Діалоги з мистецтвом

Пісня до душі

У червні 2021 року виповнюється сімдесят років Валерію Івановичу Ковтуненку (9.06.1951–19.10. 2020), який, на жаль, минулого року назавжди відійшов до іншого світу. 

Народний артист України (2004 р.), заслужений артист України (1993 р.), кандидат мистецтвознавства, член Національної спілки письменників України, відзначений державною нагородою – орденом «За заслуги» ІІІ-го ступеня і багатьма нагородами керівництва області та міста. Дніпряни знають його як багаторічного директора-художнього керівника (1994–2016 рр.) Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, тричі переможця театрального фестивалю Придніпров’я «Січеславна» у номінації «Кращий директор». За період адміністративної роботи Валерія Івановича заклад став значним осередком відродження української культури, слова, пісні, народних традицій. За його керівництва театральний колектив проводив активну благодійну діяльність, виступаючи з патріотичними концертними програмами у військових шпиталях і у зоні проведення АТО. 

Та, окрім любові до театру, була у Валерія Івановича ще одна пристрасна любов – до музики. Він не тільки розумівся на музичній культурі, але й сам створював музичні композиції, пісні. У фонді нашої бібліотеки зберігається зворушлива збірка авторських пісень «Ангел небесний» Валерія Ковтуненка, з якою може познайомитись кожний зацікавлений користувач. 

Хочу нагадати фрагменти біографії автора і згадати добрим словом творчу особистість – гордість нашого краю.

Валерій Іванович народився в с. Олександрівка Буринського району Сумської області в учительській родині. Любов до музики, поезії, театру, успадкував від своїх батьків, які були творчими людьми. Батько навчив сина грати на баяні, мати – на гітарі. Під час навчання в Олександрівській восьмирічній школі Валерій написав свою першу пісню, яку виконав на обласній олімпіаді. Після закінчення школи, маючи здібності до математики та фізики, вступив до Київського політехнічного інституту на факультет радіоелектроніки. Проте музики не полишав – відвідував заняття у вокальній студії при інституті й навіть став солістом оркестру народних інструментів навчального закладу. Перші збірні концерти – не тільки в актовому залі інституту, а й на великих сценах Києва – разом із відомими співаками, перші сценічні успіхи... Все це надихає юнака на здійснення творчих задумів, і він вступає на акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, який закінчує з відзнакою у 1973 році за спеціальністю артист драматичного театру і кіно. В театральному інституті В. Ковтуненко написав ряд авторських пісень, музику до дипломної вистави, створив вокально-інструментальний ансамбль.

Після закінчення інституту молодого актора запросили на роботу до Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, де він зіграв багато різнопланових ролей – як у музичних, так і в драматичних виставах. У цей період Валерій Іванович продовжував писати вірші та пісні, написав музику до низки театральних вистав. Його гітара і голос звучали на численних творчих зустрічах і концертах, авторські пісні неодноразово транслювали в мистецьких програмах обласного, республіканського радіо та телебачення. За написання пісень до вистави «Маруся Чурай» театру-студії «ВОЛЯ» він став дипломантом обласної мистецької премії ім. Д.І. Яворницького.

У 1990 році Валерій Іванович Ковтуненко призначений директором, головним редактором і артистом творчого об'єднання «ВОЛЯ» Дніпропетровського державного телерадіомовного об'єднання, де зіграв ряд головних ролей у художніх відеофільмах, які демонструвалися по обласному та республіканському телебаченню, крім того, написав музику та авторські пісні до багатьох відеофільмів. Валерію Ковтуненку належить низка пісень громадянського звучання на захист української мови, історичної самосвідомості українського народу, які він виконував на концертах і патріотичних зібраннях. Він – автор поетичних збірок «Пісня іволги», «Сповідальна ніч», «Шанс».

Своїм досвідом Валерій Іванович ділився зі слухачами регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, де кілька років викладав дисципліни культурологічного та соціологічного спрямування.

Пам'ятаємо справжнього українця, талановиту і світлу людину!

Світлана Пономаренко,

завідувачка відділу документів  з питань мистецтв 

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

Світ знань нових видань

Дзюба, Іван. Золота нитка: нариси про (не)знаних / І. Дзюба; Упоряд. О. Сінченко. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2020. – 392с. – (Постаті культури).

Іван Дзюба – літературний критик, культуролог, публіцист, громадський діяч, автор низки наукових і публіцистичних праць з української та зарубіжної культури, теорії та історії літератур. Його «Золота нитка: нариси про (не)знаних» – збірник статей та есеїв про українських письменників різних часів. Так ви дізнаєтеся більше про творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської, долю Василя Чумака, Миколи Хвильового, Василя Блакитного та інших митців.

Видання отримане завдяки Українському інституту книги та розраховане на широке коло читачів.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

Неймовірно, але правда

Протягом 1904 року до читальної зали бібліотеки записалося 836 осіб, загальна кількість користувачів склала 1336, що на 194 особи більше ніж торік. Серед нових користувачів більшу половину становили – чоловіки (59% від загальної кількості відвідувачів), за віросповіданням 69,5% становили християни, 30,5% – іновірці (євреї). Найбільша кількість записалася у вересні та жовтні – 109 та 100 відповідно; найменша – в лютому (44) і квітні (37). На початок року кількість абонентів становила 500 осіб. Протягом року річних передплатників було лише 10 осіб (серед них 6 жінок), а кількість щомісячних абонентів досить велика – максимум 686 у грудні, та мінімум 510 у липні. В середньому кількість абонентів складала 572. На перше січня 1905 року залишилось 580 передплатників. Серед абонентів 48,9 % чоловіки, кількість жінок становила 51 %; християн – 71,5%, іновірців (євреїв) – 28%.  

Отчет Екатеринославской Городской библиотеки за 1904 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1906. – 46 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=104 (дата звернення: 04.06.2021). – Загл. с экрана.

Фото автора cottonbro: Pexels

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

На долоні історії

Василь Стефаник: 

 «Буду свій світ різьбити, як камінь…»

(продовження)

Тяжким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова, у лютому 1914-го померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Він залишається з дітьми у Русові. Сучасники згадують: «Громадське життя завмерло зовсім, не стало тих, що його творили, забрала їх цесарська влада на війну... Світ забитий дошками і привалений надгробними каменями». Із початком війни йому перестала надходити пенсія посла. Доводилося сутужно. Господарство занепадало, борги збільшувалися.

Стефаник оповідав, що до нього в Русів приходило немало офіцерів із частин, що стояли в дооколичих місцевостях, говорили, що знають його як письменника і висловлювали своє визнання. Він, звісно, ризикував, тому що був відомою людиною, крім того послом, і тому його могли в будь яку хвилину заарештувати. В березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника таки заарештували, але через кілька днів з вибаченнями відпустили. 

Через воєнний стан ніякої ширшої діяльності він розвинути не міг, окрім того що допомагав жінкам, дітям солдатів, оберігав від різних податків і поборів, викликаних війною.

Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості, що охопив 1916–1933 роки.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії та народження радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (1916 р.). Того ж року він пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Івана Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду склали п'яту збірку – «Вона – земля», видану у 1926 році  та присвячену пам'яті батька, який вже помер. 

Уважно стежив Василь Семенович і за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності,  гаряче вітав утворення УНР, наголошуючи, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ». До речі, він очолював урядову делегацію ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв'язку з проголошенням Акту Злуки.

Його нова збірка відкривалася новелою «Дорога», напівавтобіографічною за змістом. В ній – образ поета, який «любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи», «який віддав усього себе приреченим і обездоленим», дорога як образ тяжких випробувань, які випадають на долю людини. 

Сучасники, згадуючи Стефаника у 20-ті роки минулого сторіччя, підкреслювали, що він був дивний і нервовий, якийсь внутрішній неспокій гнав його з місця на місце. Снятин, Русов, потім знову Снятин. Так Стефаник тоді переживав творчу гарячку, виношував думку в художній формі показати настрої селянських мас, їхній рішучий протест проти окупації панської Польщі. «Цілий народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить», – цитата з його листів того часу. 

У 1924–1926 роках його твори охоплюють все більше верств читачів і стають відомі в Америці. 1924 року в Харкові виходять «Кленові листки» у серії «Бібліотека українських письменників». 

Збірка «Земля» отримує дуже схвальні відгуки, зокрема літературознавець Дмитро Могилянський підкреслює «..нова книжка Стефаника, це скарб нашої літератури, а сам автор – кращий її творець». І ще з відгуків: «Він так прихилився назавжди до українського села й до життя українського селянства, а одно й друге було і є невичерпним джерелом Стефаникової творчості».  

До цього ж періоду належить новела «Серце». Твір, у якомусь сенсі підсумковий.  Стефаник згадує тут чимало людей, які потрапили до списку заборонених радянською ідеологією, тому друкувалася лише перша частина присвяти друзям. 

Сучасники у ті часи бачили його таким: «Проникливий погляд сумних, ледь лукавих очей таїв у собі щиру теплоту. І у його очах, і в постаті і в поведінці панував погідний глибокий роздум навіть тоді, коли жартував… Свої твори він читав просто, а притаманний йому глибокий роздум надавав словам глибини і вагомості. Дуже спокійно малював страшну картину бездонного горя… всі сиділи мов зачаровані…»

Усього за цей період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів.. Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературне значення, ніж новели («Моя література, – писав він, – в моїх листах»). Найповнішим виданням доробку письменника є «Повне зібрання творів» у 3-х томах 1949–1954 рр.

Далі буде. 

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

Що читають бібліотекарі

Курков, Андрій Юрійович. Бікфордів світ / А.Ю. Курков; [пер.з рос. В.С. Бойко].– Харьків: Фоліо, 2013.– 378 с.

Кому на Руси жить?...

Н. Некрасов

Побачивши книгу «Бікфордів світ» у нашій бібліотеці, я захотіла її прочитати. Раніше не читала, на жаль, жодної книжки відомого автора Андрія Куркова, журналіста, письменника, сценариста. За його сценаріями поставлено 18 документальних і художніх фільмів. Він – автор понад двох десятків книг. Його твори перекладені 34-ма мовами, в тому числі англійською, німецькою, французькою, голландською, іспанською, японською, турецькою та іншими. Він – лауреат і переможець «Коронації слова». Курков – один із тих письменників пострадянського простору, чиї книжки потрапили в топ-десятку європейських бестселерів. Недарма його визнано в Європі сучасним російськомовним письменником № 1. «У житті найцікавіше – це життя», – сказав якось письменник.

Мені сподобався зручний формат книги, а також блискавичний переклад з російської українською мовою перекладача В.С. Бойка. 

«Бікфордів світ» – дуже серйозна та сумна «казка», сюжет якої складно переказати. Історія, про яку йдеться в романі, перемежовується з антиутопією. Андрій Курков поставив за мету показати та висміяти всю ницість і жах явища, яке ми звикли називати «життям при соціалізмі». Головні теми роману – пам'ять і страх. Пам'ять про дитинство, розчарування у реальному світі, побоювання будь-яких змін, відсутність бажань, комплекс провини і безсилля перед життям.

Головний герой роману матрос Харитонов йде через всю країну зі сходу на захід, від Охотського моря до людей, тягнучи за собою нескінченний бікфордів шнур. А по шляху – безіменні міста, з заляканими робітниками стратегічних фабрик, де через зрослий попит шиють гамівні сорочки. І сади – безкраї та безплідні, посаджені розстріляними. І табори й табори, і вовки голодні, і скити безлюдні, і час відносний. І єдиний супутник – пацюк, який тікає з одного потопаючого корабля на інший. А десь на всіма цими шляхами вночі непомітно летить кудись чорний дирижабль. Чорний дирижабль і його керівальники безупинно летять в якомусь напрямку, курсуючи над поверхнею Батьківщини: «Вимкнувши мотори, він летів над морем у кудизавгодно напрямі».

Спочатку роману я не розуміла, до чого прив'язаний інший кінець шнура, але дочитавши до середини, почала сумніватися: а що ж вибухне, якщо цей шнур підпалити? Світ, дійсно, – бікфордів, оперезаний запальним шнуром, чиркнути б сірником і підірвати все до біса! Все, що не збулося, все, що не тим майбутнім стало, за яке вмирали і боролися.

Люди – абсурдні в своїй бездумності, світ – кривава арена, де панують лицедії... Кілька сюжетних ліній, які так і не перетнулися, гармонійно наповнили роман. Покинувши земний світ, уже в іншому, Бікфорд розмовляє з якимось німцем, який знає спокій. Ідеї німця після його життя стали основою для державного ладу багатьох країн, але вони стали бідою. 

В романі – люди, які воюють один із одним, але трапляються розумні вовки. Дуже цікаві філософські роздуми про життя. Герої роману Андрій Корнягін і Харитонов шукали «життя» і так його й не знайшли.

Роман жорсткий, абсурдний, проте логічний, читається не швидко і залишає дивні емоції. Висновок з цієї книги: всі ми прив'язані до бікфордового шнура в цьому вибуховому світі й тягнемо за собою все життя.

Книгу рекомендую до читання людям, обізнаним в історії та філософії.

Завідувачка патентно-технічного відділу Тетяна Мищенко

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут    

 

Портрет в бібліотечному інтер'єрі

Ніна Ясиницька. Бібліотекар – професія душевна

Вона полюбляє це слово – душевність, бо сама – людина душевної доброти та чуйності. Знайомтесь – Ніна Данилівна Ясиницька, провідний спеціаліст відділу абонемента, Бібліотекар з великої літери, професіонал своєї справи з 44-річним бібліотечним стажем. 

Спілкування з нею приносить завжди радість, збагачує і наповнює подіями життя. Вона належить до того покоління бібліотекарів, які мають безумовний рівень інтелігентної культури. Підкреслюємо – інтелігентної, бо сьогодні, на жаль, це втрачається у професії бібліотекаря. А головне – любити людей, в цьому гуманістичний зміст професії бібліотекаря. Ці якості дуже важливі для роботи у своєрідному відділі абонемента, який має високу соціальну цінність для жителів ж/м Калинівський м. Дніпра.  

Відділ розташований в окремому приміщенні на значній відстані  від інших структурних підрозділів бібліотеки, для його шеститисячної читацької аудиторії сформовано 50-ти тисячний універсальний книжковий фонд, значний асортимент періодичних видань, працюють різні сервісні послуги: можливість взяти книгу додому, працювати в читальній залі, на комп’ютерах із доступом до Інтернету, користуватися зручним режимом роботи і високою якістю обслуговування. Абонемент – центр неформальної освіти для 5-ти шкіл району, професійного училища, має традиції сімейного читання, надає комп’ютерні послуги, є осередком цікавих проєктів для мешканців житлового масиву. Центром зближення та спілкування читачів, довіри став клуб «Захопленість», де проводяться зустрічі з цікавими людьми. І весь обсяг роботи тримається на досвідченому та професійному колективі, на таких людях як Ніна Данилівна, відданих своїй справі. 

Наша героїня народилася в селищі Павлівка Маріїнського району Донецької області 31 травня 1956 року. 

У 1977 році закінчила бібліотечне відділення Харківського державного інституту культури. Після закінчення працювала бібліотекарем, з 1978 року – завідувачкою відділу читальної зали Дніпропетровської Центральної міської бібліотеки.

З 1994 року працює у відділі абонемента Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Первоучителів слов`янських Кирила і Мефодія. Спочатку в підрозділі читальної зали абонемента провідним, з 2004 року – головним бібліотекарем. Але завжди з читачами, бо кожен день приносить їй нове знайомство з новими людьми, новими книгами, свіжими номерами газет і журналів. Її кредо: «Інформації багато не буває», її принцип: «Все для читачів». Тактовна, емоційна, вміє слухати і розуміти, знаходить підхід до кожного читача, знає і розуміє його потреби й інтереси, вміє порадити читачеві книгу за його вподобаннями. А ще вміє співпереживати, розуміючи індивідуальну неповторність кожної людини.  

Має доньку і багато друзів. Бути справжнім другом – це ще одна важлива риса її характеру. 

Ніна Данилівна дуже багато читає, вона в курсі всіх книжкових новинок, якими завжди ділиться і з читачами, і з колегами. Блискуче знає всесвітню класику, твори сучасних письменників. З нею приємно поспілкуватися на будь-яку літературну тему, тому і гуртуються люди біля неї, бо легка у спілкуванні. Ніна Данилівна завжди була в курсі всіх подій відділу, займалася фотографуванням, і завдяки їй відділ абонемента має цікаві історичні фото. В далекі 90-ті, коли читачі шикувались у великі черги, головним було – не відмовити нікому, швидко надати інформацію. Ніна Данилівна миттєво надавала читачам першу допомогу бо чудово знала фонд, психологію кожного відвідувача, йшла на компроміс. На посаді головного бібліотекаря контролювала технологічні процеси бібліотечної роботи і завжди радо приходила на допомогу колегам. Займалася організаційними питаннями клубу «Захопленість» разом із завідувачкою відділу. Передзвонити учасникам клубу, вислухати їх, допомогти з книгами, За таку чуйність і поважають Ніну Данилівну давні друзі, колеги, однодумці, постійні читачі, які йдуть тільки до неї. На таких професіоналах тримається бібліотека, заради таких людей і приходять відвідувачі до книгозбірні. 

Для багатьох читачів Ніна Данилівна більше, ніж друг. Так про свої читацькі стосунки з бібліотекаркою говорить Ірина Станіславівна Бучарська – голова клубу «Захопленість», доцент, викладачка кафедри журналістики ДНУ ім. О. Гончара: «Більше двадцяти років Ніна Данилівна – мій «провідник» в складному «лабіринті» світу книг – бібліотеці. Людина, життя якої присвячене книгам і людям, яка «пов'язує» людину і книгу, не може бути іншою – тільки розумною, тільки доброю, одним словом – високо інтелігентною!» і додає: «Бібліотеки, як і раніше, привабливі! Екран не замінить книгу. Порада бібліотекаря безцінна. Думка іншого читача спонукає до міркування і дискусії. Бібліотеки зараз – доказ того, що світ не зійшов з розуму остаточно і безповоротно. Ми, як і раніше, збираємося на засідання нашого клубу, наш склад змінюється фізично, але в той же час залишається колишнім духовно та інтелектуально».

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

Світ знань нових видань

Бронсон, По. Батьки в шоці: новий погляд на виховання / П. Бронсон, Е. Меррімен; пер. укр. І. Семенюк.– Харків: Ранок: Фабула, 2019.– 400 с. 

Хочете дізнатись, який вигляд має Кері Грант у ролі швейцара? А про те, яку зворотну дію має похвала та які наслідки того, що у всьому світі діти стали на годину менше спати? І в чому, кінець кінцем, помилявся Фрейд і мав рацію Шекспір? Ми вже не кажемо про справжність оцінок обдарованих дітей та про те, що їх, і не лише обдарованих, взагалі потрібно обдурювати.

Уже «виховний шок»? Не поспішайте! :)  

Книга авторства По Бронсона та Ешлі Меррімен із красномовною назвою «Батьки в шоці: новий погляд на виховання» дуже легко сприймається при читанні. І не лише тому, що мова від першої особи і довіра та контакт виникають з першого рядка. Статті По та Ешлі виграли журналістську премію від Американської асоціації сприяння розвитку науки, а також «Нагороду Кларіон» від Асоціації жінок у сфері комунікації. Не лишила їх поза увагою і нагорода за визначну журналістику від Ради сучасних сімей.

До речі, якщо надаєте перевагу бестселерам – це до Бронсона, одна з п`яти книг якого «Що мені робити з життям?» увійшла до відповідного списку New York Times. 

Отже, нове видання, отримане нашими фондами завдяки Українському інституту книги, до вашої уваги.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут