Досліджуємо історію

 Таємниці дніпровських островів. У всьому винна гребля

 

 

До зникнення цілої групи островів на Дніпрі призвело будівництво греблі ДніпроГЕСу та внаслідок цього підвищення рівня води в Дніпрі. Запорізьку греблю почали будувати в 1927 році, тому для дослідження затоплених островів потрібні були карти до цього року, карти Катеринослава. Проте, для початку подивімося на сучасну карту, щоб зорієнтуватися, про які острови йдеться.

Нижче Монастирського острова знаходився острів Воронцовський, який був улюбленим місцем відпочинку жителів Дніпра. Сьогодні на цьому місці воднолижний стадіон, він же – Гребний канал. Лівіше Монастирського острова на карті кінця ХІХ століття зображений нині неіснуючий острів Попова коса. Його перетинає шляхопровід, якого в той час ще не існувало.

У 1932 році будівництво греблі завершилося. Попова коса, Воронцовський острів, частина Зеленого, велика кількість інших дрібних островів у районі обласного центру, а також практично всі легендарні дніпровські пороги зникли. Але, як згодом виявилося, – ненадовго.

У серпні 1941 року гребля була підірвана радянськими військами при відступі. Рівень Дніпра опустився приблизно на кілька метрів, що змінило річку до невпізнання. Я знайшов рідкісний аерофотознімок Дніпропетровська, датований 1941 роком, і, судячи з кількості островів, – уже після руйнування ГЕС. На ньому видно і Попову косу, і Воронцовський, і острів Зелений, який сушею з'єднався з сусіднім островом Фрайнберга і став одним великим півостровом.

Існує ще один аерофотознімок, датований 21 серпня 1941 року, через три дні після підриву ГЕС. У центрі знімка знову з'явився острів Попова коса, який за дев'ять років сильно розмило. Праворуч від нього Монастирський острів і Мерефо-Херсонський міст, ліворуч – тимчасова переправа на місці нинішнього Центрального мосту.

Через п'ять з половиною років, коли Запорізьку ГЕС відновили, всі низини знову стали річковим дном. Це річкове дно добре видно на карті Дніпра для рибалок.

У ста метрах від берега між Монастирським островом і Центральним мостом глибина зараз всього близько одного метра. Саме там перебувала Попова коса. Кажуть, коли рівень Дніпра стає меншим, цей острів можна побачити. Один метр глибини зараз і біля Зеленого острова. Також дуже мілко навколо Гребного каналу.

Далі буде

Артем Костюк

Джерело: https://okiua.blogspot.com/2016/07/blog-post_28.html

Неймовірно, але правда

У 1905 році читальня працювала 306 днів. За цей період користувачі зробили 10 445 запитів на книги з бібліотеки, з них 6 779 було виконано. Незадоволено було 35,1% запитів відвідувачів, адже книги часто були видані на руки абонентам, і в читальні видавалися лише після їх повернення, а кількість періодичних видань загального доступу значно знижена. До найпопулярніших журналів увійшли: педагогічний і літературно-художній журнал «Образование», журнал сатири та гумору «Стрекоза», науково-популярний журнал «Вокруг света».

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1905 год [Електронний ресурс]. – Екатеринослав : [б. в.], [1906]. – 40 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=16  (дата звернення: 18.04.2022). – Загол. з екрану.

 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

На долоні історії

Олена Теліга: «Поетка вогненних меж» (продовження)

«Життя особливо тяжке для людей абсолютно чесних» 

Варшава того часу була одним із центрів української політичної еміграції, саме  тут перебував уряд УНР, та мешкав наступник Симона Петлюри Андрій Лівицький. Найближчою подругою Олени на багато років стала його донька Наталя Лівицька – холодна, «непохитна українка», поетеса, яка палко любила літературу та була здатна гостро відчувати кохання. Олена Теліга вважала, що в поезії її подруги багато жіночності,  і у вірші «Відвічне» 1933 року є рядки присвячені Наталі:

Тобі Кохання, Золота Царице,

Ми заховали вікову лампаду.

