Василь Стефаник. «Неначе птах, який співає…»
(продовження)
15 травня 1890 року Стефаник дебютував статею «Жолудки наших робітних людей і читальні». У цьому «дописі» вже було багато від майбутнього Стефаника: любов до мужика, наївна віра про те, що писав. Дебют був помічений громадськістю. Порушена тема виявилася актуальною, і майже не було номера без посилань на його статтю.
Період 1897 року має назву «Сторожинського», тому що Стефаник перебував того часу в приятелів у Сторожинці. Саме тут на лоні гірської природи він вирішив завершити початі у Кракові твори. У чернівецькій газеті «Праця» 1897-го року з'явилися новела «Виводили з села», потім «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-самісенька». Вони привернули увагу літературної громадськості глибоким і оригінальним трактуванням тем з життя села. Підписані вони були криптонімом «С», і під час першого прочитання цих творів професор Степан Смаль-Стоцький заплакав від вражень.
«Синя книжечка» – це сповідь про розорення села, про те, як гірко сприймає це селянин.
«Синя книжечка» – маленька, але важненька. Сила її велика, бо вона отворить очі на страшну кривду», – писав літературознавець автор есе-біографії Стефаника «Кров на чорній ріллі» Роман Горак. Не всі зрозуміли автора, посилаючись на те, що у творі мало веселості. В одному з своїх листів він доповідав: «Веселості у нашого народу є дуже багато, але в моїм серці веселості мало…. веселість народу чую.., але я чую над тим гомоном тучу…»
Літературна критика сприйняла перші публікації з великим захопленням, як твори зрілого і надзвичайно талановитого автора. Після появи «Синьої книжечки», як відзначала Леся Українка, Стефаник «став знаменитістю». Наступного року у Львові з'явилася друга збірка письменника «Камінний Хрест», на початку 1901-го – третя – «Дорога».
Видавши збірку новел «Дорога», Стефаник залишив навчання в університеті та виїхав із Кракова. На той час стосунки з батьком дуже ускладнилися. Літературна робота виснажувала, заробітки з неї були мізерними. Важко переживав Стефаник і смерть матері, яку кохав до нестями і мав із нею тісний духовний зв’язок. Леся Українка, зустрівшись з ним у 1901-му в Чернівцях, відзначила хворобливий настрій новеліста.
До цього ж періоду відноситься його сум стосовно смерті його першого кохання Євгенії Бачинської. Не збереглося жодних листів, лише рядочки у новелі «Серце» з присвятою.
«Його літературна мова набагато краща, сильніша і поетичніша, ніж мова інших письменників. Є в ній чар поезії», – так писав його його краківський товариш Вацлав Морачевський.
На початку ХХ-го сторіччя Стефаник припиняє літературну діяльність і з 1901 року осідає в Русові.
Далі буде.
Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.
Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Немає коментарів:
Дописати коментар