Сторінки

пʼятниця, 19 травня 2017 р.

На долоні історії

Тодось Осьмачка.  «Той хто не боявся говорити правду і страждати за неї» (завершення)
  
У другій половини 40-років він завершує поему, чи скоріше роман у віршах під назвою «Поет», поему гігантську на 628 октав. Еталоном літературної досконалості вважали рядки:
«Від вітру так ніколи не тріпоче
У вересні тополя золота,
Як шелестить шовками стан дівочий
І нам назустріч з крісла виліта;
І серце чуле виспівати хоче
Словами крізь розтулені уста».
Також у ці роки майже повністю було написано «Китиці часу», що з'явилися друком у видавництві «Українські вісті» у Німеччині аж 1953 року і з'явилося  багато мемуарних його новел у періодиці.  Всі твори не залишилися без уваги літературних критиків. Також увагу Осьмачці приділили і в збірці, що вийшла у Мюнхені «Карикатури з літератури», до речі самому Осьмачці карикатури та пародії не вдавалися, він майже не мав почуття гумору. 
Саме до цього часу відноситься його знайомство з Юрієм Шерехом, літературним критиком, на якого добре враження справив «Старший боярин».  Знайомство їх було дуже оригінальним: критик попросив у Тодося рукопис  «боярина» на що той відповів йому : «Дам, якщо не будете лаяти».
Поетична збірка «Із під світу» з'явилася вже на північноамериканському континенті у 1955 році  за сприяння Української вільної академії наук у США та Наукового товариства ім. Тараса Шевченка.  Рецензії вийшли із заголовками «Неподоланий поет». Юрій Шерех наголошував на тому, що не праві ті хто бачить в поезії Осьмачки одну велику поетову скаргу на світ і гадають, що він зацікавлений більше у представленні своїх жахів, ніж мистецтва. «Поетам є  чого повчитися в Осьмачки, - зауважував Шерех,  – Словник Осьмачки нечувано багатий і не зі словників насмиканий, а взятий з природної живої мови…».
Усі попередні книги були підписані Тодось, а на титулі «Із-під світу» значилося Теодосій. Період  другої половини 50-х був найщасливішим «такого сяючого, безпосереднього Осьмачки згодом вже ніхто і ніколи не бачив.
Він мріяв про Нобелівську премію, висилав збірку «Із-під світу» до трьох Європейських академій і до Шведської і отримав відповідь, що примірники переслали до Нобелівської бібліотеки.  Але ж у нобелівському комітеті навряд читали на українській мові.  Осьмачка знайшов перекладача, але англомовний читач  теж не був зацікавлений українськими проблемами.  
Особисте життя Осьмачки не можна назвати вдалим. Він був одружений одного разу на  Лесі Трохименко - випускниці медичного інституту з Київщини, яка дуже велику увагу приділяла начитаності Осьмачки і постійно посилала його до бібліотеки. В перші роки одруження він прочитав більш як за все життя, зокрема чужих авторів. З дружиною вони розійшлися. Син Осьмачки -  Ігор Теодосійович був чемпіоном СРСР з водного поло та тренером.
Закохувався Тодось неодноразово і про його сватання можна було написати цілу книгу, але до серйозних стосунків  справа не доходила. Хоча Осьмачка високий, поставний, смагляволиций вродивець, міг сказати жінці компліменти та  мав свій шарм. 
Самим великим його коханням, після одруження,  було почуття до  сестри Йосифи, у мирському  житті Олени Вітер. Отець її професор Василь Реплинський, загинув разом зі своїми учнями під Крутами, а донька з матір'ю втікали від більшовицьких переслідувань, згодом Олена стала ігуменею  Якторівського монастиря, потрапила до катівень НКВД, неймовірним чудом вийшла живою. Це була надзвичайно гарна та смілива жінка, яка під час війни дала прихисток кільком єврейським родинам. Саме цій  жінці Осьмачка присвятив рядки у віршах  «Помста», «Присвята», «Передше», «Кривди», «Хустка», «Молитви».
Я вас любив, німуючи, то словом,
І вірив сліпо та тривожно знов,
А ви боялися що випадково,
Не виявив при  людях я любов.
Саме ця недосяжна жінка важила у його житті найбільше з усіх. Вона високо цінувала творчість Тодося, але  особистих почуттів до нього не мала. 
У своїх мандрівках по світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до  США у 1951 році Тодось Осьмачка прагне зосередитися на творчих справах, але по-перше працює на залізничному вокзалі «Пенсельванія», де  миє приміщення і  для того щоб кормитися, намагається знайти роботу переплетника книжок, але марно.  Саме до цього періоду відносяться рядки: «Мені здається, що я втратив навіки спроможність інтересуватися поезією», проза життя стає сильнішою. Він зривається у свій вояж по Америці: Детройт, Чикаго, Міннеаполіс. Поет-бомж не раз цікавить поліцію, але як правило зустрічає в ній співчуття. До цього часу відноситься задум «Плана до двору», твору про часи розкуркулювання, про долі родин які лишилися всього
У 1953 році виданням «Українських вістей» у Німеччині з'являється його поетична книжка «Китиці часу», до якої увійшли поезії 40-х років: «Присвята», «Предше», «Кривда», Хустка», «Помста», «Молитва». Це непросто книга вигнанця, це книга всуціль похмурого чорного настрою, це сповідь людини яка нічого доброго в житті вже не чекає. 
У 1954 році в Едмонтоні він пише «Ротонду душогубців» в якій охоплено період колективізації та голоду і часи війни, еміграції. Про війну та еміграцію у відомому варіанті роману нічого немає, літературознавці вважають, що мабуть був ще один варіант книги, невідомий широкому загалу. 
В усіх осьмаччиних творах, особливо в цьому, багато автобіографічних епізодів. Саме роман «Ротонда душогубців» йому більш до душі ніж  повісті «Старший боярин» та «План до двору». 
Літературознавець Григорій Костюк аналізуючи «Ротонду», зазначав: «Це страхітливий, але мистецьки правдивий образ розп'яття народу нашого в роки сталінської деспотії». 
Жодна англійська газета не надрукувала жодного слова про книжку українського автора. Він намагався втекти від депресії в роботу. Розповідав, що збирається писати дві повісті, одну - про поета емігранта, другу про отамана Зеленого лідера повстанського руху 18 року, але доля цих праць  невідома. Можливо колись знайдеться загублений «чамайдан» поета і в ньому  ці рукописи. Останні роки життя Осьмачки - це боротьба з хворобою, втечі з лікарень, переклади Шекспіра, поїздки по Канаді та Америці, Франції, Німеччини.
6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню "Пілгрім Стейт Госпітал" поблизу Нью-Йорка.
Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював новий прозовий роман «Переозброєння марала» та збірку поезій і афоризмів "Людина між свідомістю і природою", не судилося. 
7 вересня 1962 року на 67 році Тодось Осьмачка помер від запалення легень. Похований  він на українському православному цвинтарі у Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
У некролозі український письменник Павло Маляр зазначав: «Хоч більшість років свого творчого життя Осьмачка перебував емігрантом, одначе він лишився назавжди тісно пов’язаним зі своїм народом і належить як письменник українському народові, українській літературі в найліпших її зразках». Він дійсно не боявся говорити правду, він був один такий і його шляхом не пішов ніхто, він не мав ні послідовників ні учнів, важко сказати хто міг би витримати  такі складні   випробування  самотності  і зберегти при цьому свій талант. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Немає коментарів:

Дописати коментар