостійну,  більш того   мій батько російський професор стає ректором  проукраїнської академії». Такими шляхами рухалося її життя.
Її єдиний, коханий, «зустріч найсвітліша» Михайло Теліга уродженець російської Кубані, -  відіграв найвизначнішу роль у становленні «поетки вогннених меж» і трапилося це не випадково. Учасник національно-визвольного руху 1917-1921 років, який  певний час  був ад'ютантом в загоні самого Семена Петлюри, щирий прихильник творчості Кобзаря  і талановтий грець на бандурі  «Чари її мене вхопили і повели тією стежкою, на кінці якої я бачу щастя свого народу» - сам так зазначав він в одному зі своїх листів. Михайло читав українські книжки, цікавився українською історією і невдовзі став цілком свідомим українцем. І звісно, всю цю велику любов до України передав Олені Іванівні.  
Саме від нього в поезіях та есе Теліги така щира цікавість до   козацької  історії, розуміння що саме від тоді йде справжнє  українське коріння, що українська нація не вчорашня, а має за собою тисячолітній досвід.
Її життя пов'язане із декількома країнами, але душа назавжди належить саме Україні, вона рветься до боротьби «тікає на шляхи великі» і  хоче своїм полум’яним словом запалити та повести за собою інших.
Олена Іванівна, володіла справжнім талантом передбачення, і в своїх віршах неодноразово писала  про своє повернення на батьківщину, немов бачила саме як. Цей вірш дійсно написаний нервами. Згадка про Україну, про роки юності краяла болем серця. 
«І те, що мрією було роками, 
Все обернеться в дійсність і можливість, –
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь 
У ці хвилини – гострі і щасливі! – 
Заметемо вогнем любові межі. 
Перейдемо убрід бурхливі води, 
Щоб взяти повно все, що нам належить, 
І злитись знову зі своїм народом».
Вона намагалася повернутися понад усе, і коли друзі відмовляли, Теліга відповідала: «Справжня поезія – це не видумана  комбінація, це виплив душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?».
Дуже цікавими є не тільки іі вірші, а й літературні розвідки. Вона пише про те, що сьогодні як ніколи повина бути цивільна відвага «вміння сказати ні, коли від тебе вимагають речі противні твоїй гідності і твоїм переконанням.. в підтримці тих, хто є рупорами нації», згадує Шевченка і Лесю Українку, і звісно Миколи Хвильового «правдивого майстра життя», який вбивши себе «однією кулею розстріляв в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність».
На Україну вона повертається у часи Другої Світової. Звісно, її плани і дії по відродженню українського на Україні не стикаються з діями окупаційної влади. 
21 лютого 1942 року  усі арештовані письменники і журналісти та члени київської редакцій «Українське слово» були розстріляні і поховані в Бабиному Яру.  Михайло Теліга розділив долю зі своєю єдиної коханою жінкою. 
Поетеса і патріотка пішла у вічність, щоб навіки злитися зі своїм народом і  навіки залишитися  в його вдячній памяті.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook  Twitter

Немає коментарів:

Дописати коментар