Що читають бібліотекарі

Іздрик, Юрій. Календар любові [Текст] / Ю. Іздрик ; гол. ред. М. Савка. - Львів : Вид-во Старого Лева, 2016. - 425 с.

«бо людина не вміє жити

бо людина не вміє бути

дуже важко на це дивитись

дуже хочеться це забути (остання війна)»

Юрій Іздрик - український прозаїк, поет, культуролог. Його книжка «Календар любові», у певному сенсі, – дійсно календар. У цій збірці 365 віршів  – на щодень, кожну пору року та сезон. У автора своєрідний стиль, цікава подача, пронизливі, часом - дуже відверті вірші. Переважно інтимна лірика, в пееретині з темою війни й навколишнього світу. Видання дозволяє відраховувати дні, спостерігати, як весна змінює зиму, як тепло перемагає холод - і зовні, і в межах поетичного циклу. «Календар любові» показує, як люди знайомляться, цінності змінюються, як світ постійно щось втрачає. Тексти насичені історіями про нас в кожному з днів. Іздрик пишу дуже влучно, тому можна відкрити «весну» і навіть не брати до уваги дні. 

«любиш тому що любиш

любиш отак собі просто

носиш любов у грудях

як мати дитинку носить (секрет)»

Письменник дає новий сенс різним темам: просуваючи ідею любові в реальності без всяких чудес і ілюзій. Навіть найбуденніші речі постануть перед вами в незвичних оболонках, наповняться несподіваним змістом. 

Всім рекомендую.

Оксана Ясько, завідуюча сектором науково-дослідної роботи.

Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно 

Данило Сахненко

(продовження)

Фільм готовий!  Стрічка йде в прокат

Під Новий 1912 рік фільм вже був готовий. 1 січня 1912 року місцева газета «Южная заря» вийшла з рекламою:

«Нововідкритий першокласний сінематограф під назвою «Художественный театр» у колишньому приміщенні комерційного зібрання, ріг Проспекта та Мостової вулиці.

З 1 січня 1912 р. демонструється небувала, грандіозна, сенсаційна, історична, мистецьки виконана картина «Запорозька Січ».

У 3-х великих відділеннях близько 1200 арш. (тобто близько 850 метрів — М. Ч.), вироблено на місцях колишньої Січі в Катеринославській губернії, виключне право демонстрування в м. Катеринославі належить лише Художньому театрові. Не зважаючи на великі витрати ціни звичайні. 

Демонстрування картин супроводжується оркестром музики під керівництвом Векслера-Стрижевського.

Поспішайте бачити.

У саду при театрі відкрита ковзанка».

А 6 (19) січня 1912 року «Южная заря» повідомила про те, що ще три дні, 6, 7 та 8 січня на бажання публіки  понад програму демонструватиметься картина «Запорозька Січ».

Розглядаючи рекламу фільму в газеті «Южная заря», звертаєш увагу ось на що. До 5 січня на одному сеансі зі згаданою картиною також демонструвалася видова картина «Острів Хортиця», а від 6 січня, напередодні Водохреща, замість неї показувався фільм «Екатеринославский крещенский парад и водосвятие за 1911 год». Оскільки «Художній театр» мав «виключне право» показу фільму Д. Сахненка «Запорозька Січ», то логічно припустити, що видові фільми «Острів Хортиця» та «Катеринославський хрещенський парад і освячення води за 1911 рік» теж могли бути зняті Данилом Сахненком. На жаль, його прізвище рекламою ніде не згадувалося. Але згодом ми дістали підтвердження, що «Острів Хортиця» таки був знятий Д. Сахненком.

(Далі буде).

Микола Чабан

Чабан, М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст] / Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Неймовірно, але правда

Продовжуємо знайомитись з цікавими історичними фактами, вивчаючи архівні матеріали ДОУНБ ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія.

У Акті ревізії 1944 року вказані бібліотечні витрати, які не мали підтвердження платіжними документами. Такі, наприклад, як придбання літератури на приватному ринку на суму 900 крб.  та купівля корму для  коня,  який числився за бібліотекою, на суму 210 крб. Звичайно, здійснюючи такі покупки, отримати квитанції щодо витрачених коштів або інші документи,  які б свідчили про дані фінансові дії,  було не можливо.

Взагалі платіжні папери на витрати, що здійснювала у той час бібліотека,  не мали підписів осіб, які одержували те чи інше придбання.

Треба зазначити, що гроші та грошово-матеріальна документація не були забезпечені охороною. Вони зберігалися на руках у бухгалтера, а документи - на вікні.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно..."

