Сторінки

пʼятниця, 17 листопада 2017 р.

На долоні історії

Іван Манжура: «Не треба мені тії слави людської»

Український поет, фольклорист, етнограф. Іван Іванович Манжура (псевдонім Іван Калічка). Людина з дуже строкатою долею. Ніжний лірик, уважний дослідник української історії, що розсипана в любові до кожної української людини та її особливості говорити, відчувати, мріяти. 
Він народився 20 жовтня (1 листопада за новим стилем) 1851 року в Харкові, в родині відставного прапорщика, згодом дрібного чиновника, який служив в канцелярії харківського генерал-губернатора. Мати його була  рідною сестрою дружини відомого професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні. Через конфлікт з начальством батько був змушений залишити службу. В сім'ю підкралися злидні, з пристойної квартири родина перебралася на околицю,  а в 1856 році від нестатків та переживань захворіла і померла мати. П`ятирічний Іван залишився на руках безробітного батька і  дитину забрала до себе в Хорол бабуся, батькова мати. Вона ж була його наставницею та першою вчителькою по життю. Батько довго  не міг знайти постійної роботи, мандрував  з місця на місце та  через постійні невдачі запив. Саме він пристрастив 10-річного хлопця до горілки, важко скалічивши синові долю. Невдовзі батько викрадає  Івана з теплої хати, чистого ліжка і більш-менш забезпеченного життя у ніжної покровительки-бабусі і вирушає з ним у мандри.  Розмиті дощами сільські дороги, шинки, нічліг літом у скирді, а зимою по чужих селянських кутках, таким є життя маленького Іванка.  
Пішки він добирається з батьком до Харкова, де останній залишає його   на призволяще.  В 1858-1859 році хлоп'я живе саме у великому місті.  Багато лиха та поневірянь  зазнав за цей час сирота. За якусь провину  він потрапляє  до  полиції, де  утримується разом із злочинцями. Захворівши  опиняється і у лікарні, де там несподіванно зустрічається з батьком. І знов мандри, скирди, шинки, випадково зароблені та пропиті копійки. Так продовжувалося  протягом 1860-1862 років, в мандрах дорогами Харківщини та Катеринославщини. Катеринославщина стає місцем поневірянь, випадкових заробітків та активної фолькльорної й етнографічної діяльності Манжури.
В автобіографічному листі Манжура так згадував про ці  важкі дитячі роки: «Был я в это время, не помнящим родства, ел из арестантского котла, и был приемным сыном у какого-то пожарного или сторожа, пока не заболел и не напал на Собурову дачу, где встретился с отцом. От этой поры я до 9 лет прошел с отцом  12 одних губернских городов и сделал (помню, как этим выхвалялся отец) 6000 верст», поки  дороги не привели їх у Білгород.  
Хлопчикові ненадовго усміхнулась доля, він  потрапляє до будинку княгигині Волконської,  яка стала навчати свого слугу латинської мови. Здібний учень вільно читає римських авторів в оригіналі. Волконська домовилась із священником Г.І. Курдюмовим про продовження систематичної освіти із своїм підопічним. Це була високоосвічена та обдарована людина, яка писала вірши та п`єси, захоплювалася музикою. По суті, хлопчик став прийомним сином вчителя, вивчав Закон Божий, грецьку мову, історію та географію.
Недовге щастя знов таки  обірвала поява батька. Пізніше Іван Іванович згадував «Пьяный  патер мой вытащил меня от Г.И. Курдюмова и повел через Харьков на Боромлю, вблизи которой хотел отдать на воспитание какому-то богачу Алферову.  Как я не плакал, как я не просил отпустить назад, отец вел меня».  Знову розпочалися мандри 12-річного хлопчика від села до села, але ж він втікає та повертається до свого наставника. 
У 1864 році батько помирає. 13 річний хлопець повертається до Харкова під опіку тітки, дружини відомого вченого-філолога. Олександр Опанасовича Потебні, який  до кінця своїх днів залишився духовним батьком Манжури. Марія Миколаївна влаштовує племінника у повітове училище, за іншими данними в реальне. За добрі успіхи та навчання Іван отримує рекомендацію для продовження навчання за казенний кошт. Одначе закінчити другу Харківську гімназію Манжурі не судилося, тому що із шостого класу його виключають. Причину й  досі не з'ясовано.  Негідна поведінка, грубості начальству, так говорять одні джерела, інші ж свідчать, що Манжура «був людиною простою, тихою та до вчителів шанобливою. Він завжди чемно вклонявся вчителям, тільки якось кумедно, так що він, жартуючи казав, ніби Манжура пірнає». 
В 19 років юнак знову опиняється на вулиці, перебиваючись певний час приватними уроками. Восени  1870 року стає вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту. Закінчити навчання теж не пощастило. Його виключають з інституту без права вступу до будь якого іншого навчального закладу. Йомовірно, причиною виключення був зв`язок з підпільними народницькими гуртками.
(далі буде)



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна  тут

Немає коментарів:

Дописати коментар