Сторінки

пʼятниця, 12 січня 2018 р.

На долоні історії

Василь Стефаник. Великий різьбар українських селянських душ


Василь Стефаник  має козацьке коріння. Як кажуть легенди, викладені його сином Юрієм  у статті «Трагедія і тріюмф роду Стефаників», прадіда Василя Тодора було вивезено зі зруйнованої Катериною ІІ Запорізької   Січі у ті міста , де пізніше й  народився Василь. 
Тодор був взірцевим господарем, в Австрії купував залізні плуги, впроваджував модерні способи господарювання. Про нього ходили чутки, що він привіз  мішок золотих дукатів, а тому не дивно, що на його садибу однієї глибокої ночі напали розбійники.  Він багатів, дружина народила йому вісім,  чи десять доньок, всі вони були здоровими і гарно їздили верхи, чим дивували село, бо тут ніхто жінок не бачив на коні, а коли бачив, то хрестився.  Але щастя Тодось не мав тому що нікому було «понести у віки козацьке прізвище».
Хлопчики у родини народжувалися, але  не виживали. І тільки  діду Василя Луці, завдяки спеціальному обряду,  зберегли життя.  Він і «понес козацьке призвіще у віки».  Говорили також, що на родині Стефаників лежить прокляття  від багатодітної турчанки, яку було вбито разом з дітьми  предками письменника під час боїв козаків з турками. Стефаник звісно знав про всі ці легенди родини. І все це наклало відбиток на емоційність  Василя Стефаника, глибину його чутливої душі.  
Він народився 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. Мав ще  двох рідних братів (Володимира і Юрія) та двох сестер. «Біла хата купається в сонці. На приспі перед хатою кури дзюбають стіни. Навколо хати герцають хлопці на дерев'яних конях. У хаті мала дитина грається і ручкою хоче ймити барви веселки, що крізь вікно увійшли до хати…» - це його спогади про дитинство у листі  до друга Вацлава Морачевського. Але  майже все життя він почував себе малим білим ягнятком, що  «..заблукало між волів… з таким страхом, що кучерявий волос на нім дрожав. Блеяло аж плакало». І йому теж у своєму житті довелося блукати між чужими містами і людьми.  
Змалку Василь був дуже відданий матері і  цю любов проніс через усе життя. Батько Василя Стефаника  був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. Переймався необхідністю освіти сина і  долю його  планував сам, не зважаючи на його думку і протести матері.
 Батькові Стефаник дав влучну характеристику у  новелі «Серці»:. «Мій батько Семен колисав мене на руках вже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив.  Був вічно зайнятий, бо мусив догледіти, все на господарстві й в усьому тримати порядок…Сильним був. … і хотів бачити свого сина для добра». Стосунки їх на протязі всього життя були складними. Василь не міг пробачити батьку суворість до матері, її тяжку працю на землі.  Але наприкінці життя  вони примирилися. 
Дитячі роки  Стефаника пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, він пізнавав таємничий світ народних пісень, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле. Від матері та старшої сестри Марії навчився співати. Дядьки пригощали його дарунками, дядько Лесь, що мешкав у сусідстві, грав на сопілці і оповідав казки.
 «Я вже дитиною знав з розмови моїх батьків, що маю йти до школи… Підставою було те, що хлопець дуже добре «бравси очинашу»., - згадував Стефаник у своєї автобіографії.
З 1878 року  він навчається у Русівській початковій школі та  з 1880 –го  року  у Снятинській міській. Навчання відбувалося лише  у зимовий період, тому що в інші пори року він допомагав поратися батьку з господарством.  У Русові дітей навчав дяк, тому школу  називали «дяківкою». Старий дяк, той напевно, що з  його новели «Давнина», давав образки для малого, а той тішився ними і не міг надивитися.
«Я бувало приходив до старого дяка, стану коло порога, та очі мої липнуть до грубих книжок, що були замкнені. Як би так відімкнути цю шафу, розтворити на колінах книжку та й мочити палець у рота та й листки обертати», - згадував Стефаник в своїх листах до Ольги Кобилянської.
«Батько завіз до міста у школі, казав: паном будеш. Отут не одну сльозу я зрібним рукавом обтирав. Паничі і вчителі збиткували замурзаного мужика. Чекав з нетерпінням приїзду матері: «Сиджу коло мами ладно мені, а про школу забув… За потрачені години нелюцький учитель покарав мене вісімнадцяти палицями. Я від себе відходив і в крові своїй скупався. Батько мій мовчав, а мати, сільська молодиця, пішла правди шукати – і учителя перенесли», тобто перевели до іншої школи. 
З сільської школи в Русові  він перейшов до  школи в Снятині.  І знов побиття, безвідповідальне ставлення вчителів та директора до своїх обов’язків. Серце матері коїлося.  Восени, коли ще не йшли дощі та було тепло, Стефаник часто прибігав зі Снятина додому, так дитина стужилася за рідною хатою. А коли падав перший сніг мама давала до церкви службу за його здоров’я, цей день він шанував і любив. Перший сніг викликав в нього згадку про дім і матір.

( далі буде)



 Більше про бібліотеку  тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
 Замовити книги можна  тут

Немає коментарів:

Дописати коментар