Микола Гоголь

Початок роботи над «Мертвими душами» припадає на 1835 рік. Олександр Пушкін, одним з перших, хто оцінив талант Миколи Васильовича, розповів йому про спритного шахрая, який спробував розбагатіти, закладаючи в опікунську раду куплені їм мертві душі як живі. У той час було відомо чимало історій про реальних скупників цього товару.

Перші глави нового твору лише засмучували, а не смішили, як було задумано. Тому Гоголь по-іншому поглянув на свій задум і переробив його. В подальшій роботі він намагався пом'якшити тяжке враження, яке могли б спровокувати "Мертві душі".

Основну частину твору наш герой писав у Римі, де намагався позбутися сумних вражень після критики щодо постановки «Ревізора». З цим періодом життя письменника ви можете ознайомитись у попередніх частинах літературної розвідки.

Микола Васильович спочатку задумав поему за аналогією зі безсмертною «Божественною комедією» Данте, яка складалася з трьох частин - «Пекло», «Чистилище» й «Рай». Саме їм повинні були відповідати три томи гоголівської поеми.

У першому томі автор задумав показати пекло дійсності, страхітливу правду XIX сторіччя, в другому і третьому - вже підйом духовної культури і життя його батьківщини.

У 1840 році в Італії Гоголь неодноразово переписував текст твору, продовжував напружено працювати над композицією і образами героїв, ліричними відступами. Восени 1841 року письменник знову повернувся в рідні краї і прочитав друзям п'ять глав першої книги. На цей раз, в поемі показані лише негативні сторони життя, і, прислухавшись до рад приятелів, письменник зробив важливі вставки до тому, що був вже переписаний. 

На жаль, нашому герою вдалося втілити лише першу частину своєї ідеї.

У грудня 1841 року рукопис був готовий до друку, але цензура заборонила видання. Микола Васильович був пригнічений. Потай від знайомих, він звернувся за допомогою до Віссаріона Бєлінського. Критик пообіцяв допомогти, і через кілька днів поїхав до Петербургу. Там цензори дали дозвіл на друк "Мертвих душ", але зажадали змінити назву твору на «Пригоди Чичикова, або Мертві душі». Таким чином, вони прагнули відвернути увагу читача від громадських проблем і переключити на пригоди головного героя.

У травні 1842 року книгу очікувала доля «Ревізора». Читачі відразу ж розділилися на два табори - прихильників поглядів письменника і критиків. Сама поема виявилася в центрі журнально-критичної боротьби 40-х років XIX сторіччя.

Після виходу першого тому, Гоголь повністю присвятив себе роботі над другим, розпочатим ще у 1840 році. Кожна сторінка створювалася напружено, все написане здавалося письменникові негідним. Влітку 1845 року, під час загострення хвороби, Гоголь спалив рукопис цього тому. Пізніше він пояснив свій вчинок тим, що «шляху і дороги до ідеалу, відродженню людського духу не отримали достатньо правдивого і переконливого вираження». Гоголь мріяв переродити людей шляхом прямої настанови, але не зміг. Його літературне починання було пізніше продовжено Михайлом Достоєвським, який і показав справжнє переродження людини.

Отже, 24 лютого 1852 року Микола Гоголь спалив майже закінчений другий том «Мертвих душ», над яким працював більше 10 років. Протягом цього часу письменник відчував постійну слабкість в тілі, але замість того, щоб лікуватися, продовжував вимотувати свій організм суворим дотриманням релігійних постів і виснажливою працею. Можливо, він спалив рукопис абсолютно випадково, адже вранці наступного дня Микола Васильович, вражений своїм вчинком у розпачі жалівся графу Олександру Толстому: «Ось, що я зробив! Хотів було спалити деякі речі, давно на те приготовані, а спалив все. Який же лукавий сильний - ось він до чого мене посунув! А я було там багато ділового усвідомив і виклав ... Думав розіслати друзям на пам'ять по зошиту: хай би робили, що хотіли. Тепер все пропало».

Ще за однією версією, письменник відправив в топку чернетки поеми. Так як видання ніхто не бачив, вважалося, що даний твір ніколи і не видавався. Але, вже у наш час, видання нібито знайшлося в Америці, у Тимура Абдуллаєва, і петербурзька експертиза дала вердикт, що знайдене видання дійсно датується XIX століттям. Однак, і тепер ведеться суперечка з приводу знахідки.

Тож, не дивлячись на те, що насправді спалив великий письменник, він впав у депресію, його хворобливий стан загострився, і через 10 днів він помер ...

У наступній частині мова піде про різні примхи й цікаві факти з життя письменника та неймовірні легенди, якими повниться смерть генія.

Матеріал спирається на електронні джерела.

Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут 

Що читають бібліотекарі

Жадан, Сергій Вікторович. Гімн демократичної молоді [Текст] / С. Жадан. - Харків : Фоліо, 2006. - 223 с. - (Графіті).

Все твоє життя - це боротьба з системою. Причому ти з нею, курва, борешся, а вона на тебе навіть уваги не звертає.

Сергій Жадан

«Гімн демократичної молоді» –  це історія наших реалій, часу знищення старої моралі та пошуків молодим поколінням свого місця у вирі вседозволеності. Книга складається з шости новел про становлення малозаконного середнього бізнесу в Україні. Автор спирається на буденні історії, що дають привид для розмірковування над сенсом життя.  Сюжет поєднує в собі ліричну оповідь із фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектору економіки. У виданні йдеться мова про тих, хто був причетний на початку дев'яностих до вуличних банд, возив товар на польські базари й «кришував» гуртожитки та ринки, а нині намагаються знайти себе в бізнесі. Жадан пише з непідробною іронічною симпатією до простої людини і одночасно -філософським підтекстом з невід’ємним абсурдом. Поринаючи у світ персонажів Жадана, ми чуємо живу мову, торкаємося найболючіших проблем і разом з героями намагаємося знайти вихід з найскладніших життєвих ситуацій. 

Новели читаються інколи з посмішкою на губах та біллю в серці, змушують переосмислити життя ы наше ставлення до багатьох ситуацій. 

Оксана Ясько, завідуюча сектором науково-дослідної роботи.

Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Альона Логвінова. Закохана…

З весною в серці та посмішкою на обличчі зустрічає кожний робочий день провідний бібліотекар сектору рідкісних і цінних документів. Незважаючи на її юність, адміністрація ДОУНБ пов’язує з нею перспективу  розвитку сектору.

Альона легка й тендітна, водночас – з твердим характером та власною життєвою позицією. 

Народилася вона в Полтавській області, в мальовничому селі Придніпрянське (до 2016 року - Радянське), що знаходиться на перетині двох річок – Дніпра та Орелі. Наша героїня захоплювалася малюванням та грою у шкільному КВН, що покликали її на сцену. Однак від долі не втечеш, і на мій погляд, її стезя – саме бібліотечна справа.

У 2013 році почалося її навчання у Дніпропетровському училищі культури (зараз Дніпропетровський коледж культури і мистецтв) за спеціальністю «Бібліотечна справа».  Лише теплі спогади про навчання. Кожен викладач дав поштовх для формування Альони як особистості та професіонала. Педагоги не лише вклали теоретичні та практичні знання зі спеціальності, вони допомогли стати більш серйозною та відповідальною, адже в роки  навчання вона була старостою і їй завжди доводилося відповідати за всю групу, відстоювати інтереси студентів, першою приймати на себе «удар» на парах та практичних заняттях.

Саме педагогічний склад коледжу допоміг розкрити та направити її потенціал, здібності, дати розуміння, що не лише книги, а й сам фахівець –обличчя бібліотеки.

По закінченню коледжу, у 2016 році, Альона починає працювати у відділі читальних залів ДОУНБ. Паралельно продовжує навчання в Полтавському технічному університеті імені Юрія Кондратюка, за напрямом «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа». Цього року, до речі, отримує диплом бакалавра. Робота і навчання в університеті дають досвід в розумінні людей, вчать мистецтву компромісів.

У читальному залі Альона здійснювала консультації за запитами користувачів, займалася популяризаторською та просвітницькою роботою, відповідала за фонд. До усього підходила із запалом та креативом. Працюючи в даному відділі, вона сформувала для себе правило: «Потрібно завжди жити закоханим у щось. І неважливо – в людину, роботу, хобі, в себе чи місто, в якому живеш. Коли ти будеш у щось закоханий – тобі кожен ранок буде здаватися повним щастя». 

Окремо хочеться виділити те, як наша героїня ставиться до творчої роботи. Очевидці підтверджують, наскільки не ординарно вона робить будь-яку справу, пропускаючи через себе підготовлений матеріал, змушуючи його грати новими, більш яскравими фарбами. Дивує її образне мислення, завдяки якому вона вміло підбирає ключ до будь-якої аудиторії, чаруючи та зацікавлюючи одночасно. Політ Альончиних думок, жага до навчання допомогли їй написати декілька повчальних казок для молодшої сестри Тетянки.

За те ким вона є, вона в першу чергу завдячує бабусі Ользі, з якої брала приклад, як треба жити, працювати, любити країну, сім’ю, себе.

Наприкінці 2018 року Альону Логвінову перевели до сектору рідкісних і цінних документів на посаду провідного бібліотекаря. Таким чином, вона поповнює свій досвід новими бібліотечними знаннями, відповідає за унікальний фонд ДОУНБ. Тепер  основа її роботи – популяризація рідкісних документів та підвищення іміджу бібліотеки: проведення екскурсій, презентацій та виставок, підготовка інформаційних буклетів, пам’яток та списків джерел, налагодження нових творчих та ділових зв’язків. 

Маю надію, що і до нової для неї роботи вона буде ставитися з любов’ю та запалом.

Я не зустрічала більш життєрадісної людини. Вона надихає та підбадьорює, змушуючи радіти кожній хвилині життя, незважаючи на будь-які негаразди.

Ця дівчина – втілення жіночності. Завжди модна, приваблива, а її найкраща прикраса – посмішка…

Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:   Facebook  Twitter

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно 

Данило Сахненко

(продовження)

Перший український фільм

 «ЗАПОРОЗЬКА СІЧ» (1912)

Сценаріїв у сучасному розумінні на той час ще не було. Існував лише список окремих, головних епізодів, що якоюсь мірою нагадував сучасне лібрето, яке звалося «сценаріус». Ось один з таких епізодів.

 ...Тихе українське село. Мирно працюють люди. Раптом нападають татари, підпалюють хати, убивають усіх, хто намагається оборонятися, грабують, спустошують село. Ватажок розбишак – турецький паша — прив’язав до тину коня й побіг до хати, де сховалися дівчата. Хлопець стрибнув з клуні, відв’язав коня, скочив на нього й помчав на Січ — повідомити про татарський напад. Саме цю роль і виконував А. Кордюм у фільмі, про який писав київський «Засів» 1911 року.

За хлопцем кинулися навздогін татари. Шалена гонитва, ось-ось наздожене хлопця татарська кіннота, але він раптом звернув до лісу і зник... Татарва розсипалася по лісу, але хлопця нема, наче він крізь землю провалився. Переслідувачі вертаються у село по здобич.

А ось інший епізод фільму, що знімався у нас на берегах Дніпра. Пов’язаних селян-бранців татари женуть у неволю. Вдосвіта хлопець вибрався з лісу, помчав далі на Січ, де повідомив запорожців про лихо. Козаки скочили на коней і подалися в степ навперейми ворогові. Засівши у степових ярах, вони стежать, як татари з бранцями й награбованими майном рухаються на південь. Вихором налітають козаки на харцизяк, вирубують їх до ноги, а звільнені невільники вертають додому.

І знову Січ. Запорожці читають надісланого їм листа від турецького султана. Він попереджає їх, що якщо козаки не припинять нападати на його військо, він знищить Січ. Запорожці пишуть султанові відому усім, приперчену сарказмом відповідь...

До речі, і кінорежисерів у сучасному розумінні тоді теж не було. Тож головною творчою силою й керівником зйомок виступав власник таємниць кіноапарата Сахненко. Знімаючи, він водночас командував своєму помічникові або вільному від зйомки акторові, що стояв поруч з апаратом, і той, передаючи команди оператора, лементував:

— Біжіть, падайте, вмирайте!

Помічник супроводжував свої вигуки відповідною жестикуляцією, тож, за  спогадах сучасників, іноді було цікавіше дивитися на те, що відбувається біля апарата, ніж на сцені перед об’єктивом...

Акціонери, котрі витратили на зйомки фільму останні кошти, були змушені шукати ще одного компаньйона. Вони знайшли його в особі М. Шейніна — власника кафе-їдальні, що містилася на проспекті поруч з відділенням Волзько-Камського банку, співробітники якого харчувалися в цій їдальні за зниженими цінами. Годувався тут і Сахненко, ще з тих часів, як він став кіномеханіком. Тепер його так обсіли злидні, що був змушений їсти в борг.

День і ніч Сахненко друкував і проявляв матеріали зйомок, а хазяїн їдальні із сином готували рекламу фільму (навіть «фільми» — до революції вона була жіночого роду), бо останнім часом Сахненко почав уже друкувати тиражні копії картини.

До речі, попит на козацьку тематику в кіно тоді був чималий.

(Далі буде).

Микола Чабан

Чабан, М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст] / Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter