«Літературне Придніпров`я: пряма мова»

Любов Біднова: роздуми про жіноцтво  

Літературні образи, які постали на сторінках жіночої прози кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, привнесли в громадській простір багато феміністичних питань, які навіть випереджали теоретичні праці. Теми жіночності, материнства, співвідношення суспільного й особистого підіймалися українськими письменницями як Наддніпрянської України, так і західних українських земель. В контексті цієї теми хочеться навести цитати з публіцистичних праць і з оповідання Любові Біднової.

Любов Біднова (1882–?) – просвітянка, публіцистка, літературознавиця. Публікації найчастіше підписувала як Л. Жигмайло. З 1903 р. брала активну участь у проукраїському громадському житті Катеринослава, у тому числі в діяльності «Просвіти», виданні часописів, газет. Друкувалася у багатьох періодичних виданнях з публіцистичними статтями, літературознавчими дописами, рецензіями.

 

Л. Жигмайло «Лист до українського жіноцтва» (огляд статті «На черзі», «Рідний Край» №5, 1906 р.) Громадська думка, № 39, 1906. С. 1–2.

(правопис оригіналу збережено)

«Освічені українські жінки, які бажають працювати на користь свому народові, можуть відкривати такі курси української мови, при яких можна мати українські бібліотеки, а також відбувати публічні лекції та читання. Для цього треба тільки вдатися за дозволом відкрити декілька українських недільних школ».

«Багато істориків Польщі кажуть, що в поляків жінки – це головні проводарі національної культури, що завзятість в національних питаннях, яку бачимо у поляків, складається цілком під впливом жінок. А проте нашим жінкам не конче треба шукати прикладу так далеко, бо досить тільки згадати про свою рідну давнину, а разом з нею пригадаються ті українські жінки, що ще в XVI та в XVII віках високо несли прапор національної культури, освіти, як наприклад Гальжка Гулевічівна та Раїна Могилянська.
Жінки українські ще тоді вже відзивалися на всі рухи громадського життя і куди могли, скрізь несли освіту, розуміється таку, яка була можлива для того часу.
В ті давні часи містом народньої освіти були манастирі, і ми бачим багато українських жінок фундаторками їх, промеж них перше місце займають: Раїна Могилянська, що заснувала Київо-Братську школу, теперішню духовну академію у Київі.
Розуміється, що і Раїна Могилянська і Гальжка Гулевичівна, як і инші фундаторки манастирів, а разом з ними шкіл та шпиталів, були жінки знатні і багаті, або принаймні багаті; тепер же і небагата жінка може принести велику користь в культурній праці української інтелігенції, аби тільки в неї була любов до свого народу та охота».
 

Л. Жигмайло «“Народні оповідання” Тетяни Сулими» (рецензія на збірку оповідань). Дніпрові Хвилі, №7, 1913. С. 107–110.

(правопис оригіналу збережено)

«Як вірили в усякі наговори, відьом та чортів, так і досі вірять. І воно не диво, бо ніякі відгуки справжнього життя не перелітають за тин наших селянських хат, через те, що нема освіти, або, як що й долетять, то усякі трудовниці Горпини, дідки Хролі та ще странники та странниці, так іх перероблять, що люде на селі побачуть усе, що діється на світі Божому, в перекрученому та спотвореному образі, на зразок того, як ми бачимо усе в “Кривому дзеркалі”».
«Страшно робиться за наше село! Страшно за душі людські, що шукаючи справжнього Бога і правди Його, замісць справжньої високої науки Христа, слухають оці “поученія” усяких трудовниць, замерух, що мають “коліверт з самісенького неба з печатью од Господа Бога”».
«Кожен, хто хоч трохи освічує перед нашими очима селянське життя з його моральними та розумовими потребами, тим самим працює над знищенням цієї безодні [безодню духовного голоду]».

 

Л. Жигмайло «Погана мати». Дніпрові Хвилі, №17, 1913. С. 254 – 259

(правопис оригіналу збережено)

«Софія Петровна звикла дивитись на цю перемогу Віктора Петровича, як на звичайну річ і навіть, як на свій моральний обов’язок, і через це те тепер від усього серця одповідала на пестощі свого чоловіка, який, промовляючи – “ну, годі, годі сваритись та сердитись”, покривав поцілунками її лице та руки. Вона добре знала себе, свою нездатність, свою слабість для того, щоб принести користь кому небудь, окрім своєї семьі.
Для цього, – думала вона, – треба бути героінею, а вона така звичайна, маленька та слабка жінка. І тому ій треба дякувати своій долі за те, що в неі є семья, чоловік, дитина, для яких вона справді щось значить… А про те чогось тепер, не вважаючи на всю щирість, з якою вона мирилася з чоловіком, її серце мимоволі обгортав якийсь сум».
«Хіба я не можу бути доброю матірью та разом з тим і людиною? Невже материнське почуття повинно бути стіною поміж мною та усіма людьми? Невже тілько через те, що я мати, то я вже мушу загородитись від усякого спочуття до людей. Бо я ж не вірю, щоб не можна було нічого зробити, щоб більшості жилося краще, ніж тепер живеться?».

 

Анастасія Шапошнікова, 

старша наукова співробітниця

музею «Літературне Придніпров’я»

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут