Сторінки

пʼятниця, 9 лютого 2018 р.

На долоні історії

Василь Стефаник. Великий різьбар українських селянських душ
(продовження)

Важким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова війна, а  у лютому 1914 року померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Він залишається з дітьми у Русові. Сучасники згадують: «Громадське життя завмерло зовсім, не стало тих, хто його творили, забрала їх цесарська влада на війну... Світ забитий дошками і привалений надгробними каменями». Із початком війни Василю Стефанику перестала надходити пенсія посла. Доводилося сутужно. Господарство занепадало, борги збільшувалися.
Стефаник оповідав, що до нього в Русові приходило немало офіцерів з частин, що стояли в дооколичих місцевостях, говорили, що знають його як письменника і висловлювали своє признання. Він звісно ризикував,  тому що був відомою людиною, крім того послом, і тому його могли в будь-яку хвилину заарештувати. 
У березні 1915 року, за фальшивим доносом, Стефаника таки  було заарештовано, але через кілька днів з вибаченнями відпустили. 
Через воєнний стан ніякої ширшої діяльності він розвинути не міг, окрім того що допомагав жінкам, дітям солдатів, оберігав їх від різних податків та поборів, викликаних війною.
Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості, що охопив  1916—1933 роки.
У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни, Стефаник знову береться за перо новеліста. Починається  другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. 
Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (написана восени 1916 р., а опублікована на початку 1917 р.). 1916 року Стефаник пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду склали п'яту збірку — «Вона — земля», видану у 1926 р. і присвячену пам'яті  батька, який цього часу вже помер. 
Уважно стежив він і  за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності,  гаряче вітав утворення УНР,  наголошуючи, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ». До речі, він очолював урядову делегацію ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв'язку з проголошенням Акту Злуки.
Його нова збірка відкривалася новелою «Дорога», напів-автобіографічною за змістом. В ній - образ поета, який «любив свою дорогу, не сходив  з неї ніколи», «який віддав усього себе приреченим і обездоленим»,  дорога як  образ тяжких випробувань,  що випадають на долю людини. 
Сучасники, згадуючи Стефаника у 20- ті роки, підкреслювали, що він був дивний і нервовий, якийсь внутрішній неспокій гнав його з місця на місце: Снятин, Русов, потім знов Снятин. Так, Стефаник тоді переживав творчу гарячку, виношував думку в художній формі показати настрої селянських мас, їхній рішучий протест проти окупації панської Польщі. «Цілий народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить», - цитата з його листів того часу. 

(далі буде)



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Немає коментарів:

Дописати коментар