Юлія Ілюха: «Час шурхотить наче листя і лягає на наші плечі»
(завершення)
Тематично-емоційним
продовженням «Моїх жінок» є поезії «Уроки любові та ненависті», де теж жіночий
погляд на війну від імені безіменних героїнь. Планів писати цю книгу, незважаючи
на те, що авторка схильна все планувати, Юлія не мала. Зазвичай, коли працює
над прозою, то створює детальний синопсис, ставить собі дедлайни, визначає
кількість знаків, які потрібно написати за день. Але поезія – матерія інша.
На превеликий жаль для
письменниці, у європейських книгарнях можна побачити багато російської класики.
До того ж у багатьох європейських
книгарнях і бібліотеках українську літературу досі вважають частиною
російської. «Наприклад, у Франції існує окремий відділ російської літератури
–
русистика. І саме під цією вивіскою продають й українські книги. Зокрема, «Мої
жінки» розмістили саме там».
Вона переконана, що
українцям важливо відмежуватись від спільного простору з російською культурою
та демонструвати, що ми маємо культуру власну так само, як власних
письменників. «Так, раніше наших авторів не видавали за кордоном, не
піарили, як тих же російських класиків, тому іноземці про них мало знають або не знають зовсім. Але зараз все
змінюється, бо є запит на український літературний сегмент, з'являються
переклади українських авторів – сучасників і класиків».
Щодо зворотного зв'язку
із читачами та їхніми запитами, листів вони їй не пишуть, частіше – повідомлення у фейсбук. «Найбільше запам’яталася жінка,
яка замовила «Неболови» з автографом, а потім написала, що книжка врятувала її
від самогубства, про яке вона давно думала. Бо коли забирала збірку на пошті,
вирішила її прогорнути і книжка відкрилася на оповіданні «По той бік» – про жінку,
яка теж збиралася вкоротити собі віку, але була врятована незнайомцем, який
кардинально змінив усе її життя. Моя читачка вирішила, що це знак для неї.
Сподіваюсь, зараз із нею все добре».
Її твори та вірші
потрібно читати не лише тому, що в них сучасна генетика незламного міста й
автентичне та цілковито авторське віддзеркалення війни, не лише тому, що то
справжні зразки сучасної української літератури й не лише тому, що це наповнює
душу та розширює свідомість, А й тому, що в її рядках – сприйняття твого болю,
як її власного, відчуття своєрідного
сердечного плеча, віддзеркалення близької люди, яка вкрай необхідна кожному.
Необхідна та близька Юлія Ілюха в завершенні «Пунктиру».
«…я повернулася до Харкова з мішком ліків для бійців
підрозділу мого чоловіка, на той час військового. Побачила розбитий центр,
покалічену Салтівку – і вперше
нормально заснула, бо не могла спати від початку вторгнення. Ще через за кілька
днів я зробила в фейсбуці допис: «Вірю в ЗСУ – лягаю спати без трусів!».
Я згадала про цей допис восени минулого року, коли
відчула внутрішню потребу розповісти про цю війну історіями жінок. Першою була
саме жінка, яка боялася померти без трусів. За нею прийшли інші. Безіменні
жінки, які проживали війну, жили нею, виживали в ній. Історія кожної з них – ні про кого конкретно і водночас про
всіх нас».
«Якщо говорити відомими словами Гертруди Стайн, яка
описувала післявоєнне покоління після Першої світової війни, ми вже маємо своє
втрачене покоління. Це ті люди, які пройшли через війну, залишили домівки,
люди, які втратили все, діти, які стали сиротами».
«Я читаю сучасних українських авторів: збірка «ДНК»
(оповідання Сергія Жадана, Юрія Винничука, Ірени Карпи, Олександра «Фоззі»
Сидоренка, Андрія Кокотюхи, Володимира Рафєєнка і Макса Кідрука), «Тамплієри»
Жадана, «Покров» Люко Дашвар».
«Я вимушена дитяча письменниця, бо маю сина і, природньо, мені хочеться йому щось цікаве
розповісти. Він не дуже любить слухати книжки, традиційні історії його не
цікавлять. Я написала для нього «Історію Цвірінька» про курчатка, яке
народилося в родині качок. Він послухав якось один раз і сказав: «Не дуже,
мамо, цікаво, давай щось інше». А в нього як раз був такий період вередунства –
не хочу те, не хочу це. І я придумала йому книжку про хлопчика, який любив вередувати, бо його вкусила Муха-Нехочуха.
Він сприйняв це з більшим зацікавленням. А потім попросив написати книжку про
котика. І я написала про звичайного українського котика, який мріє
познайомитись з Ілоном Маском і полетіти на Марс…».
«Я стала дуже жорсткою людиною, яка не хоче бути зручною
для всіх і яка не буде терпіти, якщо їй щось не подобається. За ці три роки я
навчилася захищатись і відстоювати свої кордони. Велика війна навчила мене не
будувати глобальних планів, бо я зрозуміла, що це не має жодного сенсу в світі,
де все може змінитися в лічені хвилини.
Я навчилася жити сьогоднішнім днем і насолоджуватись
моментом, бо, як каже мій чоловік: «Ми щасливі люди, бо ми живі». Нещодавно я
отримала премію «Книга року BBC», а могла ще весною 2022 лежати неживою десь у
посадці під Харковом…».
«Я завжди на своїх закордонних зустрічах кажу про те, що
ніколи б у житті не хотіла писати цю книжку [«Мої жінки»] і не хотіла б мати
цих читань у різних країнах. Все це я б залюбки поміняла на своє нормальне
нудне життя без подорожей у Харкові –
без війни. Так, до великої війни я мріяла мандрувати і зараз мрія справдилась,
але у такий от збочений спосіб.
У мене ще є новела про жінку з валізою, яка виїздила з
міста. Коли я це писала, думала про ситуацію на харківському вокзалі на початку
березня, де було людське море, і люди за будь-яку ціну намагалися потрапити в
евакуаційні поїзди.
І моя героїня заскочила на підніжку потяга, але не змогла
затягнути із собою свою важку валізу. І в якийсь момент вона просто розтисла
руку і відпустила цю валізу – а
разом з нею все прожите життя. І отак ні з чим вирушила у невідомість
А яким буде її подальше життя, чи вона буде мріяти про
повернення додому з Європи, це вже наступне питання».
Джерела:
Ілюха
Юлія. Східний синдром: роман / Ю. Ілюха.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.–
238 с.
***
https://www.facebook.com/zirka.kharkiv
https://gwaramedia.com/bezimenni-gero%D1%97ni-yuli%D1%97.../
https://chytomo.com/iuliia-iliukha-korinnia-vijny/
https://rozmova.wordpress.com/2023/09/14/uliya-iliukha-2/
https://posestry.eu/zhurnal/no-21/statya/tramontana
https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi
https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8E%D1%85%D0%B0_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161115_iluha_interview_book_dk
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3456401-ulia-iluha-pismennica.html
Немає коментарів:
Дописати коментар