Микола Кучер.
Неможливо сміятися без
любові
У
літературний загал Микола Іванович Кучер (1932–1999) увійшов на початку 1970-х років як
письменник-гуморист. За сприяння Олега Чорногуза, який високо цінував його творчість,
видав чотири збірки гумористичних оповідань «Як я став поліглотом» (Дніпропетровськ:
Промінь, 1972), «Дядина» (Київ: Радянська Україна», 1973), «Операція «Три зайці»
(Київ: Молодь, 1978), «Усім по сім» (Київ: Радянський письменник, 1983).
Неодноразово був лауреатом журналу «Перець» та інших видань.
Гострий
сюжет, цікаві гумористичні повороти, соковита, барвиста мова, лаконічні, влучні
вислови, дотепні діалоги персонажів – все це окреслює своєрідний художній світ
творів письменника, їхню естетику й оригінальність. У Кучера немає поверхових
творів, бо усі вони, в той чи інший спосіб, порушують гострі проблеми:
соціальні, моральні, етичні, мовні.
«Ми маємо справу з автором
непересічним і перспективним», – писав Іван Немирович, а
Григір Тютюнник відзначав, що саме так – «щиро й переболено» – слід писати
твори. «Ситуації творів Кучера – з життя,
несподівані часом і парадоксальні», – говорив Василь Скрипка, якого
особливо тішили гуморески Кучера, присвячені шкільним проблемам.
Вони
були зрозумілі та близькі письменнику, педагогу за освітою, який у різні роки
учителював у школах Петропавлівського та Верхньодніпровського р-нів
Дніпропетровщини, у місті Дніпродзержинську (нині – Кам'янське), де викладав
українську мову та літературу, також німецьку та англійську мови, історію.
Остап
Вишня писав, що ніколи не сміявся без любові. Саме такими, зігрітими любов’ю до
колег-учителів є його гуморески шкільної тематики. Ставлячи добрі, зігріті
повагою оцінки колегам-вчителям, які разом із любов'ю до знань вміють прищепити
школярам любов до рідної землі, він рішуче засуджує процентоманію,
окозамилювання, псевдоноваторство, байдужість у тонкій сфері виховання
молоді...
Пропонуємо
уривок гумористичного оповідання «Як я став поліглотом…» з однойменної збірки
Миколи Кучера, присвяченої шкільним питанням.
Світлана
Мартинова,
провідна
наукова співробітниця музею «Літературне Придніпров’я»
«Як я став поліглотом»
(уривок
із гумористичного оповідання)
Цього
року в нашому селищі відкрили школу робітничої молоді. Директором її призначили
мого університетського товариша Олександра Максимовича Сторожка.
За
два дні до початку навчання він прибіг до мене.
–
Василю, виручай!
–
Що скоїлось?
–
Горимо: нікому англійську мову читати.
–
А-а, – махаю рукою, – це мене не тичеться, мій фах – українська філологія.
–
Не мели дурниць. Будеш читати. Я, розумієш, зовсім забув про тебе. А це
сьогодні в учительській всоте бідкаюсь, де б його живого англійця спіймати?
Коли це наша секретарка-лаборантка Неля: «Візьміть, – каже, – Василя Івановича,
він знає англійську». «Василь знає англійську?»
– здивувався. «Знає!» – відповіда. – Він недавно зі мною по-англійськи
джеркотав». «Що ж він джеркотав?!» – питаю. А вона так сором'язливо усміхнулась
і каже: «Ай лав ю». Тільки тоді я згадав: ти ж природжений поліглот.
–
А от англійської не знаю!
–
Не бреши! Ти в університеті її вивчав.
–
Hi! Я вчив німецьку.
–
І «ай лав ю» не говорив?
–
Е-е, як сказати... Було, здається...
–
Ara! – вигукнув Сашко. – А звідки ти знаеш це?
–
В кіно почув... Взагалі так модно...
–
Слухай, а чого ти з цього робиш якусь таємницю? Ти ще в університеті розмовляв
по-англійськи.
–
Я? По-англійськи?!
–
А то ж хто? Бувало, біжу в їдальню, а ти назустріч шпариш. Питаю: «Як діла,
Василю?», а ти у відповідь: «Олрайт, бебі!» Бувало таке?
–
Було, – кажу.
–
Ну от і гаразд. Завтра я привезу наказ райвно і будеш працювати, як шовковий!
–
Постривай, Сашко! Ти мусиш зрозуміти, що то я жартував... Пародія, шарж...
Бурлеск, травестія!
–
Облиш: затуманюєш істину термінами... Працюватимеш! У нас група з дев'яти
чоловік не атестована з англійської мови.
Сказав
– мов одрубав. Пішов. А я за голову схопився. Ото морока! Що діяти?! Я знав, що
Сашко не відступиться від свого наміру. Отже, наказ райвно завтра буде видано –
і тоді...
