Сторінки

середа, 11 січня 2017 р.

На долоні історії

Василь Симоненко: «Я для тебе горів, український народе…»

Є в історії  нашої держави особистості, доля і творчі вібрації яких нерозривно і глибоко злиті  з  духовною сутністю української  нації. Один з них, Василь Симоненко. Народившись на другий після Різдва день, він усім своїм життям довів глибоку віру у силу літературного слова,  осяянного красою власного таланту   та  справжністю почуттів.  
Йому були підкорені майже всі жанри писемності  - вірші, проза, байки, казки, сатиричні та гумористичні вірші, епіграми, пародії.  Він  не ввійшов, а увірвався в затхлу царину словесності у часи «відлиги» 60-х  років минулого століття.  І вже перші його поезії, що з'явилися на шпальтах періодичних видань, засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер, «більший за самого себе». 
Він  був романтиком, моралістом, максималістом. Любив  твори Джека Лондона, Сент-Екзюпері, Олександра Блока.   Дуже цінував людську гідність: «Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш про це чи ні?», -  наполягав митець на неповторності  і гідності людської особистості.
Від творчості великого Кобзаря Симоненко взяв глибоку приналежність народові, полум’яну любов до України і гнів проти її ворогів. Сучасники згадували, як він босоніж з Аллою Горською – відомою українською художницею і діячем правозахисного руху, підіймався на Тарасову гору в Каневі, демонструючи цим велику шану до  поета, який "вказував на чистоту слова, чистоту думки, чистоту життя". Український літературознавець Євген Сверстюк зауважував:  «Шевченко розмовляв з Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом».
В його дипломі було зазначено: «літописець сучасності» і це цілком відповідало його творчим задумам, крокам, намаганням. Відповідало його людському стрижню. В його редакційному журналі можна прочитати:  «Нам треба вище піднімати свій голос проти байдужості» і ще: «Скільки нашого українського люду з різних причин розкидано по світу, напевно ніхто не знає…вибирати собі вітчизну не можна, як до речі і матір».
Він не вибирав, він народився в "диво-країні" з особистим Чумацьким шляхом  і прожив своє коротке і яскраве життя, як проспівав пісню. 
Якщо досліждувати  аналогії, то  саме сповідальність і глибина виконання, вірної Україні до останньої секунди життя, співачки Квітки Цісик близька до тієї щемливої космічної любові і відповідальності за країну, яку мав Симоненко. 
«Живуть століттями після смерті ті, що роблять те чого неможна» - пророкував «витязь української поезії».  І «пролився крапелькою крові на священне знамено». 



Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter




Немає коментарів:

Дописати коментар