Сторінки

пʼятниця, 5 травня 2017 р.

На долоні історії

Тодось Осьмачка.  «Той хто не боявся говорити правду і страждати за неї »
 (частина друга)  

 Перша книга «Круча» вийшла під час навчання  Тодося Осьмачки, і він назавжди запам’ятав слова професора Павла Филиповича, який зазначав «Творчість Тодося Осьмачки – пристрасна антитеза всім тим письменникам, які наївно вірили, що революційні події стануть прологом до національного і духовного відродження в Україні…». Осьмачка явно «йде не в ногу» з голосними трубадурами революції:

«По чреву світа
Ватаги ходять –
Ситі, п’яні, п'ють кров.
Розп'яв хтось правду на Голгофі
Знов!
Звір бенкетує!
Болить душа…"
"Круча" засвідчила "може, одну з найнадійніших сил у історії українського письменництва", писав  літературний критик Сергій  Єфремов. 
Друга книжка поезій «Скитські вогні» фактично стала гімном українському степові:     
 «Гей, степе мій, підпер ти ріками моря,     
 щоб не схитнулися вони на ниви хлібороба...    
 Ти запалив дзвінкі вогні  великих сизих рос,      
що з ринків падають на обрій —   на вічний твій покос...»
Третьою і останньою в радянській Україні була збірка «Клекіт», в якій посилились настрої самотності, змученості душі, розпачу. Вона побачила світ у розпал підготовки процесу над Спілкою Визволення України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості.
Саме наприкінці 20-років Осьмачка відчуває себе покинутим, непотрібним, нереалізованим. Час від часу він приїздить до батькового брата Михайла Юхимовича у село Драганівка на Поділлі, що поблизу кордону, і саме тоді у нього визріває план вирватися з СРСР.
У 1931 році, покинувши вчителювати, Осьмачка їде до Москви з метою потрапити на прийом до вищих союзних урядовців, щоб пояснити їм, що  установка партії більшовиків про розвиток української культури «національною за формою і соціалістичною за змістом» є хибною, бо культура повинна бути національною за змістом і незалежною від центральної культури. Але звісно ніхто його не прийняв.  Він знов повертається у маєток дядька. Багато часу проводить на лоні рідної природи у лісах та полях і пише  в свої знамениті  маленькі зошити. Багато перекладає Шекспіра, Оссіяна, Байрона, вчителює, веде свою особисту боротьбу з порядками у народних школах, тому що на його думку саме рідна мова повинна займати у викладенні перше місце, а це не завжди трапляється. 
На початку 1933 року у  його тимчасовій квартирі проводиться обшук, мета – виявлення прихованої зброї. Знайдено таку «зброю»:  2 загальних зошити з власними творами, 2 маленьких блокнотика, 2 записні книжки з віршами, чотири фотокартки для документів на виїзд для закордонного паспорта. Але його все ж таки заарештовують та звинувачують в прагненні нелегально перетнути кордон і за ненависть до російської мови, хоча прямих доказів з цього приводу не було. Звільняють його дивом, але без права проживання в прикордонній  смузі терміном на три роки. Він на волі, але безхатній, ночує у скверах, на цвинтарі, у підворіттях. 
«Я український поет, але вигнаний з сучасного життя» - дуже болісні, але цілком вірні рядки. Спроба покінчити самогубством, вивезення до Московського інституту Сербського, щоб пересвідчитися в його  психічній недузі. У 1934 році  він знов засуджений і звертається з проханням  до сина свого студентського професора Филиповича засвідчити, що він не  є хворим. 
Несподіванка, але Осьмачку відпускають, із ним маленький клунок з томом поезій Байрона. Жага вирватися з усього цього моторошного оточення приводить його до  Ленінграду з намаганням  бути зарахованим до торгівельного флоту і знов таки  мати можливість перетнути кордон, але ця спроба є невдалою. 
Саме в цей період з'являється ще одна збірка Осьмачки, що має назву «Не кобзар».  Саморобний зшиток  поем  присвячений «Великому поетові  Нації Нібелюнгів Гавптману, з глибоким сердечним захоплюванням».  Тут є «Дума про Зінька Самгородського», твір який Осьмачка найбільше полюбляв виконувати на літературних вечорах, також «Семен Палій», третя частина поеми «Поет», переклад байроновського «Прощання Чайльд Гаррольда», вірші.  Цей зшиток Осьмачка довго переховує, а знайдено його було вже після смерті поета, в судовій справі. 
На початку війни він вкотре  виходить з божевільні, блукає рідним містом,  деякий час вчителює, окупаційна влада закриває всі народні школи і Осьмачка приймає рішення виїхати до Львова. Після відходу радянського режиму у Львові було дуже жваве літературне життя, Німеччина не заважала і не намагалася контролювати.  Відкриваються  наукові товариства, видаються твори Івана Багряного, Михайла Ореста інших письменників. «Засмагле вітрами обличчя, сірі очі, що жмуряться в усмішці і несподівано спалахують вогнем, ціла струнка постать..запашна соковита мова південної Київщини», таким його побачило місто, яке вважали «вікном до Європи». Його поява мала сенсаційний відтінок, він з'явився ніби з того світу і постав як національний герой.
Влітку 1942 року львів'яни прочитали в журналі «Наші дні» пристрасну сповідь про все, що випало на долю Тодося Осьмачки. Він брав участь у багатьох літературних зустрічах, завжди читав «Думу про Зінька Самгородського», яка пізніше звучатиме у Німеччині та Північній Америці, продовжував свою перекладацьку діяльність. 
Львів зустрів його розпростертими обіймами, нічого подібного Осьмачка раніше не переживав. Львів'яни взялися спільними зусиллями винагороджувати  поета за всі пекельні знущання, обули, оділи, записали  на харчові картки і всюди він був  найпершим гостем. Але Тодось,  як і завжди, був невдоволений та у листі до Уласа Самчука він  жалівся на цензурні перепони, про недобрі стосунки з редакторами та про надії, які не могли здійснитися.  Вікном до Європи Львів для нього так і не став. 
(Далі буде).



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

Немає коментарів:

Дописати коментар