Симон Петлюра.
Нескорений
(продовження)
Головний отаман,
дев`ять сотень стрільців, «лозунг справи»
9 листопада 1918 року Петлюру звільнено з в`язниці.
Події цього осіннього місяця та подальшого часу неймовірно щільні та не менш
знакові. Сторінки історії гортаються швидко та безповоротно.
Щойно вийшовши, Петлюра потрапляє на розмову зі
Скоропадським, але ніяких своїх рішень, звичайно, не змінює. Наступного дня Симон
Васильович відвідує концерт, присвячений
пам`яті Миколи Лисенка. Зал вітає його стоячи та не
стримуючись вигукує славу отаманові.
11 листопада він уже на таємній нараді опозиції,
де Національний Союз вирішує долю повстання.
За Петлюрою було закріплено військовий напрямок і керівництво січовими
стрільцями у тандемі з Євгеном Коновальцем. Симона Васильовича призначають Головним
отаманом Українських республіканських військ і командиром Коша, й він відбуває до
Білої Церкви. Впродовж декількох днів до нього доєднаються всі керівники
Українського Національного Союзу.
13 листопада знову таємна зустріч Союзу в Києві,
вже без його участі, де проголошено нове керівництво Директорії. Очолювати
непокору повинен був революційний центр у складі п`яти осіб – головуючий
Володимир Винниченко. Місце зібрання УНС, за наказом Скоропадського, всю ніч
шукає броньовик із кулеметами. Даремно.
Час ішов на години, тим більше вже існувала Грамота,
за якою Україна мала ввійти до складу росїї на правах автономії. Йшлося про те,
що Україні «належить виступити в справі
утворення Всеросійської федерації, якою конечною метою буде відновлення Великої
Росії».
У Головного отамана Українських
республіканських військ був невеликий загін десь у дев`ять сотень відданих йому
січових стрільців. Яке ж рішення він приймає? Звичайно, йти на Київ проти армії
Скоропадського, яку все ще підтримували німці. Повстання почалося 16 листопада,
німці в той час вже переймались евакуацією багатотисячного війська на батьківщину,
але прийняли бій. Менше ніж за місяць кількість повстанців перевищила кількість
німців, останні вивішували на казармах білі прапори. Скоропадський підписав
документ про зречення від влади.
Петлюра переміг у нерівному бою. Парад і
молебень на Софійській площі. Очевидці згадують, як зі сльозами на очах
Головний отаман опустився на коліна перед архієпископом і поцілував
простягнутий хрест.
У Львові перемагає Листопадова революція. Галичина
проголошує утворення Західноукраїнської народної республіки на території
Галичини та Буковини. Національну раду очолить адвокат Євген Петрушевич, ЗУНР
виступить за возз`єднання всіх українських сил і земель в єдину українську державу.
1 грудня 1918 року у Фастові Винниченко та
Петлюра як керівники повстання проти гетьмана підпишуть документ про злуку ЗУНР
і УНР у майбутню українську республіку. Авторами першої відозви про об`єднання
були Головний Отаман республіканських військ, Осип Назарук і Євген Коновалець.
Винниченко в своєму «Заповіті» позначить: «Петлюра
був лозунгом справи».
Але Директорія запізнюється у своїх діях як на внутрішньому,
так і на зовнішньому політичних фронтах. Мова про відправку делегації на
Паризьку мирну конференцію, саме вона тоді креслила та перекроювали карту
світу. До того ж, старий конфлікт із Винниченком знову давався взнаки.
Володимир Кирилович вкотре намагався зайвий раз не дратувати радянський уряд,
Петлюра виступав за проголошення війни більшовикам.
Останні часу не гаяли, а таємно вводили війська
до України. Карта подій мала такий вигляд: зі сходу – більшовики, з півдня –
білогвардійці, з заходу – польська армія, з Буковини – румунська.
22 січня 1919 року на Софійській площі
Директорія та уряд ЗУНР урочисто проголосили єдину соборну Україну, возз`єднавшись
із Галичиною, Буковиною та Закарпаттям. Через шість днів більшовики підійшли до
Києва впритул. Останній вирішальний бій стався під Броварами. Києву загрожувало
повне оточення, Директорія виїхала до Вінниці.
З 3 лютого в столиці починається суцільний хаос,
грабіж, бандитизм. Декількома днями пізніше, а саме 5 лютого, до Вінниці надійшла
телеграма з москви, в якій пропонувалося підписати капітуляцію. Директорія
пропозицію відхилила. Винниченко вийшов із Директорії та виїхав за кордон. Петлюра
отримав усю повноту влади, а вірніше кажучи, – відчайдушної відповідальності за
долю Незалежної України, лишившись самісіньким керманичем на всіх фронтах боротьби.
Війська Головного отамана боролися до останнього
в повному оточенні, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків кілометрів
української землі.
Яке велике та свідоме прагнення боронити та
зберігати свою землю! Пам`ятаєте промову Петлюри в юнкерській школі? «Свобода або смерть, Вітчизна або смерть!».
Він доводив це кожною своє дією та хвилиною життя.
Олена Ємельянова,
завідувачка сектору соціокультурних проєктів та
зовнішніх зв`язків
Фото:
https://www.istpravda.com.ua/short/2020/05/29/157589/
Джерела:
Авдєєнко С.І. Тисяча й
одна смерть: український рахунок / С.І. Авдєєнко. – Запоріжжя: Дике поле, 2006.
– 631 с.
Альманах Українського
Народного Союзу на рік 1979 = Almanac of the Ukrainian National Association for
the year 1979: річник 69-ий / Укр. нар. союз; ред. А. Драган. – Джерсі Сіті;
Нью Йорк: Свобода, 1979. – 255 с.
Assassines par Moscou: Рetlura-Konovaletz-Bandera.
– Germany: Editions Ukrainiennes a Munich, 1962. – 77 p. – франц. мовою.
Він з когорти вождів:
(Кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри). – Київ:
Дніпро, 1994.
Винниченко, Володимир.
Заповіт борцям за визволення / В. Винниченко. – Київ: Криниця, 1991. – 128 с.
Грановський, О. На
шляху до державности: у честь впавших героїв Симона Петлюри і Євгена Коновальця
/ Ол. Грановський. – Вінніпег: [б. в.], 1965. – 17 с.
Зародження органiв
безпеки України: перiод Центральної Ради // Сiдак В.С. Нацiональнi спецслужби в
перiод Української революцiї 1917–1921 рр.
(невiдомi сторiнки). – Київ, 1998. – с. 41.
Збірник пам'яті Симона
Петлюри, 1879–1926. – Репр. вид. – Київ: Центр учбової
літератури, 2020. – 258 с.
Іванис В. Симон Петлюра
– Президент України / В. Іванис. – 2-ге вид.
– Київ: Наук. думка, 1993. – 270 с.
Культурна дипломатія
Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця
(1919–1924) / Нац. Акад. наук України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського, Центр. держ. архів вищ. органів влади та упр. України;
авт. концепції, тексту, упоряд. Т. Пересунько, відп. ред. І.Б. Гирич. – Київ:
АртЕк, 2019. – 312 с. – (100 років культурної дипломатії України).
Лотоцький О. Симон
Петлюра як політик і державний муж / О. Лотоцький. – Париж; Лондон: [б. в.],
1951. – 77 с.
Савченко В.А. Симон
Петлюра / В.А. Савченко. – Харків: Фоліо, 2004. – 415 с. – (Время и судьбы).
Сагайдачний П. В його
тіні. Симон Петлюра в історії українського народу / П. Сагайдачний. – Репр.
вид. – Київ: Центр учбової літератури, 2020. – 64 с.
Савченко В.А. Симон
Петлюра / В.А. Савченко. – Харків: Фоліо, 2015. – 126 с . – (Знамениті
українці).
Симон Петлюра: статті,
листи, документи. – Нью-Йорк: Вид. Укр. Вільної академії наук у США, 1956. –
480 с.
Степаненко М. У
100-ліття народження Симона Петлюри –
президента Української Народної Республіки / М. Степаненко. – Вашингтон;
Філадельфія: Україна, 1979. – 74 с.
Удовиченко О.І. Україна
у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних
Сил, 1917–1921 / О.І. Удовиченко. – Київ: Україна,
1995. – 206 с.
Hunczak, T.
SymonPetlіura and the Jews: F Reappraіsal / Т. Hunczak. – Munіch: Ukraіnіan
Hіstorіcal Assocіatіon, 1985.
Шелухин С. Варшавський
договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року / С. Шелухин. – Прага:
Нова Україна, 1926. – 40 с.
В Річницю Смерти св.
пам. Симона Петлюри. – Вінніпег: [б. в.], 1972. – 8 с.
https://uahistory.com/topics/famous_people/12588
Таємниці
великих Українців. Симон Петлюра // https://www.youtube.com/watch?v=INT8RiYVl2o
Симон Петлюра / сезон
#hradoli2021 // https://www.youtube.com/watch?v=R5lz3R6tQzM&t=43s
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар