Сторінки

пʼятниця, 12 травня 2017 р.

На долоні історії

Тодось Осьмачка.  «Той хто не боявся говорити правду і страждати за неї » 
(частина 3)

У 1943 році з'явилася друком його збірка «Сучасникам» до якої увійшли вірші, написані після появи його останньої книжки «Клекіт». Книга «Сучасникам» -  це незбагненність. Мабуть у всій українській поезії немає такої трагічної книги. Як і де могли народжуватися ці вірші при тому способі життя, який вів Осьмачка, у тюремних камерах, у лікарні, коли він бурмотів рядки і не мав змоги їх  записувати. Сам Осьмачка називав «Сучасникам» - криком з небуття,  колеги вважали, що автора зламали, знищили його таланти  і з останніх сил він кричить про це. 
За цю книгу  він отримав премію 1500 злотих від Спілки письменників  та його відправили на курорт. 
Також у Львові він завершив  свою повість «Старший боярин» (1944 рік) - першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя, яку подав на конкурс до українського видавництва, і йому було одностайно присуджено першу премію. 
Літературознавці акцентували: «від часів Гоголя українська природа не найшла величнішого поета ніж Тодось Осьмачка». Осьмачці не подобалося що його порівнювали з Гоголем, мабуть  він вважав себе більшим генієм рівним Шевченку.  В епіграмі кінця 40-х Ганна Черінь писала:
Десь колись промовив хтось:
Вищий Тараса Тодось.
І слова ті у Тодося
В голові сидять і досі.
Тобто він дуже переймався власною геніальністю і пред'являв світу претензії з цієї величі своїх міркувань, але якщо ви пам’ятаєте одна зі збірок Осьмачки мала назву «Не кобзар», тобто все ж таки  він прагнув та намагався зберегти власну індивідуальність. 
 «Західна Одисея»  Осьмачки почалася з Праги, потім Відень. Про нього писали як про поета який дуже багато страждав і викликав до себе глибоке співчуття та пошану. Він провів багато літературних вечорів за допомогою колег та однодумців.  Особливі чари «осьмаччиного» виконання творів,   його наспівність підкорили багатьох. 
Дуже цікавим, з точки зору психологічного і творчого  портрету Осьмачки, є, так званий,  «Баварський період» його життя. 
Слід зазначити, що в Баварії   у другій  половині 40-років знайшли притулок тисячі українських утікачів, ці зони відійшли до західної зони окупації Німеччини і радянський вплив зводився тут до мінімуму. На території Баварії під табори пристосовували колишні військові казарми, бараки, склади, шпиталі тощо. В таборах заводилося самоврядування і вони ставали маленькими республіками, де була своя поліція, школа, лікарні, газети подекуди і видавництва. (Все це докладно описано Уласом Самчуком в його книзі «Планета Ді Пі»).
Наприкінці 1945-го року саме в такому таборі відбувся літературний вечір, присвячений 50-річчю Тодося Осьмачки.  Він був дуже щасливий, слухаючі щедрі суперлативи на свою адресу. У газетах  з'явилися  схвальні репортажі.
Стосунки Осьмачки з літературним оточення ніколи не складалися і тут у Баварії загострювались з кожним днем, він тікав від усіх, переїжджав з міста на місто, збори були недовгими  - «чаймайдан» (саме так він називав свою валізу) із  пожовтілими рукописами, томиком Шевченка й словником Бориса Грінченка були завжди напоготові. У віршах того періоду навіть «Господь привык до неудачи». Бувало, що сьогодні Осьмачку бачили в одному таборі, а завтра вже в іншому. Він жив у постійному  настрої переслідувань, зрад, підступності, нікому не довіряв взнаки вдавалася його психічна хвороба.  
Йому допомагали друзі, але й вони не завжди могли витримати характер та настрої Осьмачки. Так, він звісно був талановитою людиною, але не терпів найменшої неуваги до себе, найменшого  посягання на його територію. Доходило до скандалів тоді, коли до нього в кімнату підселяли другу особу, речі цієї особи летіли з вікон. 
Він навіть примудрився посваритися в листах з митрополитом Іваном Огієнко, який відмовив йому у допомозі переїхати та влаштуватися у Канаді і продовжував далі метатися по всіх усюдах скаліченою війною німецькою та австрійською землею. Він прагнув повсюдного літературного визнання, але не завжди знаходив його через свій специфічний характер. Тому поміж колег переважна більшість ставилася до нього вкрай негативно, або недовірливо іронічно. «Та сама й незмінна моя самота…» ці слова можуть бути епіграфом до всього його життя.
Після закінчення війни, Німеччина прагнула звільнитися від мільйонів іноземців, політичні емігранти хотіли виїхати в країни західного світу, а радянські пропагандисти засипали всю Німеччину листівками, де закликали утікачів повертатися на батьківщину і жорстоко поплатилися за свою довірливість. 
Осьмачка, звісно, не повернувся до СРСР і період  другої половини 40- років був для нього досить плідним. Саме до цього часу відноситься його  співпраця з  Мистецьким Рухом України (МУР), що об'єднав  митців – емігрантів. 

(Далі буде)


Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

Немає коментарів:

Дописати коментар