Сторінки

пʼятниця, 8 вересня 2017 р.

На долоні історії

Юрій Литвин: «Мій вірш підвівся над тюремним дахом. 
 І ось летить!...
Летить Чумацьким шляхом»

 «І хай моя трибуна ешафот, я єсть!» Так написав про себе в епоху радянських часів поет-правозахисник Юрій Литвин. Так, саме поет і правозахисник, тому що його творчій світогляд, моральність та доброта, якими пронизано кожний рядок віршів, небайдужість до порушень справедливості,  максимально відбилися  на його правовому світогляді. 
Він не дожив до свого 50-річчя 50 днів і його загальний термін, згідно  приговорів складав 41 рік, з яких він встиг перебути за гратами  - 20 років. Саме так оцінив тоталітарний режим любов поета до України. Трагізм і парадокс полягали  в тому, що український патріот писав свої вірші на російській мові. 
Він був романтиком, ліриком, людиною глибоких почуттів і ніжної любові і разом з тим ніколи не тремтів перед наглядачами концтабору, ніколи не опускав перед ними  очей. Він мав дивовижну пам'ять і годинами міг цитувати Кобзар Шевченка, Лесю Українку, Уїтмена. І на питання скільки ж віршів він знає, Литвин відповів – тисячу, чи кілька тисяч, не рахував. 
Все що він писав під час лагерного життя в нього відбирали. І коли йому радили писати щось маленьке і ховати окремо, він відповідав – Хай забирають, хай знають, що ми не скорилися.. 
Нажаль більшість з написаного Литвиним заховано в архівах колишнього  КДБ.
Він народився 1934 року на Київщині у селі Ксаверівці в родині вчителів. Батько його був на фронті з першого дня, потім потрапив  до загону легендарного Сидора Ковпака. 1944-го року Тимон Литвин помер від ран у шпиталі. 
  Рятуючі  дванадцятирічного Литвина від злиднів, дядько забирає його на Кавказ. Хлопець опиняється у російськомовному оточенні. Він закінчує семирічку,  навчається у    гірничопромисловій школі, працює на шахті у Донбасі. У вісімнадцять років повертається на Васильківщину, живе біля матері в селі Барахтах. Він був  активним комсомольцем, навіть комсоргом та дуже відверто реагував  на колгоспне кріпацтво. За перший юнацький бунт його  етапували на будівництво Куйбишевської ГЕС. Мати Надія Антонівна Парубченко дісталася  тоді до заступника голови Верховної Ради УРСР Сидора Ковпака. Той добре пам’ятав свого бійця Тимона Литвина і  визволив його сина. 
Та тільки-но в лютому 1955-го Юрко приїхав погостювати до дядька Миколи в Ленінград, як його знову заарештували,  звинувачуючи   у створенні в неволі  підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України». Литвина   засудили до 10 років позбавлення волі за  статтею — «Зрада Батьківщині».
Він  відбував покарання у політичних таборах Сибіру, потім у Мордовії, де зібрали учасників національно-визвольних рухів з усього СРСР. Тут Юрій Литвин  мав можливість слухати митрополита Йосипа Сліпого, знав адвоката Степана Бендери – Володимира Горбового, зустрів найавторитетнішого з-поміж українських політв’язнів Михайла Сороку. Це був період громадянського визрівання Литвина і становлення його як поета. У Мордовії й написано головним чином поетичну збірку  “Трагічна галерея”, яка згодом була присвячена політв’язню та правозахиснику   Левку Лук'яненко.
Звільнившися через десять років, у 1965-му, Литвин прямо з Мордовії поїхав до Москви та й прорвався у канадійське посольство, лишивши в руках міліціонера піджак. Політв’язні доручили йому передати звернення до урядів вільних країн про становище в концтаборах. Щоб не ризикувати, текст Юрій вивчив напам’ять. Співробітники амбасади вивезли його потай машиною і дали можливість вискочити на ходу.

(далі буде)



Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна  тут

Немає коментарів:

Дописати коментар