До дружби Олена ставить дуже високі вимоги, вважає, що вона потребує повної відвертості та щирості і в тому її цінність. Таке ж велике значення надає вона і самовдосконаленню. Особливо переймається тим, що не всі прозаїки та поети у своєму житті дотримуються моральних принципів, які проголошують у своїх творах. 

Загалом Польща зустрічає подружжя непривітно, зі щоденними пошуками роботи та безгрошів'ям. Тримає Олену та Михайла тільки взаємна любов. Олена знаходить роботу у школі для українських дітей, але вона є безоплатною і скоріше для душі. 

«Цей рік для мене страшний, – пише у 1931 Олена до подруги. – Довкола кипить життя, люди їдять, одягаються, розважаються, мій тато живе через вулицю і живе непогано, а я мушу голодати, ходити в рваній білизні і не мати можливості піти на якусь вечірку чи концерт». Зазначу, що матір Олени до цього часу вже померла від лейкемії, і батько одружився ще раз із Зоєю Ліперовською, яка не сприймає українських волелюбних поглядів Олени, і як наслідок стосунки з батьком погіршилися.

У ці часи Олену Іванівну рятують лише оптимізм і весела вдача…

Моя душа й по темнім трунку

Не хоче слухати порад

І знов і радісно і струнко

Біжить під вітер і під град…

Вона співпрацює зі Слов'янським товариством культури і мистецтва в українській секції, виступає на академіях Української Студентської Громади, виголошуючи тут свої доповіді «Сила через радість» і «Сліпа вулиця». Саме у «Силі», даючи змістовний аналіз української літератури, вона переконує в тому, що творці не повинні забувати блискучий світ козаччини, який надає українському слову почуття гордості, та світ гумору, пов'язаний із духом героїзму. Саме такі герої як Богун, «дух якого пекучим вогнем вривається в душу молоді», повинні бути присутні у літературі, «щоб ми не були батьками нашого минулого», а ставали «синами нашого майбутнього». Пише вона і про долю жінок як у літературі, так і у реальному житті. На її погляд, жінка завжди повинна відмолодитися душею та є відмінним, але водночас і рівновартісним і вірним союзником мужчини в боротьбі за життя, «а головне – за націю».

Читати її нариси дуже цікаво, а її вступне слово на академію в честь Івана Мазепи, подібне до пригодницького роману. 

Наступні публікації Олени Іванівни  з'являються наприкінці 1931 року. У вірші «За кордоном» вона пише про крах ілюзій у сучасному житті:

Так я мріяла. І ось під дощиком 

Або душними, тяжкими ранками 

Поміж сіл чужих і станцій дощатих 

Їжджу я розбитими фурманками.

І під скрип піску попід колесами, 

Під гудіння комарів і оводів 

Світлим мріям про життя з експресами 

Я справляю невеселі проводи.

Її надихає поезія Євгена Маланюка, вірші якого можна рівняти з найкращими творами світової поезії, які наладовані енергією, подібно до електричності. Саме про це вона напише у рецензії на його твори у 1939 році. 

Улітку ж 1932 і 1933 років Теліги мешкають поблизу Варшави у селищі Желязна Жондова.

У листах цього часу поетеса звіряється: «Вишиваю, шию... Захоплююся стрільбою в ціль. Міша мусить жити в вічному страху, що кого-то підстрелю». Вона турбується про чоловіка, дивує чудесами кулінарного мистецтва: бісквіт, коржики, різні тестечка. «Мене ніщо так не заспокоює як вимішування тіста. Дуже гарно тоді думається». В ній було поєднання найкращої жіночності з найкращою мужністю.

Живуть вони дуже нужденно, «латаю одежу 101-й раз» – пише Олена в одному з листів. Пригнічює її й оточення: «Всі люди надзвичайно не цікаві: нічого не читали, нічого не бачили і ніколи не думали!».  Але у Михайла тут була робота, і вона мала лишатися з ним. 

Єдиною втіхою для неї залишалося листування та читання. В містечку на базарі їй обмінювали та привозили на прохання книжки. «Читаю прорву…». У листах вона все частіше розмірковує про співвідношення життя і людини та зазначає «життя особливо тяжке для людей абсолютно чесних».

Далі буде. 

Джерела:

Олена Теліга [Текст] : співаник: пісні сучасних українських гуртів та виконавців на вірші Олени Теліги з нотами й акордами та аудіодиск з музичним альбомом / Громад. спілка «Творче патріот. об-ня «Муз. Батальйон» ; авт. передм., літ. упоряд. О. П. Кротюк. – К. ; Кам'янське : Видавничий дім «Андрій», 2020. – 47 с. : фот. эл. опт. диск (CD-ROM). – (Нескорений ПроRock).

Теліга О. Ів.  Вибрані твори [Текст] / О. І. Теліга ; упоряд. О. Зінкевич ; авт. передм. Р. Семків ; авт. вступ. ст. Є. Сверстюк. – 2-ге вид. – К. : Смолоскип, 2008. – 534 с. : портр.

***

Багряна А. Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько [Текст] : оповідання / А. Багряна ; худож. Д. Марцін. – К. : Фірма Антологія, 2016. – 93 с. : іл. – (Життя видатних дітей).

Донцов Д. Поетка вогненних меж. Олена Теліга [Текст] / Д. Донцов. – Торонто : [б. и.], 1953. – 95 с. 

Ільницький М. М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20–30-х років / М. М. Ільницький ; Т-во Знання України. – К. : Т-во Знання України, 1992. – 48 с. – (Б-ка журн. Пам'ятки України : українське відродження: історія і сучасність ; сер. 1. № 2) (Кобза. Сер. 6 ; № 3).

Миронець Н. Олена Теліга [Текст] / Н. Миронець. – К. : Наталія Брехуненко, 2009. – 62 с. – (Великі українці) (Про Україну з гонором і гумором).

Слабошпицький М. Ф. 25 українських поетів на вигнанні [Текст] / М. Слабошпицький. – К. : Ярославів Вал : Журн. "Київ", 2012. – 716 с.

Чемерис В. Л. Амазонка [Текст] : повість / В. Л. Чемерис. – Харків : ЛА Час читати, 2016. – 507 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Що читають бібліотекарі

Кідд, Сью Монк. Набуття крил [Текст] : роман / С. М. Кідд ; пер. з англ. Д. Петрушенко. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2018. – 384 с.

Книга, що надихає змінювати світ на краще!

Неприйняття свавільного суспільства жінкою в ХІХ столітті пророчило їй чимало неприємностей, проте закладало основи процвітання гуманної спільноти сьогодні. 

Світовий бестселер Сью Монк Кідд «Набуття крил» привернув до себе мою увагу простою назвою і залишився в серці через глибокий сенс, адже мати крила – не означає літати. Вірно? 

Події відбуваються в Південній Америці ХІХ століття в маєтку поважного судді, успішного плантатора і рабовласника містера Грімке. В центрі сюжету життя двох різних за соціальним класом дівчат – заможної Сари та рабині Гетті. Дівчата знайомляться в одинадцятий день народження Сари, коли юна пані приймає вітання і подарунки від рідних. Серед яскравих пакунків та охайно запакованих іграшок маленька Сара зустрічається поглядом з обмотаною атласною стрічкою невисокою темношкірою дівчинкою. Ця приголомшлива подія змушує маленьку Сару по іншому поглянути на світ, в якому вона живе. Дівчатка, попри всі правила та заборони, стають щирими подругами. З того часу Сара невпинно намагається змінити суспільний лад, а Гетті довести, що вона та її сім'я заслуговують на свободу та повагу.

Історія побудована на реальних подіях, сильна та водночас зворушлива, адже розповідає про два різних, проте об'єднаних дружбою життя.

Альона Шолохова, завідувачка сектору рідкісних і цінних документів 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків (закінчення)

З козацькою Україною – Гетьманщиною і Вольностями Війська Запорозького − так чи інакше були повʼязані долі таких подвижників віри як святитель Димитрій Ростовський (Туптало), святитель Йоасаф Білгородський (Горленко), що походили з козацьких родин; святитель Інокентій Іркутський (Кульчицький), святитель Павло Тобольський (Конюшкевич), святитель Іоанн Тобольський (Максимович) – просвітителі сибірських язичницьких народів; священномученик Арсеній (Мацеєвич), що постраждав через відмову коритися монаршій волі у справі секуляризації, виявляв відкрите невдоволення синодальним устроєм, відмовився присягати імператриці як «Крайній Судії» Церкви; преподобний Паїсій (Величковський), що відродив ісихастську традицію східного чернецтва і започаткував феномен «старчества» в російському православʼї, а також чимало інших, менш помітних. 

Серед цього кола хотілося б спинити погляд на постаті святого праведного Петра Калнишевського. Останньому кошовому отаману Запорозької Січі «пощастило» перетворитися на вкрай міфологізованого «культурного героя», семантично перенасичений символ, функціонально подібний до Івана Мазепи. Можна сказати, що амбівалентний образ покривдженого Петербургом українського мученика за «національну правду» в національному наративі розтято між анафематствуваним Мазепою і канонізованим Калнишевським. До романтичної белетризації та міфологізації Калнишевського мав безпосередній стосунок, окрім інших «націотворців», вже згадуваний Д.І. Яворницький і популяризатор його доробку письменник І.М. Шаповал. 

Як делікатно зауважив В. Грибовський, на студію якого ми спиратимемося надалі, «для Дмитра Івановича не було достатнім занурюватися виключно в критичний розгляд документальних джерел, як це властиво дослідникам київської документальної школи». Для побудови та літературної обробки своїх сюжетів Яворницький використовував фабуляризацію пригодницько-роматичничого роману. Природно, що увʼязнення Калнишевського описано у стилі «Графа Монте-Крісто»: «...Комната, где заключен был П.И. Калнишевский, находится в так называемой Карожней башне; расположение её представляется в таком виде. Когда войдёшь в башню, то здесь увидишь вокруг неё тёмный коридор, в самом центре её – комнату, высоты два аршина, ширины и длины полтора аршина. В комнату из темного коридора ведёт железная дверь, а на стене, что против двери, устроено миниатюрное окошко, выходящее в тот же тёмный коридор, отчего свет в комнату никогда не попадает. В такой комнате можно было стоять только согнувшись. Когда приводили сюда преступника, то его вводили в комнату, запирали за ним железную дверь тяжёлым замком, к замку прикладывали печать, и ключ отправляли в С. Петербург, в тайную экспедицию. И до сих пор комната П. Калнышевского покрыта затвердевшим калом на три вершка толщины...». Подібні описи і характеристики підхоплювалися антиросійськи налаштованим українським національно-визвольним рухом кінця ХIХ – початку ХХ ст., в контексті якого Калнишевського романтизовано і перетворено на чільного героя пантеону борців за волю України. 

На підставі документальних свідчень сучасні історики спростували чимало міфів, повʼязаних із Калнишевським. Наприклад, про його увʼязнення у «земляній ямі» з лайном, відрослі кігті, як у дикого звіра, щоденні знущання та катування, заморювання кошового голодом, зодягненість у лахміття тощо. Відкриті дослідниками документи свідчать про зовсім інші обставини. Вони зовсім не виправдовують Катерину II та Г. Потьомкіна, що без будь-яких офіційних звинувачень спровадили Калнишевського до Соловецького монастиря. Але реальна картина його перебування на Соловках дає підстави бачити в ньому не мученика за національну ідею, а православного подвижника, авторитетного серед чернечої братії духовного старця, якого цікавила не політична боротьба, а лише спасіння душі. 

Петро Калнишевський, коли перебував на посаді кошового, уславився як ктитор і меценат багатьох православних храмів, він жертвував на церковне будівництво дуже значні на той час кошти (тисячі рублів), звільняв від фінансових і військових повинностей інших жертводавців, опікувався храмовим іконописом, оздобленням, ремонтом, богослужбовими книгами тощо. Намагався впливати на церковні призначення, переведення тощо. Відомо, що кошовий отаман у 1768–1772 роки листувався з преподобним Паїсієм Величковським, який на той час вів подвижницьке життя в румунському монастирі у Драгомирні. 