Я
гарячково схопив підручник англійської мови для заочників, відкрив навмання
якийсь текст, спробував щось розібрати. Літери чужої мови роїлися в очах, як
комашня, то єднаючись, то роз'єднуючись у загадкових комбінаціях. Нічого не
втну. Це не те, що принагідно якійсь дівчині бовкнути завчену фразу.
І
тоді я вперше прокляв колишню свою легковажність. Скрізь, де треба, де й не
треба, бавився іншомовними фразами. Тому в селищі й ходили про мене всілякі
фантастичні чутки.
–
Отой худий учитель, що живе в Панасенчихи, – частенько говорила тітка Настя, що
сторожувала біля магазину, може балакати на десяти язиках.
–
Аж на десяти? Хай Господь милує! – жахалася її приятелька, баба Марфа, дуже
набожна жінка.
Хоч
би не збожеволів хлопець! – пожаліє було котрась із бабусь. Он у моєї куми
Марії є знайомі в городі, так у них племінник – учився, учився, два інститути
закінчив, а потім ні сіло, ні впало став співати уві сні... Перевірили і
кажуть, арії якісь співає, як ото по радіо, хоч на ветеринара вчився... І досі
десь перевіряють...
– Не
дай Бог! – зітхне баба Марфа. – Шкода буде парубка – такий уже вштивий, ні
залається, ні закурить – одно тільки з книгами ходить.
– Да-а,
ну й часи настали! – говорив своїм клієнтам швець Тарас Петрович, котрий
лагодив мені якось черевики і почерпнув від мене між іншим деякі відомості про
мову народності банту. – Тут у нас у селищі є один учитель, у жовтих сандалетах
ходить сорок п'ятого номеру, – може, помічали? Ну, я вам скажу, – чолов'яга!
Про таке мені і чути не доводилося: скільки він язиків знає – страх і ужас! –
і, відклавши шило і дратву, починає загинати пальці. – Український – раз,
російський – два, німецький – три, японський – чотири...
Клієнти,
які дуже високо цінують авторитет шевця, чим далі йде рахунок, тим ширше
відкривають роти. Петрович тим часом, загнувши десятого пальця, з жалем
констатує, що загинати більше нічого, і безнадійно махає рукою:
–
Мабуть, якби і чоботи зняв, так і на ногах пальців не вистачило б...
Отаке
скрутне становище спричинила моя легковажність. Безвихідь і край! Правда, я
колись брався самотужки вивчити англійську мову, вивчив сотні півтори слів, але
потім облишив.
...Наступного
дня подався до шановного Олександра Максимовича якось спекатись непосильного
для мене тягаря. Та де там! Йому мов вуха позакладало. Бадьорим голосом він
сповістив, що навчати я буду десятикласників. Я онімів, навіть рідну мову
забув, стою – ні пари з вуст, тільки очима кліпаю.
–
Чого дивишся? – здивувався Сашко. – Школа вечірня. А увечері вчаться
здебільшого ті, що мали тривалу перерву у навчанні. Знання іноземної у них
досить умовне. Вони й не запідозрять, що сам ти не теє... Берись!
Це
втішило мене на якусь мить, я безпорадно розвів руками.
– Візьмусь...
А там видно буде.
Перший
урок у мене пройшов добре: він був організаційним. Вирішували, за якими
підручниками будемо навчатися. Я запропонував учням, щоб надолужити прогаяне,
спершу ознайомитися з підручником п'ятого, далі шостого, сьомого класів, потім
поступово перейти й до десятого. Ввважав, що це і їх і мене цілком влаштує. В
піднесеному настрої повертався додому: як-не-як, на все селище я був єдиний
фахівець з англійської мови. Цієї ночі я спав, як голова колгоспу після обжинків.
Та з другого уроку все пішло шкереберть...
Фото https://lib.kam.gov.ua/kucher-mykola
Джерела:
Кучер, Микола Іванович.
Дубравлаг: спогади, оповідання / М.І. Кучер. – Дніпропетровськ: Дніпро, 1996. – 98 с.
На веселім перехресті : гумор та
сатира. – Київ: Молодь, 1987. – 253 с.
Свята ноша душі. Репресована
література Верхньодніпровщини: літературно-бібліографічний альманах / упоряд.
О.М. Кириченко. – [Б. м.: б. в.], 2011. – 124 с. : фот., іл. – Бібліогр.
наприкінці ст.
Тіні кімнати сміху: гуморески, іронічна поезія / упоряд.
В.Л. Чемерис. –
Дніпропетровськ: Промінь, 1989. – 286 с.
Замовити літературу можна за посиланням
Більше про бібліотеку тут
.jpg)