До свого несподіваного арешту 4 червня 1775 року Калнишевський «вірою і правдою» служив імператриці Катерині II, коронацію якої відвідав на її запрошення 1762 року. Він розбудував патронажно-кумівську систему влади на Січі, разом із регулярними імперськими військами придушував гайдамацький рух − Коліївщину, успішно сприяв колонізації й аграрному розвиткові земель південної України (Вольностей Війська Запорозького), при цьому намагаючись протистояти зазіханням на землі Вольностей поміщиків із Росії та Гетьманщини. Водночас він постійно конфліктував із запорозькою «сіромою», яка небезпідставно вбачала у кошовому багатія, що відстоює кланові інтереси козацького олігархату. Так чи інакше, за часів Калнишевського «Запорожжя перетворилося на економічно самодостатню територію, здатну експортувати продукти власного хліборобства і творинництва за межі своїх володінь». Попри вірнопідданість, стосунки кошового з російською владою не складалися ідилічно, існують свідчення, що через низку конфліктів із імперською адміністрацією він плекав наміри перейти разом із Військом Запорозьким на бік турецького султана. 

Однак, причиною арешту кошового стали не ґрунтовані на доносах чутки, а інтриги князя Г. Потьомкіна, який просто хотів позбутися впливового конкурента у справі економічного освоєння земель Південної України. Після утримання у Петербурзі заарештованого отамана перевезли до Соловецького монастиря, де він жив до кінця свого життя – до 31 жовтня 1803 року. Як пише В. Грибовський, перебуваючи в монастирі під охороною команди на чолі з офіцером, «Калнишевський міг не тільки власним коштом наймати робітників для покращення умов увʼязнення, але й робити багаті подарунки монастирю, заощаджуючи з тієї суми, що видавалася на його утримання. До кінця своїх днів він зберігав ясну свідомість та вигляд смиреннего та набожного старця... Він мав сухе, тепле і просторе приміщення (більше за чернечу келію)...» Утримували кошового за найвищою категорією, як вʼязнів-аристократів: на нього виділялося з казни більше 360 рублів на рік, тоді як на звичайного ченця – близько 9 рублів. Своєю смиренністю, побожністю та щедрістю Калнишевський заслужив авторитет і повагу чернечої братії. Зокрема, він подарував монастиреві 20-ти фунтовий срібний хрест і 2-х пудове Євангеліє, оздоблене сріблом. 

У відповідь на проголошену імператором Олександром I амністію, Калнишевський написав листа, в якому відмовився покидати Соловки: «Не могу отважиться пуститься в путь столь дальний, а расположился в остатке дней моих посвятить служению Единому Богу в сем блаженном уединении, к коему чрез 25 летнее время моего здесь пребывания привык я совершенно, в обители сей ожидать со спокойным духом приближающегося конца моей жизни». Єдине, що просив звільнений вʼязень у царя – залишити казенне утримання, «чтобы мог до конца жизни своей содержать себя безбедно». Кошовий був похований на почесному місці біля могили преп. Авраамія Паліцина й архімандрита Феодорита, що свідчило про особливу пошану братії монастиря до спочилого.

13 листопада 2015 року Петро Калнишевський був прославлений Українською Православною Церквою як святий і праведний. Оголошено рішення Священного Синоду про канонізацію «праведника у ликові місцевочтимих святих Запорозької землі». Предстоятель Церкви висловив бажання віднайти і перенести мощі кошового до української землі. 

Таким чином, релігійно-віросповідний фактор в історії Запорозького козацтва був не статичним, а зазнав значної еволюції упродовж ХVI–ХVIII ст. У передунійну добу «степові розбишаки», бродники і повстанці жодним чином не асоціювали свої інтереси з інтересами Церкви. У поунійний час, особливо в період Хмельниччини, яскраво увиразнюється інструменталістсько-прагматичне використання православʼя козацькими політиками, які, заручившись підтримкою Церкви, хотіли ідеологічно зміцнити свій непевний соціальний статус. Утім, прагматичний інтерес був обопільним: Церква також охоче використовувала козаків для збереження власної ідентичності в умовах латинської загрози. Нарешті, наприкінці ХVII–ХVIII ст. своєрідна «козацько-православна синтеза» дає нам блискучі зразки богословських досягнень, апостольського місіонерства, справжнього християнського подвижництва і православної святості, чим і завершується козацька історія.

Сергій Савченко

Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb